ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.12.2024Справа № 910/9798/24
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.
за участю секретаря судового засідання: Лобок К.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" (вул.Козельницька, буд.15, м.Львів, Львівська обл.,79026; ідентифікаційний код 23269555)
до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (вул.Симона Петлюри, буд.25, м.Київ, 01032; ідентифікаційний код 00100227)
про стягнення 21 580 852,90 грн.
Представники учасники справи:
Від позивача: Середа В.В.;
Від відповідача: Остапенко С.Л.
Акціонерне товариство "ДТЕК Західенерго" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" про стягнення 23 745 083,33 грн, з яких 8 528 532,11 грн - 3% річних та 15 216 551,22 грн - інфляційні втрати.
В обґрунтування позовних вимог АТ "ДТЕК Західенерго посилається на наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, у зв'язку із неналежним виконанням грошового зобов'язання за договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019), заборгованість за яким встановлена рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 у справі №910/11369/23, яке набрало законної сили.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.08.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 11.09.2024.
30.08.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
10.09.2024 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог до 22 927 345,13 грн, з яких 7 710 793,91 грн - 3% річних та 15 216 551,22 грн - інфляційні втрати.
Представник відповідача у підготовчому засіданні 11.09.2024 заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання.
Представник позивача у підготовчому засіданні 11.09.2024 не заперечував проти усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання.
Суд у підготовчому засіданні 11.09.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про задоволення усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання, підготовче засідання відкладено на 02.10.2024. Суд відклав розгляд заяви представника позивача про зменшення розміру позовних вимог до встановлення фактичних обставин справи.
Представник позивача у підготовчому засідання 02.10.2024 підтримав заяву про зменшення розміру позовних вимог.
Представник відповідача у підготовчому засіданні 02.10.2024 поклався на розсуд суд щодо заяви представника позивача про зменшення розміру позовних вимог.
Суд у підготовчому засіданні 02.10.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про задоволення заяви представника позивача про зменшення розміру позовних вимог, спір вирішується з її урахуванням.
Представник відповідача у підготовчому засіданні 02.10.2024 заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання.
Представник позивача у підготовчому засіданні 02.10.2024 заперечив проти усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання.
Суд у підготовчому засіданні 02.10.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про задоволення усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання, підготовче засідання відкладено на 14.10.2024.
10.10.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшли додаткові письмові пояснення.
14.10.2024 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог до 21 580 582,90 грн, з яких 7 607 245,26 грн - 3% річних та 13 973 337,64 грн - інфляційні втрати.
Суд у підготовчому засіданні 14.10.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про задоволення заяви представника позивача про зменшення розміру позовних вимог, спір вирішується з її урахуванням. Підготовче засідання відкладено на 28.10.2024. Продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів.
Представник відповідача у підготовче засідання 28.10.2024 не з'явився про причини неявки суд не повідомив, про дату та час був повідомлений належним чином, що підтверджується розпискою від 14.10.2024 про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.11.2024.
20.11.2024 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про відстрочення виконання рішення.
25.11.2024 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли заперечення на клопотання відповідача про відстрочення виконання рішення.
Представник позивача 25.11.2024 у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги, з урахуванням заяв про зменшення розміру позовних вимог, заперечив проти клопотання відповідача про відстрочення виконання рішення.
Представник відповідача 25.11.2024 у судовому засіданні заперечив позовних вимог та підтримав клопотання про відстрочення виконання рішення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 оголошено перерву у судовому засіданні по розгляду справи по суті до 23.12.2024.
19.12.2024 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про зменшення розміру 3% річних та інфляційних втрат.
20.12.2024 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі №910/9798/24 на підставі п.7 ч.1 ст. 228 ГПК України, з посиланням на те, що ухвалою Верховного Суду від 13.11.2024 року вирішено передати справу № 922/444/24 в частині права суду зменшення встановленої законом суми трьох процентів річних
23.12.2024 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли заперечення на клопотання відповідача про зменшення розміру 3% річних та інфляційних втрат.
Представник позивача 23.12.2024 у судовому засіданні заперечив проти клопотання відповідача про зупинення провадження у справі №910/9798/24 на підставі п.7 ч.1 ст. 228 ГПК України.
Представник відповідача 23.12.2024 у судовому засіданні підтримав клопотання про зупинення провадження у справі №910/9798/24 на підставі п.7 ч.1 ст. 228 ГПК України.
Пунктом 7 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.
Предметом розгляду даної справи є встановлення наявності/відсутності підстав для стягнення з ПрАТ "НЕК "Укренерго" про 21 580 582,90 грн, з яких 7 607 245,26 грн - 3% річних та 13 973 337,64 грн - інфляційні втрати, у зв'язку із порушенням умов Договору про участь у балансуючому ринку від 27.05.2019.
В свою чергу, предметом розгляду №922/444/24 справи є встановлення наявності/відсутності підстав для стягнення з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Кіндрашівської сільської ради у розмірі 1 448 145,34 грн за поставлений йому природний газ, за Договором постачання природного газу №19-1117/21-БО-Т від 10.11.2021, а також встановлення наявності/відсутності підстав для стягнення з Відділу освіти, культури, молоді та спорту Кіндрашівської сільської ради пеню у сумі 285 874,20 грн, 3% річних у розмірі 72 860,10 грн та інфляційних втрат у розмірі 309 364,92 грн.
Судом встановлено, що ухвалою Верховного Суду від 13.11.2024 вирішено передати справу №922/444/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для уточнення висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18, щодо права суду зменшувати розмір відсотків річних, шляхом викладення правової позиції щодо неможливості зменшення встановленого законом мінімального розміру річних на рівні трьох процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України
При цьому, правовідносини у справі №922/444/24 не є аналогічними правовідносинами у даній справі, в той час оскільки, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 висновок був сформований у справі, в якій загальна сума правомірно нарахованих штрафу, пені та відсотків річних перевищувала в два рази суму простроченої заборгованості.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові Суду від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення.
Отже, за наслідками розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №922/444/24 не будуть надані правові висновки щодо застосування норм права, у правовідносинах, які є подібними до правовідносин у даній справі.
З огляду на наведені обставини суд дійшов висновку про відсутність підстав для зупинення провадження у даній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №922/444/24.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
В судовому засіданні 23.12.2024 судом завершено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, відповідачів 1, 2, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва прийшов до висновку про можливість ухвалення рішення у даній справі у відповідності до приписів ч.ч. 4, 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, -
Акціонерне товариство "ДТЕК Західенерго" (постачальник послуг балансування/ППБ) є виробником електричної енергії на підставі ліцензії, виданої згідно з постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 18.06.2019 року № 1074.
Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго" є оператором системи передачі (ОСП), на якого, зокрема, покладені функції адміністратора розрахунків (АР).
У повідомленні від 27.05.2019 року № 01/18933 Державне підприємство "Національна енергетична компанія "Укренерго" (яке у подальшому змінило найменування на Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго") поставило до відома Акціонерне товариство "ДТЕК Західенерго" про приєднання останнього (акцептування пропозиції) до умов договору про участь у балансуючому ринку та долучення до реєстру постачальників послуг з балансування (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019 року).
Відповідно до п. 1.1. типового договору про участь у балансуючому ринку (надалі - договір) цей договір є договором приєднання в розумінні статті 634 Цивільного кодексу України, умови якого мають бути прийняті іншою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому.
Відповідно до п. 1.2. договору за цим договором ППБ зобов'язується надавати балансуючу електричну енергію на завантаження або розвантаження для здійснення ОСП балансування об'єднаної енергетичної системи України. ОСП зобов'язується продавати балансуючу електричну енергію ППБ або купувати балансуючу електричну енергію у ППБ та отримувати оплату за продану ППБ балансуючу електричну енергію або сплачувати кошти за куплену балансуючу електричну енергію у ППБ відповідно до умов цього договору та Правил ринку.
Згідно з п. 2.1. договору загальна вартість договору складається із суми всіх платежів, здійснених ОСП на користь ППБ та ППБ на користь ОСП протягом дії цього договору за придбані і продані обсяги електричної енергії на балансуючому ринку відповідно до умов цього договору.
За підсумками місяця визначається індикативна величина - середньозважена ціна небалансів електричної енергії за розрахунковий місяць, яка розраховується шляхом ділення загальної вартості балансуючої електричної енергії на загальний обсяг балансуючої електричної енергії.
В пункті 2.2. договору визначено, що розрахунок ціни купівлі-продажу електричної енергії визначається відповідно до Правил ринку.
Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 458 від 06.05.2022 року внесено зміни до типового договору про участь у балансуючуючому ринку.
Відповідно до п. 4.1. договору (в редакції вказаної постанови) виставлення рахунків та оплата платежів здійснюються відповідно до процедур та у строки, визначені Правилами ринку. Пункти 4.2-4.4 типового договору виключено.
За умовами п. 4.2., 4.3., 4.4. договору (в редакції постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 458 від 06.05.2022 року) подання платіжних документів здійснюється сторонами відповідно до Правил ринку. Якщо ППБ має заперечення до інформації, що міститься у платіжному документі, то він повинен повідомити про це ОСП не пізніше 12:00 наступного робочого дня після виставлення рахунку. Наявність заперечень не є підставою для створення дебіторської заборгованості перед ОСП. ОСП надає ППБ у паперовому та/або електронному вигляді (засобами електронного документообігу з накладанням КЕП або скановану копію) два примірники Акта купівлі-продажу балансуючої електричної енергії (далі - Акт), підписані зі своєї сторони, до 12 числа місяця, наступного за тим, щодо якого його сформовано. Протягом двох робочих днів ППБ розглядає та повертає у паперовому або електронному вигляді (засобами електронного документообігу з накладанням КЕП або скановану копію) ОСП один примірник Акта, підписаного зі своєї сторони.
За змістом п. 5.4. договору на ОСП покладено обов'язок здійснювати вчасно та в повному обсязі оплату проданої ППБ балансуючої електричної енергії на умовах, визначених Правилами ринку та цим договором.
Договір набирає чинності з моменту акцептування ОСП заяви-приєднання ПДП, про що ОСП повідомляє ПДП, і є чинним до 31 грудня поточного року включно, у якому була надана заява-приєднання. Якщо жодна зі сторін не звернулася до іншої сторони не менше ніж за 1 місяць до закінчення терміну дії цього договору з ініціативою щодо його розірвання, то цей Договір вважається продовженим на наступний календарний рік на тих же умовах (п. 9.1., 9.2. договору).
В обґрунтування заявлених вимог, позивач вказав, що відповідач із простроченням відповідачем виконання зобов'язання за договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019), яке встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 у справі №910/11369/23, яке набрало законної сили, позивачем заявлено до стягнення з відповідача інфляційні втрати у сумі 13 973 337,64 грн та 3% річних у сумі 7 607 245,26 грн.
У відзиві на позов, відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог та зазначав, що своєчасна сплата вартості балансуючої електричної енергії здійснюється виключно з поточного рахунка із спеціальним режимом використання відповідно до Правил ринку та за наявності коштів, що надійшли від інших учасників; позивач посилається на загальні норми матеріального права, які стосуються порушення зобов'язання, без урахування специфіки ринку електричної енергії, функціонування якого регулюється спеціальним законодавством; позивачем допущено арифметичні помилки при здійсненні розрахунку суми заявленої до стягнення; відповідач не погоджується із орієнтовним розміром витрат на професійну правничу допомогу, який суперечить критеріям пропорційності, співмірності та розумності.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Як встановлено судом вище, правові відносини між сторонами виникли за Договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019).
У липні 2023 року Акціонерне товариство "ДТЕК Західенерго" (позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 390 875 310,06 грн.. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в межах виконання договірних зобов'язань, позивач протягом квітня 2023 року - серпня 2023 року здійснив продаж відповідачу балансуючої енергії загальною вартістю 551 589 332,87 грн. та направив відповідні рахунки на її оплату на електронну пошту відповідача (settlement@ua.energy та nес-kanc@ua.energy).
Як вказує позивач, відповідач за отриману балансуючу електричну енергію не розрахувався, внаслідок чого у відповідача, за розрахунками позивача, утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 551 589 332,87 грн. Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача інфляційні нарахування у розмірі 3 644 467,18 грн. та 3% річних у розмірі 1 769 546,70 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 у справі №910/11369/23 позов задоволено повністю.
Рішення суду мотивовано тим, що позивач довів суду факт порушення відповідачем зобов'язань щодо здійснення оплати за отриману балансуючу електричну енергію, враховуючи те, що строк виконання відповідачем зобов'язання з оплати настав.
Постановою Верховного суду від 19.03.2024 у справі №910/11369/23 залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.01.2024 у справі № 910/11369/23.
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Ч. ч. 1, 2 ст. 18 ГПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Вказану правову позицію викладено у постанові від 03.07.2018 Великої палати Верховного Суду по справі №917/1345/17.
Отже, наявність грошового зобов'язання відповідача по сплаті АТ "ДТЕК Західенерго" вартості поставленої позивачем у квітні - серпні 2023 року балансуючої електроенергії за договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019) та прострочення відповідачем виконання своїх зобов'язань щодо термінів оплати зазначеної послуги підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 у справі № 910/11369/23 та повторного доведення не потребують.
При цьому суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Пунктом 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частиною 1 статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно зі частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України, за прострочення виконання грошового зобов'язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18).
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Отже, наявність судового рішення про стягнення основної заборгованості не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №902/330/17).
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18, від 19.06.2019 у справі №703/2718/16-ц, а також у постанові Верховного Суду від 22.04.2020 у справі №922/795/19.
Отже, наявність судового рішення не свідчить про припинення зобов'язання, а тому наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права отримати передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України суми. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведених норм закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 04.10.2019 у справі № 915/880/18, від 26.09.2019 у справі № 912/48/19, від 18.09.2019 у справі № 908/1379/17).
Таким чином, вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (аналогічний висновок викладено і у постанові Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Відтак, у розумінні положень ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Як встановлено судом, відповідач у період з 12.01.2024-22.01.2024 здійснив сплату заборгованості за договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - №0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019), яка становить 551 589 332,87 грн, за період квітень - серпень 2023 року.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 у справі № 910/11369/23, яке набрало законної сили, встановлено прострочення відповідачем виконання своїх зобов'язань щодо термінів оплати заборгованості за договором про участь в балансуючому ринку (ідентифікатор договору - № 0424-04013, дата акцептування - 27.05.2019).
Разом з тим, відповідач не погоджується із вимогами позивача, зазначаючи про здійснення розрахунків із учасниками ринку електричної енергії виключно з поточного рахунка із спеціальним режимом використання відповідно до Правил ринку та за наявності коштів, що надійшли від інших учасників.
Однак суд відхиляє доводи відповідача, з огляну на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 Закону України "Про ринок електричної енергії" розрахунки за електричну енергію та послуги, що надаються на ринку електричної енергії, між учасниками цього ринку здійснюються в грошовій формі відповідно до укладених договорів у порядку, визначеному цим Законом, правилами ринку, правилами ринку "на добу наперед" та внутрішньодобового ринку.
Згідно ч. 4 ст. 75 Закону України "Про ринок електричної енергії" постачальники послуг з балансування та сторони, відповідальні за баланс, в яких виникли зобов'язання перед оператором системи передачі в результаті діяльності на балансуючому ринку, вносять плату за електричну енергію виключно на поточні рахунки із спеціальним режимом використання оператора системи передачі в уповноважених банків. Кошти з поточного рахунку із спеціальним режимом використання оператора системи передачі перераховуються відповідно до правил ринку на: 1) поточні рахунки постачальників послуг з балансування та сторін, відповідальних за баланс, крім електропостачальників; 2) поточні рахунки із спеціальним режимом використання електропостачальників; 3) поточний рахунок оператора системи передачі. З метою здійснення розрахунків з постачальниками послуг з балансування під час врегулювання системних обмежень оператор системи передачі може вносити на свій поточний рахунок із спеціальним режимом використання кошти з власного поточного рахунка.
Суд, проаналізувавши зміст приписів статті 75 Закону № 2019-VIII, зазначає, що ці приписи не містять імперативної вказівки щодо розрахунку відповідача з постачальником електричної енергії (позивачем) тільки грошовими коштами, які надходять від інших учасників балансуючого ринку на поточний рахунок із спеціальним режимом використання, навпаки, передбачено можливість відповідача для належного виконання грошових зобов'язань вносити грошові кошти з інших власних рахунків на рахунок зі спеціальним режимом використання, що, в свою чергу, свідчить про те, що відповідач (боржник) не позбавлений можливості здійснити перерахування на такий рахунок коштів з інших рахунків, зокрема з поточного рахунку, задля належного виконання своїх зобов'язань. Ненадходження коштів від інших учасників балансуючого ринку не може бути відкладальною обставиною для невиконання відповідачем своїх зобов'язань з оплати за договором. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 910/21124/20, від 17.01.2024 у справі № 910/18308/21, від 14.12.2023 у справі № 910/3263/23, від 25.05.2023 у справі № 910/1382/22, від 09.03.2023 у справі № 910/18613/21, від 08.06.2022 у справі № 910/6636/21.
Судом враховано, що в постанові Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/6636/21 сформовано таку правову позицію щодо застосування положень ст. 75 Закону України "Про ринок електричної енергії. Зокрема, "…зміст статті 75 Закону України "Про ринок електричної енергії" не містить імперативної заборони щодо розрахунку відповідача з постачальником електричної енергії (позивачем) тільки грошовими коштами, які надходять від інших учасників балансуючого ринку на поточний рахунок із спеціальним режимом використання, навпаки, передбачено можливість відповідача для належного виконання грошових зобов'язань, вносити грошові кошти з інших власних рахунків на рахунок зі спеціальним режимом використання, що в свою чергу свідчить про те, що відповідач (боржник) не позбавлений можливості здійснити перерахування на такий рахунок коштів з інших рахунків, зокрема з поточного рахунку, задля належного виконання своїх зобов'язань. Ненадходження коштів від інших учасників балансуючого ринку не може бути відкладальною обставиною для невиконання відповідачем своїх зобов'язань з оплати за договором".
Також у цій справі Верховний Суд, спростовуючи твердження ПАТ "Національна енергетична компанія "Укренерго" про те, що прострочення виникло не з його вини, оскільки він міг сплачувати вартість балансуючої електричної енергії виключно з поточного рахунка із спеціальним режимом використання відповідно до Правил ринку та за наявності коштів, що надійшли від інших учасників, зазначив, що "наявність рахунку із спеціальним режимом використання не виключає застосування до споживача пені за прострочення в оплаті отриманої електричної енергії, а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №903/918/19)".
Зазначену правову позицію також підтримано і об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.02.2023 зі справи №910/9374/21. Крім того подібні за змістом висновки щодо застосування ч. 4 ст. 75 Закону України "Про ринок електричної енергії" викладено також у постановах Верховного Суду від 02.03.2023 у справі №910/18611/21 та від 09.03.2023 у справі №910/18613/21.
Разом з тим, у рішенні суду від 28.09.2023 у справі у справі № 910/11369/23, судом відхилено твердження відповідача про те, що прострочення виникло не з його вини, оскільки він міг сплачувати вартість балансуючої електричної енергії виключно з поточного рахунка із спеціальним режимом використання відповідно до Правил ринку та за наявності коштів, що надійшли від інших учасників.
З огляду на вищевикладене, суд погоджується з доводами позивача щодо наявності правових підстав для застосування положень ч.2 ст.625 ЦК України, у зв'язку із порушенням відповідачем грошового зобов'язання.
Сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Вказана позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об'єднаної Палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.
Перевіривши розрахунок позивача по матеріальним втратам та періоди, по яким заявлено інфляційне нарахуванням з урахуванням зазначеної практики Об'єднаної палати Касаційного господарського суду, а також 3 % річних, суд вважає, що вимоги про нарахування 3 % річних та інфляційних витрат не є арифметично вірними.
Положеннями частини першої статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Статтею 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
За змістом статті 252 ЦК України вбачається, що строк визначається, зокрема, днями, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Частиною п'ятою статті 254 ЦК України передбачено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Отже, при визначенні строку (терміну) виконання зобов'язання судам необхідно враховувати загальні положення ЦК України про порядок визначення та обчислення строків (термінів), зокрема, щодо початку і закінчення строку (терміну), а також умови вчиненого сторонами спору правочину, на підставі якого виникло зобов'язання.
За перерахунком суду, з відповідача підлягають стягненню 3 % річних у розмірі 7 386 735 грн. 05 коп. та інфляційні витрати у розмірі 13 917 666 грн. 97 коп.
Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру 3% річних та інфляційних витрат, суд зазначає наступне.
В обґрунтування поданого клопотання відповідач вказує, що кошти на сплату 3% річних, інфляційних втрат не передбачені структурою тарифу на послуги НЕК "УКРЕНЕРГО"; позивачем збитків, а тому відстрочення рішення не зможе спричинити позивачу збитків; матеріали справи не містять доказів понесення стягувачем збитків; відповідач законодавчо позбавлений можливості спрямовувати на розрахунки з позивачем інші кошти, крім отриманих від учасників балансуючого ринку на рахунок зі спеціальним режимом використання відповідно до ст. 75 Закону про ринок.
Позивач заперечив проти клопотання відповідача про зменшення розміру 3% річних, інфляційних втрат та просив суд відмовити у його задоволенні.
Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно з приписами ст. 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
За змістом положень ч.ч. 1, 2 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Згідно з усталеною судовою практикою нарахування на суму боргу трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таких висновків у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та у отриманні компенсації від боржника.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.05.2018 у справі № 904/4593/17, від 13.06.2018 у справі № 912/2708/17, від 22.11.2018 у справі №903/962/17, від 23.05.2018 у справі № 908/660/17, від 05.08.2020 у справі №757/12160/17-ц, від 02.09.2020 у справі № 802/1349/17-а, від 22.04.2020 у справі №922/795/19, від 19.12.2019 у справі № 911/2845/18.
Відтак, заходи відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, передбачені ст. 625 ЦК України, не є неустойкою чи штрафними санкціями, тому не можуть бути зменшені судом на підставі ст. 233 ГК України, ст. 551 ЦК України.
Правова позиція про можливість зменшення розміру процентів річних викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, де вказано, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві суд за певних умов з урахуванням конкретних обставин справи може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.
Суд зазначає про те, що обставини у справі № 910/9798/24 та у справі № 902/417/18 не є подібними, оскільки в них різні предмети та підстави позову, зміст позовних вимог та фактичні обставини, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Так, у договорі, вимоги про стягнення основного боргу, пені, штрафу та відсотків річних за яким були предметом розгляду у справі № 902/417/18, сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої ч. 2ст. 625 ЦК України, і встановили її в розмірі 40 % річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем та 96 % річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев'яноста календарних днів, а загальна сума заявлених позивачем до стягнення пені, штрафу та відсотків річних майже в два рази перевищила суму основного боргу станом на дату звернення позивача до суду з позовом та який був сплачений відповідачем у повному обсязі після відкриття провадження у справі.
Саме з огляду на вказані обставини та враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.
Суд зазначає, що загальною ознакою відповідальності є її компенсаторний характер. Так, заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Так само господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника.
При цьому висновок Верховного Суду про можливість за певних умов зменшити розмір процентів річних та інфляційних витрат за час затримки розрахунків відповідно до ст. 625 ЦК України, не стосується такого способу захисту майнового права та інтересу, як відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів як стягнення інфляційних втрат.
Звертаючись з вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за час затримки розрахунків відповідно до статті 625 ЦК України, позивач також не повинен доводити розміру дійсних майнових втрат, яких він зазнав, тому оцінка таких втрат кредитора, пов'язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.
Згідно з усталеною судовою практикою нарахування на суму боргу трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таких висновків у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та у отриманні компенсації від боржника.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.05.2018 у справі № 904/4593/17, від 13.06.2018 у справі № 912/2708/17, від 22.11.2018 у справі № 903/962/17, від 23.05.2018 у справі № 908/660/17, від 05.08.2020 у справі №757/12160/17-ц, від 02.09.2020 у справі № 802/1349/17-а, від 22.04.2020 у справі № 922/795/19, від 19.12.2019 у справі № 911/2845/18.
Відтак, заходи відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, передбачені ст. 625 ЦК України, не є неустойкою чи штрафними санкціями, а тому наявність обставин непереборної сили за договором не звільняє відповідача від встановленого законом обов'язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 3-1462гс16 та підтримана Верховним Судом у постанові від 20.06.2018 у справі № 913/869/14.
З огляду на вказані обставини суд вважає, що підстави для зменшення розміру 3 % річних та інфляційних витрат відсутні.
Щодо клопотання відповідача про відстрочення виконання рішення суду на 1 (один) рік з дня прийняття відповідного рішення .
В обґрунтування клопотання про відстрочення виконання рішення відповідач зазначив таке:
- систематичні порушенням рядом учасників балансуючого ринку своїх фінансових зобов'язань перед відповідачем призводить до дефіциту коштів на поточному рахунку відповідача із спеціальним режимом використання, що перешкоджає оперативному проведенню ОСП розрахунків на балансуючому ринку;
- кошти на сплату 3% річних, інфляційних втрат не передбачені структурою тарифу на послуги НЕК "УКРЕНЕРГО",
- матеріали справи не містять доказів понесення позивачем збитків, а тому відстрочення рішення не зможе спричинити позивачу збитків;
- негайне стягнення з відповідача грошових коштів за рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 910/9798/24, що не передбачено фінансовим планом підприємства, загрожуватиме нормальній операційній роботі відповідача, як оператора системи передачі, перешкоджатиме ефективному та надійному функціонуванню системи передачі і ринку електричної енергії в цілому, у підсумку ставить під загрозу безперебійне постачання електричної енергії споживачам;
- численні пошкодження об'єктів Об'єднаної енергетичної системи України внаслідок бойових дій та терористичних актів країни-агресора вимагають додаткових витрат НЕК "УКРЕНЕРГО" для аварійних ремонтних робіт і відновлення енергопостачання, що є критично важливим, особливо в умовах опалювального періоду;
- численні пошкодження об'єктів об'єднаної енергетичної системи України внаслідок бойових дій та терористичних актів держави-агресора вимагають додаткових витрат НЕК "УКРЕНЕРГО" для аварійних ремонтних робіт і відновлення енергопостачання, що є критично важливим для недопущення гуманітарної катастрофи всеукраїнського масштабу;
- невідкладне виконання рішення суду ставить під загрозу безперебійне постачання електричної енергії споживачам, створює ризики надзвичайних ситуацій на ринку електричної енергії.
У свою чергу, позивач проти задоволення клопотання про відстрочення виконання рішення заперечував, пославшись на те, що:
- НЕК "УКРЕНЕРГО" не надав до заяви про відстрочення виконання судового рішення належних доказів, що доводять неможливість своєчасного виконання судового рішення у визначений строк та наявності виняткового випадку, а саме доказів наявності тяжкого фінансового стану боржника, загрози банкрутства, відсутності коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення та доказів які підтверджують наявність підстав для відстрочення його виконання;
- підвищення інтенсивності ворожих обстрілів спричинило суттєвий негативний вплив на роботу Акціонерного товариства «ДТЕК ЗАХІДЕНЕРГО», провокуючи матеріальні збитки Товариства, що полягають не тільки у вартості пошкодженого та зруйнованого обладнання, а й у втраченій вигоді через неможливість відпуску електроенергії та понесені небаланси електроенергії.
- суттєвим фактором, що провокує дефіцит обігових коштів у підприємства, є багатомільйонна заборгованість відповідача перед позивачем;
- товариство наголошує, що задоволення клопотання відповідача про відстрочення виконання рішення у справі на один рік, не буде сприяти забезпеченню енергетичної обороноздатності країни та сталого функціонування ОЕС України, а підготовка до осінньо-зимового періоду 2024-2025 стане неможливою;
- не погоджується із доводами відповідача про неможливість спрямовувати на розрахунки на оплату позивачу кошти, отримані поза балансуючим ринком, всупереч їх цільовому призначенню, а також що його поточний рахунок із спеціальним режимом використання не накопичує в достатній мірі коштів для належного проведення ОСП розрахунків на балансуючому ринку, посилаючись на судову практику Верховного суду, яка стосується виконання боржником грошового зобов'язання через відсутність у останнього необхідних коштів;
- позивач наголошує, що відповідач не надав долсуду доказів наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк та наявності виняткового випадку, а саме доказів наявності тяжкого фінансового стану боржника, загрози банкрутства, відсутності коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, також не надання доказів, які б підтверджували фактичну можливість виконання рішення у строки, зазначені заявником.
Відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України, обов'язковість рішень суду відноситься до основних засад судочинства.
Згідно з ч. 1 ст. 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно з частинами 1, 3, 4, 5 статті 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує:
1) ступінь вини відповідача у виникненні спору;
2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан;
3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
При розгляді заяв щодо відстрочення виконання судового рішення необхідно виходити з міркувань доцільності та об'єктивної необхідності надання саме таких строків відтермінування виконання рішення в цілому. Наявність підстав для відтермінування має бути доведена боржником. Строки відтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання додаткового строку для повного виконання рішення суду. Надання такого не може створювати занадто або безпідставно привілейовані умови для боржника, натомість повинне базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників.
Оцінюючи доводи заяв про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, суди повинні враховувати, що ці заходи не повинні створювати боржнику можливість ухилятися від виконання судового рішення. До уваги повинні братися не лише реальний майновий стан боржника, але й його наміри, що свідчать про бажання виконати рішення.
Отже, відстрочення виконання рішення суду є таким законодавчо врегульованим механізмом відтермінування поновлення порушеного права стягувача, який ґрунтується на об'єктивних, виняткових обставинах, застосування яких не призводить до шкоди сутності права на суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованою Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР.
Суд відзначає, що Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.12. Конституційного суду України по справі № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.12. Конституційного суду України по справі № 11-рп/2012). Аналогічну позицію наведено в рішенні від 26.06.13. Конституційного Суду України по справі № 1 7/2013.
Дослідивши клопотання НЕК "УКРЕНЕРГО", суд вважає, що останнім не було доведено наявності обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення у даній справі та, як наслідок, наявність обґрунтованих підстав для надання відстрочки його виконання, з огляду на таке.
НЕК "УКРЕНЕРГО" не надано до заяви про відстрочення виконання судового рішення жодних належних доказів, що доводять неможливість своєчасного виконання судового рішення та підтверджують наявність підстав для відстрочення його виконання.
Суд зазначає, що скрутне фінансове становище боржника чи невиконання контрагентами своїх зобов'язань перед боржником не є безумовними підставами для відстрочення виконання рішення суду.
Разом із тим, згідно з частиною першою статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 цього Кодексу і статтею 193 ГК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Більше того, відповідно до частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливості виконання ним грошового зобов'язання.
НЕК "УКРЕНЕРГО" також не надано жодних доказів на підтвердження погіршення фінансового стану чи призупинення діяльності підприємства внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що істотно ускладнить виконання рішення суду або зробить його неможливим. Тим більше, судом враховано, що не тільки відповідач продовжує працювати в умовах воєнного стану, а й позивач.
Враховуючи сукупність встановлених обставин та фактів і положення статей 76 - 79, 86 ГПК України, суд доходить висновку, що підстави для задоволення клопотання відповідача про відстрочення виконання рішення суду у даній справі відсутні.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 7 386 735 грн. 05 коп. та інфляційні витрати у розмірі 13 917 666 грн. 97 коп.
З урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 236 - 238, 331, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (вул.Симона Петлюри, буд.25, м.Київ, 01032; ідентифікаційний код 00100227) на користь Акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" (вул.Козельницька, буд.15, м.Львів, Львівська обл.,79026; ідентифікаційний код 23269555) 3 % річних у розмірі 7 386 735 (сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч сімсот тридцять п'ять) грн. 05 коп., інфляційні витрати у розмірі 13 917 666 грн. (тринадцять мільйонів дев'ятсот сімнадцять тисяч шістсот шістдесят шість) 97 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 255 652 грн. (двісті п'ятдесят п'ять тисяч шістсот п'ятдесят два) 82 коп.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано: 24.01.2025.
Суддя М.Є. Літвінова