Справа № 420/31362/24
22 січня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 116-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 14.10.2024 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що не погоджується із прийняттям рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 116-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та просить суд задовольнити позов у повному обсязі. Так, позивач вказав, що відповідачем не враховано, що існує ризик переслідування позивача у разі його повернення до Сирійської Арабської Республіки по причинах, що підпадають під перелік підстав для надання статусу біженця згідно Закону. У зв'язку з викладеним, посилаючись на останню інформацію щодо САР, позивач просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
28.10.2024 до суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач вказав, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідач вказав, що востаннє шукач захисту виїхав з Сирії (м. Латакія) влітку 2010 року автомобілем у напрямку м. Антакія (Туреччина), звідки вибув на підставі паспортного документа для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та української одноразової візи типу П-1 серії У 02696806 авіасполученням Антакія (Туреччина) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). До України прибув легально, 03.07.2010, пункт перетину кордону міжнародний аеропорт «Одеса». Відповідач вказав, що згідно паспортного документа позивача термін перебування на території України продовжувався ВГІРФО в Одеській області до 19.03.2012, отже з 20.03.2012 перебував у статусі нелегального мігранта., а звернувся до ДМС з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 14.03.2024. Поряд з цим, відповідач наголосив, що за матеріалами особової справи встановлено, що позивач на території Сирії не зазнавав переслідування за ознаками громадянства (раси), національності, належності до окремої соціальної групи. Окрім того, за результатом опитування встановлення, що в разі повернення до Сирії заявник не буде зазнавати переслідування чи дискримінації за зазначеними ознаками; під час перебування на території Сирії та Україні позивач не належав до військових, релігійних, політичних, громадських чи інших структур, що унеможливлює переслідування за ознаками політичних переконань; політична чи громадська позиції позивача не спостерігаються, що в тому числі підтверджується фактом відсутності переслідування чи дискримінації по відношенню до родичів, які проживають на території Сирії; за матеріалами особової справи встановлено, що позивач не зазнавав та не може зазнавати переслідування за ознакою політичних переконань.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхав з Сирії (м. Латакія) влітку 2010 року автомобілем у напрямку м. Антакія (Туреччина), звідки вибув на підставі паспортного документа для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 авіасполученням Антакія (Туреччина) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). До України прибув 03.07.2010, пункт перетину кордону міжнародний аеропорт «Одеса». Термін перебування на території України продовжувався ВГІРФО в Одеській області до 19.03.2012.
14.03.2024 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 підставою для звернення із вказаною заявою зазначено те, що він бажає продовжувати навчатись в магістратурі. Заявник вказав, що у разі повернення його до країни походження, він буде мобілізований, однак він не бажає вбивати людей.
Рішенням Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 116-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до висновку міграційної служби про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.06.2024 справа №2024ОD0010, за результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина САР ОСОБА_1 було встановлено, що клопотання ОСОБА_1 не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Сирії.
Згідно із п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття “біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання». “Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення позивача до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що у разі повернення його до країни походження, він буде мобілізований, однак він не бажає вбивати людей.
Разом з тим, як вбачається з протоколів співбесіди громадянином Сирії, позивач під час перебування на території Сирії не належав до військових, релігійних, політичних, громадських чи інших структур, що унеможливлює переслідування за ознаками політичних переконань; політична чи громадська позиції позивача не спостерігаються, що в тому числі підтверджується фактом відсутності переслідування чи дискримінації по відношенню до родичів, які проживають на території Сирії.
Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається з матеріалів справи позивач прибув на територію України 03.07.2010, а звернувся заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 14.03.2024.
При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Таким чином, тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Вказані обставини свідчать про те, що позивач не тікає від небезпеки, а лише обирає для себе більш привабливіше місце для проживання, а до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.
Обґрунтовуючи підстави неможливості повернення на територію САР, заявник посилається на непідтверджені жодними доказами та непереконливі пояснення щодо викладених у заяві обставин. Поряд з цим, пояснення позивача ґрунтуються лише на припущеннях.
З огляду на наведене, суд прийшов до висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, є загальновідомим факт, що 08 грудня 2024 року сирійська опозиція увійшла до Дамаска і проголосила падіння режиму Башара Асада.
Таким чином, суд робить висновок, про відсутність конкретних підстав, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до міграційної служби при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тобто, позивач не наводить дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято оскаржуване рішення.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 116-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 р.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.О. Танцюра
.