справа № 757/5192/23-ц головуючий у суді І інстанції Головко Ю.Г.
провадження № 22-ц/824/1695/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
22 січня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Кияшко К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 рокуу справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бурлак Олександра Володимирівна, про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання права власності на майно,-
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, в якому просила суд визнати договір дарування квартири недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 01 березня 1993 року позивач одружена з ОСОБА_3 , та мають спільних трьох дітей, двоє з яких неповнолітні. 12 лютого 2018 року на підставі договору про участь у будівництві об'єкту нерухомого майна ними була придбана 4-х кімнатна квартира АДРЕСА_1 . З 2019 року сімейні відносини значно погіршились. 13 березня 2020 року позивач почала проживати окремо від чоловіка, самостійно утримувала дітей, чоловік сплачував кошти за навчання дітей у приватній школі та зайняття спортивними танцями. В березні 2020 ОСОБА_3 прийшов до приміщення квіткової студії та в присутності працівників влаштував скандал, кричав на позивача, погрожував відібрати дітей, якщо вона не надасть згоди на оформлення договору дарування належної їм квартири АДРЕСА_1 його матері - ОСОБА_4 . В цей же день, 05 березня 2020 року під психологічним впливом ОСОБА_3 , його реальними погрозами, за його категоричною вимогою та примусом позивач підписала у нотаріуса заяву про згоду на укладення договору дарування. Позивач наголошує, що надаючи згоду на відчуження своєї частки, не мала добровільного волевиявлення, а діяла під реальною погрозою їй та її дітям, всупереч своїм інтересам та інтересам дітей. Позивач зазначає, що укладення договору дарування поставило її та її дітей у вкрай невигідне становище, оскільки квартира АДРЕСА_1 єдине житлове приміщення, в якому вона може проживати з дітьми, не витрачаючи коштів на оренду іншого житлового приміщення.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини справи викладенні нею у позовній заяві.
У відзиві на апеляційну скаргу сторона відповідачів, вказує, що доводи апеляційної скарги не відповідають дійсності, є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що не можуть бути задоволені, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скарги залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 01 березня 1993 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований Заможненською сільською радою Тельманівського району, Донецької області, актовий запис № 3. У період шлюбу у подружжя народились діти - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
12 лютого 2018 року на підставі договору про участь у будівництві об'єкту нерухомого майна подружжям була придбана 4-х кімнатна квартира АДРЕСА_1 .
З 2019 року сімейні відносини значно погіршились та з 13 березня 2020 року позивач почала проживати окремо від чоловіка.
05 березня 2020 року позивач підписала заяву, якою надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_3 на укладання та підписання договору дарування квартири АДРЕСА_1 . Дана заява засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурлак О.В.
В подальшому, 28 жовтня 2020 року ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 своїй матері - ОСОБА_4 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурлак О.В.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факти, які б свідчили, що заява, якою позивач дає згоду своєму чоловіку ОСОБА_3 на укладання та підписання ним договору дарування квартири АДРЕСА_1 була укладена під впливом насильства, а відтак договір дарування квартири не підлягає скасуванню.
Апеляційний суд по суті погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
За змістом частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Можна дійти висновку, що законодавець у наведеній нормі передбачив як загальне правило презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, які потребують обов'язковому нотаріальному посвідченню (частина третя статті 65 СК України).
Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.
Про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення.
Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений. (Дивись висновки Верховного Суду у справі № 643/6453/15). Предметом цього правочину за частиною першою та другою статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.
На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована.
Наведене дає підстави для висновку, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).
Закон не обмежує особу, яка підписала заяву про надання згоди іншому з подружжя на розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підпис на якій посвідчується нотаріально, відкликати таку заяву у загальному порядку, тобто шляхом складання відповідної заяви про відкликання та посвідчення підпису на такій заяві також відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо спільного майна, може бути оскаржений у суді із загальних підстав, визначених ЦК України.
Аналогічні висновки викладені в Постанові Верховного Суду 22 вересня 2021 року у справі № № 243/14645/19-ц.
З матеріалів справи вбачається, що позивач, вказуючи на підписання нею одностороннього правочину проти її справжньої волі, внаслідок застосування до неї психологічного тиску з боку другої сторони, жодних вимог про визнання недійсним зазначеного правочину, а саме згоди на укладення відповідачем договору дарування спільної квартири, не заявляла.
Також позивач залишила поза увагою, що оскаржуваний договір дарування квартири був укладений між відповідачем та його матір'ю.
За таких обставин, доведення факту вчинення позивачем одностороннього правочину у вигляді надання згоди на укладення відповідачем договору дарування квартири, під впливом психологічного насильства, має наслідком визнання недійсним з вказаних підстав саме даного одностороннього правочину, а не договору дарування.
При цьому, за наявності факту визнання недійсним одностороннього правочину (згоди на укладення договору дарування спільного майна), договір дарування належної подружжю квартири може бути оскаржений як такий, що укладений одним з подружжя без згоди іншого.
Однак, як було вказано вище, позивач не заявляла вимог про визнання недійсним одностороннього правочину, надану відповідачу згоду не відкликала. Зазначене виключає можливість визнання недійсним договору дарування квартири з підстав недійсності наданої позивачем згоди, яка в судовому поряду не встановлена.
Крім того, посилаючись на застосування до неї психологічного насильства зі сторони відповідача, ОСОБА_1 не звернула уваги, що з моменту підписання нею згоди на укладення відповідачем договору дарування (05 березня 2020 року) до моменту укладення відповідачем такого договору дарування (28 жовтня 2020 року) пройшло більше шести місяців.
При цьому позивач не зверталась до нотаріуса з заявою про відкликання наданої відповідачу згоди.
За змістом ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Жодних доказів застосування до неї психологічного насильства зі сторони відповідача з метою примушування до надання згоди на відчуження спільного майна, позивач суду не надала.
Отже, встановивши, що позивач для укладення відповідачем договору дарування квартири надала нотаріально засвідчену заяву про надання згоди на відчуження цієї квартири, яка є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оскаржуваного договору.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги з урахуванням наведених в цій постанові апеляційного суду підстав та обґрунтувань, зведені лише до незгоди з висновком суду першої інстанції без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів зроблений судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами чи невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення виготовлене 24 січня 2025 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.