Справа № 754/12407/23 Головуючий у суді І інстанції Скрипка О.І.
Провадження № 22-ц/824/2208/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
15 січня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її батько - ОСОБА_1 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її батько - ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , Київської міської ради, Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_4 , Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання права користування житловим приміщенням,
У вересні 2023 року ОСОБА_1 , діючи у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Київської міської ради, Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтував тим, що 16 жовтня 1973 року його дід - ОСОБА_5 отримав ордер на квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю із трьох осіб: він, його дружина - ОСОБА_6 та син - ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_7 народився син - ОСОБА_1 , який є позивачем у справі.
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_6 .
20 серпня 2011 року позивач одружився із ОСОБА_4 , як є третьою особою у справі.
ІНФОРМАЦІЯ_5 у позивача народилась дочка - ОСОБА_2 , яка також є позивачкою у справі.
18 вересня 2014 року батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 одружився із ОСОБА_3 , яка є одним із відповідачів у справі.
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_7 помер.
На час пред'явлення позову у спірній квартирі в одній кімнаті проживає вдова ОСОБА_7 - ОСОБА_3 , а в іншій кімнаті проживає син ОСОБА_7 - ОСОБА_1 разом зі своєю сім'єю: дочкою - ОСОБА_2 та дружиною - ОСОБА_1 .
Всі ці роки позивач ОСОБА_1 та його сім'я оплачували комунальні послуги, зробили косметичний ремонт у квартирі, повністю несли тягар утримання нерухомого майна, і, на думку позивачів, набули права користування житловим приміщенням та реєстрацію у ньому.
Посилаючись на викладені обставини, позивачі просили суд визнати за ОСОБА_1 та його дочкою - ОСОБА_2 право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 липня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачі в особі представника - адвоката Любаренка І.О. звернулись з апеляційною скаргою та, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, просять його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги вказують, що суд першої інстанції не взяв до уваги судову практику у подібних правовідносинах, а саме постанову Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року у справі № 754/14628/17 (провадження № 61-10210св21).
Щодо висновків суду про неналежного відповідача у справі - ОСОБА_3 зазначають, що вона вселилась до спірної квартири як дружина ОСОБА_7 , тому відповідно до вищезазначеної практики Верховного Суду у неї виникли усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення та саме вона має бути належним відповідачем у справі.
При цьому в суді першої інстанції від неї надійшли пояснення по справі, що ОСОБА_1 та його малолітня дитина - ОСОБА_2 проживають з нею у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
Висновки суду про відсутність реєстрації у квартирі малолітньої ОСОБА_2 позивачі вважають необґрунтованими з тих підстав, що її батьки ОСОБА_1 та ОСОБА_1 на підставі статті 160 СК України вирішили, що вона буде проживати з ними у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
У постанові від 03 травня 2018 року в справі № 607/1091/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Водночас судом першої інстанції повністю проігноровано, що малолітня ОСОБА_2 взагалі ніде не зареєстрована, хоча проживає, ходить до школи та має сімейного лікаря за адресою спірної квартири.
Факт постійного проживання у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та його дочки - ОСОБА_2 підтверджується доказами, долученими до позовної заяви, включаючи квитанції про утримання квартири, сплату комунальних послуг, наявністю в квартирі особистих речей позивачів, довідками про місце їх обслуговування тощо.
Також в апеляційній скарзі вказують, що судом першої інстанції проігноровано письмові пояснення, відібрані адвокатом Любаренком І.О. в порядку статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у сусідів позивачів, які повідомили, що ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 та в ній знаходяться його особисті речі.
10 вересня 2024 року на офіційну електронну пошту суду апеляційної інстанції від Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому наводяться заперечення, які є аналогічними висновкам суду першої інстанції, що містяться в оскаржуваному рішенні.
Відповідно до частин першої, четвертої, шостої та восьмої статті 14 ЦПК України у судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система, яка відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22 зазначено, що законодавцем допускається подання фізичною особою нарівні з паперовою формою, зокрема, апеляційних скарг в електронній формі з обов'язковим їх скріпленням власним кваліфікованим електронним підписом учасника справи та подання такого документу через підсистеми «Електронний суд» та «Електронний кабінет», або з використанням офіційної електронної адреси із засвідченням кваліфікованим електронним підписом.
Звернення фізичної особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаний електронним цифровим підписом, є належним та правомірним способом безпосереднього звернення до суду, що ототожнюється із безпосереднім зверненням до суду через канцелярію або традиційними засобами поштового зв'язку і має кваліфікуватися саме як безпосереднє звернення до суду.
Проте, наведені висновки не стосуються адвокатів, нотаріусів, приватних виконавців, судових експертів, державних органів та органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання державного та комунального секторів економіки, які реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов'язковому порядку.
Отже, наразі органи місцевого самоврядування, у разі подання процесуальних документів до суду в електронній формі, мають використовувати підсистему «Електронний суд».
Оскільки відзив на апеляційну скаргу поданий представником Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації - Зелінською Н.М. до суду апеляційної інстанції в електронному вигляді шляхом направлення на офіційну електронну адресу Київського апеляційного суду, а не шляхом формування документа у підсистемі «Електронний суд» чи у письмовому вигляді через засоби поштового зв'язку, відповідно до вимог статей 183, 360 ЦПК України такий відзив підлягає поверненню особі, яка його подала, без розгляду.
Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 , діючи у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_2 , а також їх представник - адвокат Любаренко Д.О. підтримали доводи апеляційної скарги та просили задовольнити її вимоги.
Представник Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації - Зелінська Н.М. в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідачка ОСОБА_3 та третя особа ОСОБА_1 підтримали аргументи апеляційної скарги позивачів та просили задовольнити її вимоги.
Київська міська рада та Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації своїх представників в судове засідання не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргуслід залишити без задоволення з таких підстав.
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відтак, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 жовтня 1973 року ОСОБА_5 на підставі ордеру № Г219244 отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю із трьох осіб: він, його дружина - ОСОБА_6 та син - ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_7 народився син - ОСОБА_1 (позивач).
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_6
20 серпня 2011 року позивач ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_1 (третя особа), від якого ІНФОРМАЦІЯ_5 у подружжя народилась дочка - ОСОБА_2 (позивачка).
18 вересня 2014 року батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 уклав шлюб із ОСОБА_3 (відповідачка).
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_7 помер.
Встановлено, що у спірній квартирі ніхто не зареєстрований, квартира не приватизована та перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва.
Із копії паспортів та витягів з Реєстру територіальної громади м. Києва вбачається, що:
позивач ОСОБА_1 з 04 жовтня 1990 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ;
відповідачка ОСОБА_3 з 22 грудня 1992 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 ;
третя особа ОСОБА_1 з 24 травня 2011 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 ;
позивачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не має зареєстрованого місця проживання.
Відмовляючи у задоволенні позову до ОСОБА_3 та Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, суд першої інстанції виходив з того, що вони є неналежними відповідачами у цій справі, оскільки ОСОБА_3 не зареєстрована у спірній квартирі і не набула права користування нею. Вказана квартира як на момент виникнення спірних правовідносин, так і до теперішнього часу перебуває у власності територіальної громади м. Києва і належним відповідачем є Київська міська рада.
Відмовляючи у задоволенні позову до Київської міської ради, суд зазначив, що на підтвердження своїх позовних вимог стороною позивачів в якості доказів надано копії: декларацій ОСОБА_1 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , укладених з сімейним лікарем (без дати) із зазначенням місця проживання у спірній квартирі; виписку з Медичного центру ТОВ «Мінімакс» ОСОБА_2 від 22 серпня 2023 року із зазначенням адреси спірної квартири; довідку про навчання ОСОБА_2 у Спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 207 з поглибленим вивченням англійської мови Деснянського району м. Києва від 28 серпня 2023 року; квитанції про сплату за житлово-комунальні послуги за спірну квартиру, починаючи з квітня 2023 року; розрахункову книжку по сплаті за квартиру, комунальні та інші послуги та електроенергію за період з квітня 1990 року по грудень 1991 року; письмові пояснення, відібрані адвокатом у ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .
На думку суду першої інстанції, вказані докази як окремо, так і в сукупності, жодним чином не свідчать про те, що позивачі вселилися в спірну квартиру як члени сім'ї останньої зареєстрованої в ній особи - ОСОБА_7 та за наявності на це його згоди, проживали разом із наймачем ОСОБА_7 у зазначеному житловому приміщенні, несли витрати на утримання житла. Практично усі докази датовані 2023 роком, тобто вже після смерті ОСОБА_7 . Посилання ж позивачів на факт оплати родиною ОСОБА_1 житлово-комунальних послуг за спірну квартиру не тільки не підтверджено наданими квитанціями, в яких відсутнє зазначення платником ОСОБА_1 та вказано про наявність заборгованості, а й довідкою Комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 13 грудня 2023 року № 02/03/12-2781 про наявність заборгованості.
Також зазначені вище докази щодо проживання родини позивачів у спірній квартирі спростовані і актом на предмет фактичного проживання/не проживання від 29 серпня 2023 року, складеного комісією ЖЕД-303, відповідно до якого в результаті неодноразового комісійного відвідування 25 та 28 серпня 2023 року за адресою: АДРЕСА_2 , мешканці квартири двері не відчинили, зі слів сусідів проживає дружина покійного ОСОБА_12 .
З листа ЖЕД-303 від 15 грудня 2023 року вбачається, що: заяв про намір вселити до квартири ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та/або ОСОБА_7 з 01 травня 2015 року по теперішній час не надходило; заяв щодо проведення нарахувань за житлово-комунальні послуги з урахуванням вказаних осіб від ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до ЖЕД з 01 травня 2015 року по теперішній час не надходило; акти про фактичне проживання (без реєстрації) у квартирі за вищевказаною адресою зазначених осіб за період з 01 травня 2015 року по теперішній час не складались; довідки про фактичне проживання вказаних осіб за період з 01 травня 2015 року по теперішній час не надавалися.
16 серпня 2023 року від ОСОБА_1 надійшла заява з проханням надати копію ордера на квартиру, яка була надана 18 серпня 2023 року. Відповідно до листа КК «ЦКС» від 15 грудня 2023 року № 02/4655 також вбачається, що нарахування житлово-комунальних послуг за адресою спірної квартири по 24 березня 2023 року здійснювалось на одну особу.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час судового розгляду справи не встановлено доказів, які б вказували на наявність згоди наймача спірного житлового приміщення - ОСОБА_7 на вселення позивачів, як членів його сім'ї, їх спільного проживання, несення витрат на утримання спірного житла, що свідчить на недоведеність набуття позивачами права користування квартирою АДРЕСА_1 , а також того факту, що спірна квартира є єдиним постійним місцем проживання позивачів.
При цьому суд врахував обставини того, що позивач ОСОБА_1 зберігає право користування іншим житлом за адресою: АДРЕСА_3 , в якому він зареєстрований. Право ж користування житлом малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначається за місцем проживання її батьків відповідно до норм СК України.
Районний суд також зауважив, що за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01 вересня 2023 року у справі № 712/11721/21.
Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачами права на проживання та користування квартирою АДРЕСА_1 , яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 270 ЦК України встановлено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.
Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
За статтею 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Як встановлено судом першої інстанції, спірна квартира знаходиться у комунальній власності Київської міської ради і у 1973 році виділялась у користування ОСОБА_5 разом із сім'єю: дружина - ОСОБА_6 та син - ОСОБА_7 .
Після смерті ОСОБА_5 розпорядженням представника Президента України у Ватутінському районі м. Києва від 05 серпня 1994 року договір найму вказаної квартири був укладений із ОСОБА_6 .
Після смерті ОСОБА_6 у лютому 2000 році договір найму щодо квартири не переукладався, проте в квартирі був зареєстрований і проживав ОСОБА_7 . На день смерті ОСОБА_7 у березні 2023 року інші особи в квартирі зареєстровані не були.
Проте, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім'ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем.
Такі висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі № 205/6201/17 та від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц.
Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 та від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц.
Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років та особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно із Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце фактичного проживання особи не залежить від місця її реєстрації. Місцем проживання особи може бути будь-яке житлове приміщення, в якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.
У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 зроблено висновок, що у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім'ї наймача в установленому законом порядку. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому (див. висновок у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 569/12946/18-ц (провадження № 61-11097св20).
Аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв'язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні. Такий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).
У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 759/9229/19 (провадження № 61-11242св20) Верховний Суд за подібних фактичних обставин справи зазначив, що належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків, інших обставин, які засвідчують реальність спільного проживання.
Отже, до предмета доказування в даній справі входило наявність згоди усіх членів сім'ї наймодавця на вселення позивачів до квартири, ведення спільного господарства з наймодавцем, наявність спільного бюджету з наймодавцем, проведення спільних витрат.
Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» дієздатні особи, які проживають у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з їх оплати. А згідно з частиною третьою статті 815 ЦК України та статтею 68 ЖК України наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за найм житла, квартирну плату та плату за комунальні послуги.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тобто, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги надані позивачами докази, якими вони доводили свої позовні вимоги про визнання права користування житловим приміщенням.
На підставі наявних у справі матеріалів та встановлених обставин спірних правовідносин суд дійшов висновку, що позивачі не надали доказів саме на доведення обставин ведення спільного господарства і несення спільних витрат на утримання житлового приміщення з наймачем ОСОБА_7 .
Письмові докази сплати комунальних послуг датовані 2023 роком, тобто після смерті ОСОБА_7 , а до того існував борг з оплати комунальних послуг.
Зазначення адреси проживання малолітньої ОСОБА_2 у спірній квартирі в медичній документації також не може бути підставою для визнання її членом сім'ї наймача ОСОБА_7 .
Також суд обґрунтовано не взяв до уваги письмові пояснення, відібрані адвокатом Любаренком І.О. у свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_13 , які є сусідами ОСОБА_7 . Ці пояснення не стосуються питань порядку вселення позивачів до спірної квартири, ведення ними спільного господарства з наймачем житлового приміщення.
З врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про відсутність доказів, які б вказували на наявність згоди наймача спірного житлового приміщення - ОСОБА_7 на вселення позивачів, як членів його сім'ї, їх спільного проживання, несення витрат на утримання спірного житла, що свідчить на недоведеність набуття позивачами права користування квартирою АДРЕСА_1 , а також того факту, що спірна квартира є єдиним постійним місцем проживання позивачів.
Ці висновки суду першої інстанції не спростовані доводами апеляційної скарги.
Встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її батько - ОСОБА_1 , про визнання за ними права користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивачів.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її батько - ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 липня 2024 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 січня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній