23 січня 2025 року м. Дніпросправа № 160/1418/24
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач),
суддів: Божко Л.А., Дурасової Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2024 ( суддя Захарчук- Борисенко Н.В.) в адміністративній справі №160/1418/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, в якій просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 06.09.2023 року №047250018806 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області визнати ОСОБА_1 пільговий стаж за Списком №2 на 04.07.2023 року - 20 років 06 місяців 10 днів.
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту «б» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 року №213-УІП «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», з 28.08.2023 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач протиправно не зарахував набутий позивачем стаж відповідно до трудової книжки та диплому про навчання.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2024 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 06.09.2023 року №047250018806 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області зарахувати ОСОБА_1 до пільгового стажу період роботи з 28.04.2009 року по 23.01.2014 року.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту «б» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 року №213-УІП «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», з 28.08.2023 року.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що основним документом, що підтверджує право на пільгове пенсійне забезпечення за результатами атестації робочих місць за умовами праці є наказ по підприємству, організації. Звертаю увагу суду, що згідно наданих документів, до ЕПС не долучено наказ про результати проведення атестації робочих місць за 2009 рік з переліком атестованих робочих місць. Виходячи з вищезазначеного, вбачається, що за періоди з 28.04.2009 по 23.01.2014 відсутнє підтвердження атестації робочого місця. Також не зазначені причини відсутності такої атестації. Отже відсутні підстави для зарахування до пільгового стажу даних періодів. Відповідно до ст. 114 Закону України № 1058 пенсія призначається після досягнення 55 років , при наявності страхового стажу не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах у жінок. А вік заявниці на момент звернення становив 52 роки 05 місяців 23 дні, що суперечить вимогам ст .114 Закону України №1058 , навіть при наявності страхового стажу. Таким чином, виходячи з вищезазначеного, підстави для задоволення вимог позивача відсутні.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 28.08.2023 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про призначення пільгової пенсії за Списком № 2.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 06.09.2023 року № 047250018806 позивачці відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю необхідного пенсійного віку. Також в рішенні зазначено, що згідно з наданими документами від заявниці становить 52 роки 05 місяців 23 дні, страховий стаж становить 33 роки 11 місяців 28 днів, пільговий стаж становить 15 років 09 місяців 15 днів. До страхового стажу не зараховано період навчання згідно свідоцтва № 054319 з 01.09.1986 року по 15.06.1988 року, оскільки відсутні документи про підтвердження зміни прізвища. До пільгового стажу не зараховано період 28.04.2009 року по 23.01.2014 року, оскільки до ЕПС не долучено наказ про результати проведення атестації робочих місць за 2009 рік з переліком атестованих робочих місць.
Не погодившись з такою бездіяльністю відповідача, вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскарженого рішення виходить з наступного.
Згідно з частиною 3 статті 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
21 квітня 2021 року Верховним судом розглянуто зразкову справу № 360/3611/20 та прийнято відповідне рішення, що набрало законної сили 3 листопада 2021 року після перегляду в апеляційному порядку Великою Палатою Верховного Суду, якою змінено мотивувальну частину рішення.
У зазначеному рішенні Верховного Суду визначено ознаки типової справи, а саме:
1) позивач - особа, яка:
звернулась до Пенсійного фонду за призначенням пенсії після 23.01.2020 року з підстав, визначених статтею 13 Закону України від 05.11.1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
на момент звернення досягла: чоловіки - 55 років, жінки - 50 років;
набула стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України від 05.11.1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
б) відповідачем є орган Пенсійного фонду України, уповноважений на вирішення питання про призначення пенсії.
Колегія суддів вважає, що передана на розгляд колегії суддів справа підпадає під ознаки типової справи, визначені у рішенні Верховного Суду.
За таких обставин суд апеляційної інстанції при вирішенні даної справи застосовує правові висновки Великої Палати, викладені у зразковій справі № 360/3611/20, рішення в якій набрало законної сили та які полягають у такому.
3 жовтня 2017 року Верховною Радою України ухвалено Закон № 2148-VIII, що доповнив Закон № 1058-ІV розділом XIV-1, який містить пункт 2 частини другої статті 114 такого змісту:
«На пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах».
За приписами статті 12 Закону № 1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Натомість згідно з пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що затверджений Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:
чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;
жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 1 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
Відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення № 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII (пункт 1 рішення).
Згідно з пунктом 3 резолютивної частини зазначеного Рішення застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Таким чином, Рішенням № 1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону № 1788-ХІІ, у зв'язку із чим вони втратили чинність з дня ухвалення Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУ встановив, що підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII.
У зв'язку з цим на час виникнення спірних правовідносин Закон № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення 50 років (за наявності стажу роботи та інших умов, визначених в рішенні КСУ).
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 з одного боку, та Законом № 1058-ІV - з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий вік у 50 років, тоді як другий - у 55 років.
Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду при перегляді зразкової справи дійшла висновку, що таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
При цьому, Велика Палата Верховного Суду також послалась на правовий висновок, сформульований нею раніше у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56), згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі № 360/3611/20, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV, а тому жінки мають право на призначення пільгової пенсії за Списком № 2 після досягнення 50 років.
Як вбачається з матеріалів справи, що на час звернення за призначенням пенсії ОСОБА_1 досягла віку 50 років ( 52 роки 05 місяців 23 дні).
Згідно з розрахунком стажу позивача (Форма РС-Право), страховий стаж позивача становить 33 роки 11 місяців 28 днів, пільговий стаж (робота за списком №2) - 15 років 09 місяців 15 днів.
Таким чином, ОСОБА_1 на час звернення за призначенням пенсії досягла необхідного віку, мала необхідний загальний страховий і пільговий стаж, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020, є обов'язковими умовами для призначення на пільгових умовах пенсії за віком за Списком №2.
Щодо не зарахуванням до пільгового стажу періоду роботи позивача з 28.04.2009 року по 23.01.2014 року у зв'язку з відсутністю наказу про результати проведення атестації робочих місць за 2009 рік, суд зазначає наступне.
Атестація робочих місць здійснюється на підприємствах, в організаціях та установах незалежно від форм власності і господарювання згідно з Порядком проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 01 серпня 1992 року №422 (далі - Порядок №442), та Методичними рекомендаціями для проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженими постановою Міністерства праці України від 01 вересня 1992 року № 41 (далі - Методичні рекомендації).
Відповідно до зазначених нормативних актів основна мета атестації полягає в регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації права на здорові й безпечні умови праці, пільгове забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.
Відповідно до пункту 4 Порядку № 442 та підпункту 1.5 пункту 1 Методичних рекомендацій атестація проводиться не рідше одного разу на 5 років. Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації.
Статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлено адміністративну відповідальність керівників суб'єктів господарювання. Порушення терміну проведення атестації робочих місць за умовами праці та порядку її проведення тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності від тридцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У разі, якщо непроведення атестації мало своїм наслідком заподіяння шкоди здоров'ю працівнику, керівник підприємства може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за статтею 271 Кримінального кодексу України.
Атестація робочих місць відповідно до Порядку № 442 та Методичних рекомендацій передбачає: установлення факторів і причин виникнення несприятливих умов праці; санітарно-гігієнічне дослідження факторів виробничого середовища, важкості й напруженості трудового процесу на робочому місці; комплексну оцінку факторів виробничого середовища і характеру праці на відповідність їхніх характеристик стандартам безпеки праці, будівельним та санітарним нормам і правилам; установлення ступеня шкідливості й небезпечності праці та її характеру за гігієнічною класифікацією; обґрунтування віднесення робочого місця до категорії зі шкідливими (особливо шкідливими), важкими (особливо важкими) умовами праці; визначення (підтвердження) права працівників на пільгове пенсійне забезпечення за роботу у несприятливих умовах; складання переліку робочих місць, виробництв, професій та посад із пільговим пенсійним забезпеченням працівників; аналіз реалізації технічних і організаційних заходів, спрямованих на оптимізацію рівня гігієни, характеру і безпеки праці.
За змістом пунктів 8 та 9 Порядку № 442 проведення атестації робочих місць відомості про результати атестації робочих місць заносяться до карти умов праці, форма якої затверджується Мінпраці разом з Міністерством охорони здоров'я України. Перелік робочих місць, виробництв, професій і посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників, який складається за результатами проведеної атестації робочих місць, після погодження з профспілковим комітетом затверджується наказом по підприємству, організації і зберігається протягом 50 років. Витяги з наказу додаються до трудової книжки працівників, професії та посади яких внесено до переліку.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що своєчасно проведена атестація робочих місць за умовами праці є одним із заходів соціального захисту працівників, який має сприяти реалізації прав на здорові і безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.
Таким чином, обов'язок проведення атестації робочих місць законодавством покладено, у першу чергу, на керівників підприємств (роботодавців). Порушення цього обов'язку у формі не проведення або неякісного проведення призводить до позбавлення громадян їхнього конституційного права на соціальний захист, і зокрема, на пенсійне забезпечення за віком на пільгових умовах, що є недопустимим у правовій державі.
Колегія суддів зазначає, що особа, яка працює на посаді, віднесеній до Списку № 2, та по якій має бути проведена атестація робочого місця, відповідно до Порядку проведення атестації, не наділена будь-якими правами (повноваженнями, обов'язками) за наявності яких вона б мала можливість впливати на своєчасність проведення атестації робочих місць.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великою Палати Верховного Суду України від 19.02.2020 року у справі №520/15025/16-а.
У постанові Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 29 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору.
Сукупність правових норм, про які йшлося у параграфах 32, 34, 36, 37, 45, 50, 51, 52 постанови Великою Палати Верховного Суду України від 19.02.2020 року у справі №520/15025/16-а дозволяє дійти висновку, що атестація робочого місця є важливим запобіжником порушень у забезпеченні належних умов праці на підприємствах, в організаціях та установах. Проте, розуміючи положення норми законодавства про призначення пільгової пенсії «за результатами атестації робочих місць» як обмежувальний захід при призначенні пільгової пенсії, держава покладає відповідальність за непроведення атестації, та відповідно, надмірний тягар, на пенсіонера (позивача у цій справі).
Таким чином, особи, які зайняті на роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком № 2, але з вини власника на таких підприємствах не було проведено атестацію робочого місця, мають право на зарахування стажу роботи на таких посадах до спеціального стажу, необхідного для призначення пенсії за віком на пільгових умовах Списком № 2.
При цьому, на працівника, зайнятого на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, не можна покладати відповідальність за непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць за умовами праці. Непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємств або уповноваженим ним органом не може позбавляти громадян їх конституційного права на соціальний захист, у тому числі щодо надання пенсій за віком на пільгових умовах. Контроль за додержанням підприємствами правил проведення атестації робочих місць за умовами праці покладається на відповідні повноважні державні контролюючі органи, зокрема Держпраці.
Отже, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 року у справі №520/15025/16-а зазначає, що непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємства не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Відповідальність за непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць покладається на власника підприємства, а не працівника. При цьому, контролюючу функцію у відносинах щодо проведення атестації робочих місць на підприємстві виконує держава в особі відповідних контролюючих органів, а не працівник.
В рішенні пенсійного органу зазначено, що до пільгового стажу вищевказаний період роботи позивача не зараховано, оскільки відсутній наказ про результати проведення атестації робочих місць за 2009 рік, однак такий наказ долучений до матеріалів справи разом із відзивом на позовну заяву Головним управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, а тому такі доводи судом не беруться до уваги під час розгляду даної справи.
Виходячи з наведеного, судом першої інстанції вірно зараховано період роботи позивача з 28.04.2009 року по 23.01.2014 року до пільгового стажу за Списком №2.
Згідно зі змісту Рекомендації №(80) 2 Комітету Міністрів державам - членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснити з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень, те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящих в ієрархії нормативно-правовим актам. Суб'єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта влади виходить за межи завдань адміністративного судочинства.
Відповідно до абзацу 2 частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Право на судовий захист гарантовано статтею 55 Конституції України.
Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Тобто, для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, необхідно встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб'єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи або особи в інтересах якої вона звертається.
При цьому, як зазначив Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин (наявність необхідного пільгового та страхового стажу у позивача, досягнення нею необхідного віку 50 років), - визначення пенсійному органу обов'язку призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.
Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2024 в адміністративній справі №160/1418/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 23 січня 2025 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 24 січня 2025 року.
Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко
суддя Л.А. Божко
суддя Ю. В. Дурасова