03 лютого 2025 року м. Чернігів Справа № 620/15291/24
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) 15.11.2024 (відповідно до відбитку штампу на конверті) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області (далі - ГУНП в Чернігівській області, відповідач), у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови йому нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 25.09.2020 за шість місяців;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 25.09.2020 за шість місяців.
Свої позовні вимоги мотивує тим, що непроведення відповідачем своєчасного розрахунку при звільненні зі служби відповідно до вимог чинного законодавства є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою судді від 02.12.2024 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, витребувано у відповідача додаткові докази по справі.
Відповідач подав відзив на позов, у якому позовні вимоги не визнав, у їх задоволенні просив відмовити, мотивуючи тим, що у спірних правовідносинах, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку, підстави для застосування частини першої статті 117 КЗпП України відсутні. Крім того, відповідач наголошував на дотриманні пропорційності щодо нарахування та виплати спірних коштів з огляду на збільшення фінансування потреб сектору оборони України, що пов'язано з повномасштабним вторгненням рф.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.
Позивач по 30.09.2020 проходив службу в ГУНП в Чернігівській області, що підтверджується копією наказу від 24.09.2020 №262 о/с (а.с. 14).
Під час звільнення зі служби позивачу не були в повному обсязі виплачені належні йому при звільненні суми, у зв'язку із чим він звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.06.2024 у справі №620/5632/24, яке набрало законної сили 03.07.2024, зобов'язано відповідача виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в поліції з урахуванням індексації грошового забезпечення на момент звільнення та виплатити йому різницю недоотриманої грошової допомоги, з урахуванням раніше виплачених сум (а.с. 15-18).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 20.06.2024 у справі №620/5631/24, яке набрало законної сили 22.07.2024, зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.10.2017 (а.с. 19-21).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 26.07.2024 у справі №620/5633/24, яке набрало законної сили 27.08.2024, зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористану щорічну оплачувану відпустку за 2015 рік - 03 доби та за невикористані додаткові оплачувані відпустки як учасника бойових дій за 2015 рік - 14 діб, за 2019 рік - 14 діб, за 2020 рік - 14 діб (а.с. 22-23).
19.10.2024 та 22.10.2024, на виконання вищевказаних судових рішень, ГУНП в Чернігівській області проведено виплату позивачу відповідних коштів, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами (а.с. 24-25).
Вважаючи, що несвоєчасний розрахунок при звільненні є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, положення статті 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.03.2021 у справі №520/12809/19, від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 31.03.2021 у справі №120/2617/20-а, від 04.06.2021 у справі №280/1198/20, від 22.04.2021 у справі №620/828/20, та в силу вимог Кодексу адміністративного судочинства України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норм права.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію.
У своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому, за висновком Європейського суду з прав людини, не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17, дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими.
Відповідно до статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
Позивач з 30.09.2020 звільнений зі служби в поліції.
Відповідно до довідки ГУНП в Чернігівській області від 19.12.2024 №765/124/21/01-2024 загальна сума коштів, виплачена позивачеві при звільненні, склала 90730,76 грн. (в т.ч. військовий збір 1360,96 грн.) (а.с. 54).
На виконання судових рішень відповідач здійснив перерахунок та виплату позивачу грошового забезпечення, недоотриманого ним під час служби в поліції, у загальній сумі 25114,93 грн. Відповідно до матеріалів справи остаточний розрахунок проведений 22.10.2024.
Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Із довідки ГУНП в Чернігівській області від 19.12.2024 №766/124/21-01-2024 (а.с. 54 зворот) встановлено, що сума середньоденного грошового забезпечення позивача складала 386,46 грн.
Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 01.10.2020 до 22.10.2024, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19.07.2022) і після цього.
Період з 01.10.2020 до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців.
Проте, період з 19.07.2022 до 22.10.2024 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, викладено її так: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.» (Закон України від 01.07.2022 №2352-IX).
За таких обставин, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2020 до 18.07.2022 становить 253 904,22 грн. (657 днів*386,46 грн.), а за період з 22.04.2024 до 22.10.2024 (у межах шести місяців) - 71 108,64 грн. (184 дні*386,46 грн.).
Судовою палатою Верховного Суду 06.12.2024 ухвалено постанову по справі №440/6856/22, у якій зазначено, що у зв'язку з набранням чинності з 19.07.2022 Законом №2352-IX стаття 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 №3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц, на статтю 117 Кодексу КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, що виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Судова палата зауважила, що із прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
Зважаючи на наведене, судова палата відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 20.06.2024 по справі №120/10686/22, у якій зроблено протилежний висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX.
Водночас судам належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
У свою чергу, у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас, у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду в зазначеній у постанові підсумувала, що з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.
При цьому, розмір середнього заробітку може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об'єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.
Враховуючи викладене, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022), для періоду з 01.10.2020 до 19.07.2022.
Так, покликаючись на вищенаведені висновки Великої Палати Верховного Суду, враховуючи принцип розумності, справедливості та пропорційності, а також те, що 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України №64/2022 введено воєнний стан в Україні, в період дії якого Збройні сили України, Національна поліція України відповідно до Конституції України здійснюють покладені на них завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, а видатки державного бюджету насамперед спрямовуються на здійснення першочергових заходів щодо укріплення обороноздатності держави та виплату грошового забезпечення діючим військовослужбовцям, стягнення на користь позивача середнього грошового забезпечення за період з 01.10.2020 по 18.07.2022 у розмірі 10000,00 грн. буде співмірною компенсацію майнових втрат, які позивач поніс через несвоєчасний розрахунок при звільнені та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Отже, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права, враховуючи висновки Верховного Суду та диференційований підхід до застосування статті 117 КЗпП України за період до та після 19.07.2022, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку в загальному розмірі 81 108,64 грн (10000,00+71108,64).
Одночасно з цим, суд не вирішує питання щодо утримання з цієї суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов'язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а).
Згідно із частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Чернігівській області щодо проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку у день виключення зі списків особового складу частини.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 81 108 (вісімдесят одна тисяча сто вісім) грн. 64 коп.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 605 (шістсот п'ять) грн. 60 коп.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до адміністративного суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 03 лютого 2025 року.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Головне управління Національної поліції в Чернігівській області (код ЄДРПОУ 40108651, просп. Перемоги, 74, м. Чернігів, 14000).
Суддя С.В. Бородавкіна