Справа № 759/3894/24 Головуючий у суді І інстанції Петренко Н.О.
Провадження № 22-ц/824/3964/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
05 лютого 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Дванадцята київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім'єю,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила встановити факт її спільного проживання однією сім'єю із ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом п'яти років до дня його смерті з метою оформлення спадщини.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що з 19 травня 1995 року по 04 грудня 2001 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 .
Після розірвання шлюбу вони не припиняли стосунки і починаючи з лютого 2008 року почали проживати однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 , вести спільне господарство, мали спільний бюджет, фактично виконували права та обов'язки подружжя, тобто проживали однією сім'єю як чоловік та жінка.
У теплий період року вона разом із ОСОБА_5 переїжджали до їхніх будинків АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , де займалися городництвом.
Зазначала, що укладення шлюбу для неї не було головним і вони постійно відкладали це питання.
12 серпня 2020 року вона отримала свідоцтво про смерть ОСОБА_5 , в якому зафіксована дата смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 , та здійснила його поховання як дружина, розпорядившись речами померлого.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на нерухоме майно, до складу якого входять: квартира АДРЕСА_4 , квартира АДРЕСА_5 , земельна ділянка для ведення особистого підсобного господарства площею 0,4668 га, що знаходиться у с. Ставище Попільнянського району Житомирської області, житловий будинок загальною площею 19 кв. м, у с. Ставище Попільнянського району Житомирської області.
Позивачка вказувала, що 18 серпня 2020 року Дванадцята київська державна нотаріальна контора відмовила їй у вчиненні нотаріальної дії у зв'язку з тим, що нею не надані докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем.
При цьому до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулись відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Від встановлення факту проживання однією сім'єю із спадкодавцем протягом п'яти років залежить виникнення у неї права на спадкування майна в четверту чергу.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 вересня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка через представника - адвоката Шокурова Ю.Л. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що незаконність і необґрунтованість оскаржуваного рішення полягає у неповноті та неправильності встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження та оцінки.
При ухваленні судового рішення суд першої інстанції застосував норми статті 74 СК та пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», однак не взяв до уваги, що спір про поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, наразі відсутній.
Окрім того, суд першої інстанції розглянув справу, не застосувавши нормами права, що регулюють право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
З метою доведеності та на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, вона надала до суду першої інстанції:
копію дозволу про видачу тіла від 10 серпня 2020 року № 34-10-2229вих-20, з якого вбачається, що відповідно до ч. 4 ст. 238 КПК України прокурором Коростишівської місцевої прокуратури Житомирської області наданий дозвіл ОСОБА_1 видати тіло ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
копію свідоцтва про смерть спадкодавця від 12 серпня 2020 року, яке було отримано особисто ОСОБА_1 у відділі ДРАЦС;
копію накладної № 13274 від 10 серпня 2020 року на поховання ОСОБА_5 та копію накладної на ритуальні послуги № 10 від 10 серпня 2020 року, що підтверджує виконання обов'язку, як дружини, поховати померлого чоловіка;
копію довідки виконавчого комітету Квітневої сільської ради Попільнянського району Житомирської області від 25 вересня 2020 року № 140/02-39, з якої вбачається, що підставою для надання цієї довідки на підтвердження проживання без реєстрації протягом п'яти років ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , слугували пояснення десяти громадян села, показами яких підтверджено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .
Також, із копії довідки ОСББ «Європейський дім 9» від 25 січня 2021 року № 1 вбачається, що при огляді квартири АДРЕСА_4 було знайдено багато особистих речей ОСОБА_1 . Зазначений факт підтвердили сусіди: ОСОБА_6 (квартира АДРЕСА_6 ), ОСОБА_7 (квартира АДРЕСА_7 ), ОСОБА_8 (квартира АДРЕСА_8 ).
Але, вищеперераховані докази та окремо зазначені у мотивувальній частині судового рішення довідки суд не прийняв до уваги, оскільки, на думку суду, вони не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту.
Позивачка вважала, що наданих нею доказів достатньо для того, щоб суд задовольнив позов. Суд першої інстанції у підготовчому засіданні повинен був роз'яснити їй наслідки вчинення чи невчинення певних процесуальних дій, у разі недостатності доказів для встановлення вказаного факту з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, підтвердження та встановлення усіх обставин по справі, суд міг за власною ініціативою витребувати у сторін додаткові докази, допитати свідків, допитати саму позивачку та інших учасників справи.
Відзиви на апеляційну скаргу від відповідачів та третьої особи до суду апеляційної інстанції не надійшли. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники позивачки- адвокати Шокуров Ю.Л. та Лавренчук М.І. підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися і явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників позивачки в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 19 травня 1995 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Печерського району м. Києва, актовий запис № 287.
Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 розірвано 04 грудня 2001 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, про що 12 серпня 2020 року видано відповідне свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 .
Згідно довідки виконавчого комітету Квітневої сільської ради Попільнянського району Житомирської області від 25 вересня 2020 року № 140/02-39 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживали без реєстрації протягом п'яти років разом весною, літом, осінню та інколи у зимовий період в житлових будинках за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .
Відповідно до довідки ОСББ «Європейський дім 9» від 25 січня 2021 року № 1 ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_9 , на початок функціонування ОСББ «Європейський дім 9» з 13 вересня 2017 року і до дня смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично проживали однією сім'єю по АДРЕСА_1 .
Державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори, в якій 18 серпня 2020 року була заведена спадкова справа № 876/2020 щодо майна померлого ОСОБА_5 за заявою позивачки, повідомлено останню, що відсутня підстава для закликання до спадкування ОСОБА_1 , оскільки немає рішення про встановлення факту проживання однією сім'єю із спадкодавцем ОСОБА_5 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що дослідженими у справі доказами не доводиться, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживали однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини, оскільки не доведено наявності між цими особами дійсно відносин, які носили характер сімейних, що вони були пов'язані спільним веденням господарства та мали взаємні права і обов'язки.
Крім того суд зазначив, що факт спільного проживання, сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склались та мали місце протягом вказаного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Як вбачається з матеріалів справи, метою встановлення факту постійного проживання позивачки зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини є захист майнових інтересів щодо оформлення права на спадщину, тобто для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом четвертої черги спадкування.
У відповідності до статей 1216, 1217 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 1221 ЦК України передбачено, що місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Частинами першою та другою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той ж подружжя, який його пережив, та батьки.
За змістом статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини третьої статті 1268 та частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 зазначено, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків.
Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц, провадження № 14-283цс18, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю.
Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18), від 20 липня 2020 року у справі № 146/1825/18 (провадження № 61-20715св19), від 09 квітня 2021 року у справі № 334/9088/15-ц (провадження № 61-3411св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 438/1456/18 (провадження № 61-2740св20) та ін.
Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення з спадкодавцем спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Таким чином, у зазначеній справі підлягали встановленню, як факт проживання ОСОБА_1 однією сім'єю разом із спадкодавцем ОСОБА_5 на час відкриття спадщини, так і тривалість такого проживання - щонайменше п'ять років.
Тобто, необхідною умовою для встановлення факту постійного проживання позивачки разом зі спадкодавцем, який був її колишнім чоловіком (шлюб розірвано 04 грудня 2001 року), є доведеність факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 саме як осіб, які складали сім'ю, що передбачає їх пов'язаність спільним побутом, веденням спільного господарства, наявністю між ними взаємних прав і обов'язків у період, не менше ніж із 31 липня 2015 року до дня смерті спадкодавця - 31 липня 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції в тому, що надані позивачкою докази не доводять факт спільного проживання однією сім'єю зі спадкодавцем, ведення спільного господарства позивачки разом із померлим ОСОБА_5 та наявності у них спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків.
Письмові докази, а саме довідка ОСББ «Європейський дім 9» та довідка виконавчого комітету Квітневої сільської ради Попільнянського району Житомирської області складені зі слів свідків. Проте вказані у довідках особи не встановлювались і не допитувались судом щодо обставин, які входять до предмета доказування, перед допитом не попереджались про кримінальну відповідальність за неправдиві покази.
Для доведення факту проживання однією сім'єю протягом п'яти років недостатньо встановлення того факту, що саме позивачка отримувала свідоцтво про смерть ОСОБА_5 та проводила його поховання у 2020 році. Позивачка мала надати докази, які беззаперечно доводять, що з липня 2015 року вона проживала із ОСОБА_5 однією сім'єю. Тобто докази мають доводити як період проживання, так і наявність спільного бюджету, спільних витрат.
Колегія суддів не може взяти до уваги, долучені позивачкою в ході апеляційного перегляду справи протоколи допиту слідчим ГСУ ДБР в якості свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від 29 жовтня та від 20 листопада 2024 року, з огляду на наступне.
Згідно статті 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивачкою в апеляційній скарзі не заявлялось клопотання про долучення нових доказів, а сама по собі та обставина, що ці докази з'явились в той період, коли справа перебувала у провадженні апеляційного суду, не є поважною причиною для їх прийняття судом апеляційної інстанції.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, і повно та об'єктивно з'ясованих обставинах справи,суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачкою не доведено у встановлений процесуальним законом спосіб того, що між нею та ОСОБА_5 протягом останніх п'яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім'ї, не доведено наявності усіх наведених вище фактів у їх сукупності.
Приведені позивачкою в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення представником позивачки норм процесуального закону у тому числі в частині диспозитивності цивільного судочинства.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивачки.
Суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства всебічно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 вересня 2024 року в даній справі - без змін.
У такому разі розподіл судових витрат позивачки, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року в даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 лютого 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній