Справа № 750/12869/24
Провадження № 2/750/247/25
16 січня 2025 року м. Чернігів
Деснянський районний суд міста Чернігова у складі:
судді - Рахманкулової І.П.,
секретаря - Мойсієнко К.А.,
за участю позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про виселення,
У вересні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до Деснянського районного суду м. Чернігова з позовом, в якому просить виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з належної йому квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Обгрунтовано позов тим, що позивач є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 березня 2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. 02 вересня 2024 року ОСОБА_2 знято з реєстрації у вказаній квартирі за заявою позивача, як власника квартири. Проте, вже тривалий час (більше 2,5 років) колишня дружина позивача зі своєю матір'ю - ОСОБА_4 без погодження із власником неправомірно проживають у спірній квартирі. На неодноразові вимоги позивача звільнити його квартиру відповідачі ніяк не реагують, житло не звільняють, а тому, з метою захисту своїх прав, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 13 вересня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження; визначено сторонам строк для подачі заяв по суті справи.
У встановлений судом строк представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Якуба Г.О. подала до суду відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись, зокрема, на те, що спірна квартира була придбана у період перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а тому є спільною сумісною власністю подружжя.
16 жовтня 2024 року позивач надіслав до суду відзив на позовну заяву, в кому просив відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача про стягнення з нього витрат на правничу допомогу, посилаючись на їх неспівмірність зі складністю справи, а також на те, що вони не підтверджені належними доказами.
Позивач у судовому засіданні позов підтримав та просив суд його задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 та її представник у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась у встановленому законом порядку, заяв чи клопотань до суду не подала, причин неявки суду не повідомила.
Заслухавши пояснення учасників справи та дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 липня 1999 року, який рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 березня 2024 року у справі № 750/2969/24 було розірвано (а.с. 13-14).
У період перебування позивача та відповідача ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі було набуто у власність квартиру у новозбудованому будинку по АДРЕСА_2 , про що ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на підставі рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради та здійснена реєстрація цих прав (а.с. 11, 12).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач просить захистити його порушене право власності шляхом виселення відповідачів (колишньої дружини та тещі) з квартири, посилаючись на те, що квартира є його особистою приватною власністю.
Відповідач ОСОБА_2 , заперечуючи проти позову, зазначає, що вона є співвласником цієї квартири, яка придбана за спільні кошти подружжя, посилаючись на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя.
Крім того, відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні пояснила, що позивач багато років не проживає у спірній квартирі, оскільки неодноразово вступав у шлюбні стосунки з іншими жінками, у яких і проживав. У спірній квартирі проживають вона та спільна з позивачем дочка. Відповідач ОСОБА_4 у спірній квартирі не проживає, тому що має власне житло, а саме квартиру АДРЕСА_3 , в якій вона і зареєстрована.
Також відповідач зазначила, що наразі на розгляді в Деснянському районному суді м. Чернігова розглядається справа за її позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, зокрема, спірної квартири.
Згідно витягу з реєстру територіальної громади від 02 вересня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 з 12 липня 2007 року по 02 вересня 2024 року. Її знято з реєстрації за заявою власника житла ОСОБА_1 (а.с. 15).
Крім того, судом встановлено, що у провадженні Деснянського районного суду м. Чернігова перебуває справа № 750/16126/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якій заявлено вимогу про поділ квартири АДРЕСА_1 , як спільної сумісної власності подружжя.
Позивачем не надано суду доказів, які б підтверджували, що спірна квартира визнана його особистою приватною власністю.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло та не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтями 316, 317 Цивільного кодексу України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 2 ст. 355 ЦКУ).
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 642/8107/14-ц (провадження № 14-108звц21) конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Позивачем презумпцію спільності права власності подружжя не спростовано, жодних доказів того, що він є одноосібним власником спірної квартири, суду не надано.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частиною першою статті 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Враховуючи, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав з боку відповідачів, а тому, з підстав заявлених позивачем, позов задоволенню не підлягає.
У зв'язку із тим, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з позивача на користь відповідача належить стягнути витрати на правничу допомогу.
Право на правничу допомогу в Україні гарантовано статтею 59 Конституції України та статтею 15 ЦПК України.
За приписами статей 133, 137 ЦПК України витрати на правничу допомогу відносяться до судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із частинами першою, другою статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
07 липня 2024 року ОСОБА_2 уклала з Адвокатським об'єднанням «Лігал Айк'ю Груп» договір № 07/10/24/1 про надання правової (професійної правничої) допомоги, згідно п. 3.1 якого вартість послуг адвоката становить 17250 грн. (а.с. 49-51).
Згідно платіжної інструкції №@2PL432025 відповідач сплатила за договором № 07/10/24/1 від 07.10.2024 Адвокатському об'єднанню «Лігал Айк'ю Груп» 17250 грн.
Відповідно до частини другої статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування понесених особою витрат на професійну правничу допомогу, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи із конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Вказані критерії застосовує Європейський Суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04), зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правничу допомогу, а саме: надано договір на правничу допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Така ж позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 372/1010/16-ц.
Оскільки позивачем документально підтверджено понесення витрат на оплату правничої допомоги, а тому суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача понесені нею витрати на правничу допомогу у даній справі. Проте, враховуючи клопотання позивача про неспівмірність витрат на правничу допомогу, складність справи, обсяг наданих адвокатських послуг, виходячи з критерію розумності та співрозмірності, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача 10000 грн. витрат на правничу допомогу, вважаючи таку суму співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 12, 13, 81, 141, 258, 259, 265, 279, 289, 354 ЦПК України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (місце реєстрації: АДРЕСА_5 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) про виселення - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10000 грн. витрат на правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 17.01.2025.
Суддя