Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/4567/2025
м. Київ Справа № 366/1872/24
06 лютого 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Смолко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури Грабця Ігоря на рішення Іванківського районного суду Київської області від 16 жовтня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Слободян Н.П. у цивільній справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про скасування державної реєстрації земельної ділянки та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження, -
У червні 2024 року керівник Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду з вищевказаним позовом, у якому просив:
- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3222086400:03:004:0022 у Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх речових прав та їх обтяжень, зареєстрованих за ОСОБА_1 ;
- усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою лісогосподарського призначення, шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.07.2023 № 68283624 про реєстрацію права приватної власності відповідача на спірну земельну ділянку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядженням Іванківської районної державної адміністрації від 17.12.2007 № 1065 «Про затвердження проекту відводу земельних ділянок» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1,9999 га на території Феневицької сільської ради за межами населеного пункту для ведення особистого селянського господарства.
На підставі цього розпорядження, ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯЖ № 321261 на право власності на згадану земельну ділянку.
У подальшому, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 30.06.2024 № 454 відчужила земельну ділянку на користь відповідача.
Однак, за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років, спірна земельна ділянка частково накладається на землі лісогосподарського призначення, які розташовані у 108 кварталі Феневицького лісництва філії «Іванківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України».
Таке накладення земельних ділянок підтверджується планово-картографічними матеріалами.
Наказом ДСГП «Ліси України» від 14.12.2022 № 18 створено філію підприємства «Іванківське лісове господарство» і ця філія є правонаступником ДП «Іванківське лісове господарство».
Прокурор стверджує, що спірна земельна ділянка незаконно передана у приватну власність за рахунок земель, що перебувають у постійному користуванні ДСГП «Ліси України», як правонаступника ДП «Іванківське лісове господарство» без виключення її з Державного лісового фонду, тобто спірним рішення Іванківської РДА, яким відведено спірну земельну ділянки у приватну власність без згоди землекористувача, без вилучення ділянки з постійного користування, без зміни цільового призначення, без розроблення і затвердження в установленому законом порядку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Внаслідок прийняття спірного розпорядження та у зв'язку з видачею державних актів на право власності на спірну земельну ділянку дійсний власник, Київська ОДА та землекористувач ДСГП «Ліси України» цієї земельної ділянки позбавлені можливості розпоряджатись і користуватись нею.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 16 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з огляду на спірні правовідносини прокурор мав звернутись до суду з віндикаційним позовом, подання якого є ефективним способом захисту порушеного права держави. Натомість, прокурор звернувся в суд з негаторним позовом, який не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірні земельні ділянки лісового фонду.
Незважаючи на викладене вище, прокурор як позивач не просив суд усунути перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою лісогосподарського призначення, шляхом повернення спірної земельної ділянки на користь держави, а просив лише скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію за відповідачем права власності на спірну земельну ділянку та скасувати рішення у Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх речових прав та їх обтяжень, зареєстрованих за відповідачем.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права держави у володінні, користуванні і розпорядженні спірною земельною ділянкою (негаторний позов) є помилковим, а заявлені ним вимоги такими, що не є ефективними для відновлення порушеного права.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 15 листопада 2024 року заступник керівника Київської обласної прокуратури Грабець Ігор подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що судом не ураховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, де вказано, що «задовольняючи позов та витребовуючи земельну ділянку з чужого незаконного володіння, апеляційний суд не врахував, що доказами у справі підтверджене часткове накладення спірної земельної ділянки на землі лісового фонду, які передані в постійне користування ДП, часткове накладення унеможливлює задоволення віндикаційного позову про витребування всієї земельної ділянки на користь попереднього користувача».
Зайняття земельних ділянок, зокрема, шляхом часткового накладення земельних ділянок, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права є саме усунення перешкод у користуванні належним йому майном. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 23 грудня 2023 року у справі № 916/1517/22.
За таких обставин суд мав застосувати наведені висновки щодо усунення перешкод у користуванні і розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом визнання скасування рішення про державну реєстрацію речових прав щодо спірної земельної ділянки.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
В судовому засіданні представник Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» Яременко З.І. підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
ОСОБА_1 проти задоволення апеляційної скарги заперечував.
Інші учасники в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за відсутності не з'явившихся сторін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що Розпорядженням Іванківської районної державної адміністрації Київської області від 17.12.2007 № 1065 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу Феневицької сільської ради громадянам згідно з додатком.
Земельні ділянки розташовані за межами населених пунктів на території Феневицької сільської ради.
Вирішено передати у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 42,7500 га, за рахунок земель запасу Феневицької сільської ради громадянам згідно з додатком. Відповідно до додатку згаданого розпорядження, крім інших, земельна ділянка на території Феневицької сільської ради передана у власність ОСОБА_2 площею 2,0 га.
30.06.2023 ОСОБА_2 та відповідач уклали договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Сорокою В.О., який зареєстровано в реєстрі за № 454, відповідно до якого ОСОБА_2 продала відповідачу спірну земельну ділянку за 80 500 грн.
Право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за відповідачем на підставі згаданого договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.07.2023 за № 68283624.
Відповідно до листа ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 14.12.2023, спірна земельна ділянка облікована за Відповідачем.
Згідно з листом філії «Іванківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України» від 16.01.2024 та витягом з картографічної бази даних, спірна земельна ділянка частково накладається на землі 108 кварталу Феневицького лісництва. Інформація надана на основі аналізу накладень, виконаних ВО «Укрдержліспроект» у 2022.
Відповідно до листа секретаріату КМУ від 13.01.2024, на запит Вишгородської окружної прокуратури від 10.01.2024, КМУ рішень про погодження зміни цільового призначення, вилучення із постійного користування ДП «Іванківське лісове господарство» земельних ділянок із зазначеними у запиті кадастровими номерами не приймалось (а.с. 38)
Суд не прийняв до уваги цей лист та визнав його неналежним доказом, оскільки в листі відсутня інформація, про які саме земельні ділянки йде мова, а запит прокурора, на який надано такий лист в матеріалах справи відсутній.
Згідно з листом Київської обласної військової адміністрації, за інформацією, наявною в департаменті КОДА за період з 2011-2024 розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Іванківське лісове господарство» та зміну цільового призначення, крім інших, спірної земельної ділянки, не видавались. Розпорядження КОДА, видані по 2010 рік включно, передані на зберігання до Державного архіву Київської області.
Суд також не прийняв до уваги цей лист та визнав його неналежним доказом, оскільки в листі наявна інформація про надання розпоряджень про вилучення земельних ділянок та зміни їх цільового призначення за період з 2011-2024 роки, тоді як спірне розпорядження Іванківської РДА прийняте у 2007 році.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Частиною першою статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно з положеннями пункту 5 частини третьої статті 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є диспозитивність. За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також статтями 56, 57 ЗК України.
Про зазначене вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53).
Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянки відносяться до земель лісового фонду, перебуває у державній власності, її передача у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, що є підставою для усунення державі перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом скасування рішення держаного реєстратора про державну реєстрацію права приватної власності за відповідачем, що відповідає негаторному позову.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство видокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) і усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем.
Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним з позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Враховуючи наведене, встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.Ефективним способом захисту порушеного права держави в цьому випадку є звернення до суду з віндикаційним позовом.
Доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17 та від 23 грудня 2023 року у справі № 916/1517/22, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У вказаних постановах міститься висновок, що зайняття земельних ділянок, зокрема, шляхом часткового накладення, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном.
Разом із тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду постанові від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16 надано тлумачення такого висновку та зазначено, що у зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Водночас у справі, яка переглядається, судом першої інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить на праві власності відповідачу.
Отже, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи, які полягають у фактичному заволодінні земельною ділянкою лісогосподарського призначення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме віндикаційний позов.
Наведене також узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 09 жовтня 2024 року в справі № 369/13968/21.
Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.
Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішенняІванківського районного суду Київської області від 16 жовтня 2024 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргузаступника керівника Київської обласної прокуратури Грабця Ігоря залишити без задоволення.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 16 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 07 лютого 2025 року
Головуючий: Судді: