про повернення позовної заяви
13 січня 2025 рокусправа № 380/24942/24
Суддя Львівського окружного адміністративного суду Чаплик І.Д., перевіривши матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) звернулись до суду із позовом до Державної казначейської служби України (адреса місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6; ЄДРПОУ: 37567646), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України, яка полягає у порушенні строків та у тривалому невиконанні виконавчих документів про стягнення та перерахунок на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 коштів;
зобов'язати Державну казначейську службу України відповідно до ч.1 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» вчинити дії щодо виконання виконавчих документів №461/2435/22, 461/1132/24, 461/9857/23, 461/10664/23, 757/6159/19-ц;
зобов'язати Державну казначейську службу України відповідно до ч.1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» нарахувати та виплатити стягувану ОСОБА_1 , ОСОБА_2 компенсацію в розмірі 3 % річних та інфляційні втрати(індекс інфляції) по судовому рішенні № 461/2435/22;
зобов'язати Державну казначейську службу України відповідно до ч.1 ст5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» нарахувати та виплатити стягувану ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 3% річних та інфляційні втрати(індекс інфляції) по судових рішеннях № 461/1132/24, 461/9857/23, 461/10664/23, 757/6159/19-ц;
виплатити ОСОБА_1 нараховану суму 3% річних 424.93 гри на виконання рішення суду 380/4634/23;
нарахувати і виплатити ОСОБА_1 по рішенню суду 380/4634/23 3% річних присудженої по справі 461/6377/21;
стягнути з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 900 000 гривень (дев'ятсот тисяч гривень);
стягнути з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 900 000 гривень (дев'ятсот тисяч гривень);
зобов'язати Державну казначейську службу України подати до Львівського окружного адміністративного суду звіт про виконання рішення суду у місячний строк з дня ухвалення судового рішення.
Суд ухвалою від 17.12.2024 залишив позовну заяву без руху з підстав об'єднання у одній заяві вимог, які за заявленим предметом та підставами не можуть бути розглянуті одночасно та вимоги, яка не підлягає розгляду судом у порядку позовного провадження та з підстав несплати судового збору та встановив строк, протягом десяти днів з дня вручення ухвали для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
20.12.2024 позивач подав до суду заяву, у якій зазначено про незгоду із постановленою ухвалою від 17.12.2024 про залишення позовної заяви без руху. Також позивач зазначив, що не планує усувати недоліки, зазначені у вказаній ухвалі суду.
Копію ухвали про залишення позовної заяви без руху було направлено позивачу на поштову адресу, зазначену у позовній заяві, рекомендованим листом з поміткою про вручення та отримано позивачем 26.12.2024, що підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Перевіривши матеріали справи, суд приходить до таких висновків.
Відповідно до приписів п. 5 ч. 5 ст. 160 КАС України у позовній заяві зазначається виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги із зазначенням доказів, що підтверджують вказані обставини.
Відповідно до пунктів 4, 5, 9 частини п'ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в позовній заяві зазначаються, зокрема: зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень - обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.
Із цих законодавчих положень випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси, і яка у зв'язку із цим звертається за їх захистом до адміністративного суду, має зазначити в позовній заяві: хто, який саме суб'єкт владних повноважень (а якщо відповідачем може бути суб'єкт господарювання, то який саме) порушив її права чи інтереси, яким чином, якими діями (рішенням, бездіяльністю) відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.
Закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.
Зміст та обсяг порушеного права та викладення обставин, якими воно підтверджується, в кожному конкретному випадку можуть різнитися, але принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові межі події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов'язкових процесуальних рішень, пов'язаних із визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною.
Так, в силу приписів статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою.
Пов'язаними між собою можна вважати вимоги, що випливають з одних правовідносин, і, як наслідок, ґрунтуються на одних і тих самих фактичних даних.
За своїм процесуальним призначенням інститут об'єднання позовних вимог забезпечує правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих позовних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються пов'язаністю вимог, тобто вимог, які випливають з одних і тих же підстав або доказів.
Метою об'єднання позовних вимог є можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.
Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права. При цьому об'єднанню підлягають вимоги, які пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача.
Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.
Як вбачається із заявлених позивачем вимог, позивачем заявлено вимоги щодо зобов'язання Державної казначейської служби вчинити дії щодо виконання виконавчих документів №461/2435/22, №461/1132/24, №461/9857/23, №461/10664/23, №757/6159/19-ц. Окрім того, позивач просить суд нарахувати 3% річних по рішенню суду у справі №380/4634/23. Оцінюючи пов'язаність вимог підставами виникнення і поданими доказами, слід враховувати, що у відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Поряд з цим, аналізуючи зміст позовної заяви та додані до неї документи, суд наголошує, що підстави позову, у даному випадку, є різними, індивідуальними, оскільки позивачем оскаржуються дії відповідача щодо виконання 6 (шести) судових рішень, прийнятих з різних правовідносин та з різним предметом спору.
За правилами частини першої статті 172 КАС, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. При цьому частиною п'ятою цієї статті встановлено, що не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам.
Пунктом 6 частини четвертої статті 169 КАС передбачено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, у яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).
За частиною шостою статті 172 КАС суд вправі за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз'єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об'єднаних вимог у самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.
Отже, визначальною умовою для роз'єднання позовних вимог є та обставина, що таке роз'єднання сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.
Зазначений припис спрямований на те, щоб суб'єкт правовідносин міг з дотриманням принципів адміністративного судочинства і конкретних обставин скористатися правом на судовий захист.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що суд вправі з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз'єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об'єднаних вимог у самостійне провадження для забезпечення виконання завдань адміністративного судочинства, тобто, зокрема, для своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Проте, таке роз'єднання можливе лише у тому випадку, якщо кожна з виділених вимог може бути предметом розгляду у тому суді, який роз'єднав позовні вимоги.
Указаному кореспондує припис абзацу другого частини шостої статті 172 КАС, згідно з яким розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз'єднання позовних вимог.
Вказане узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.10.2021 у справі №9901/285/21.
Суд звертає увагу, що позивач у позовних вимогах просить нарахувати і виплатити 3% річних, присуджених рішенням суду у справі №380/4634/23, що розцінюється судом як вимога, спрямована на виконання рішення суду у зазначеній справі.
За змістом ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Відповідно до частини 2 статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Частиною 4 цієї ж статті передбачено, що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Таким законом є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі Закон № 1404-VIII ).
Згідно з положеннями ст. 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
П. 2 ч. 1 ст. 2 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: обов'язковості виконання рішень.
За змістом ч. 2 ст.18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Аналіз вищезазначених законодавчих норм дає підстави дійти висновку, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 686/23317/13-а.
Суд зазначає, що ст. 382 КАС України визначені спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, зокрема, до них належать: зобов'язання суб'єкта владних повноважень не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу за невиконання судового рішення та інше.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Суд зазначає, що вищезазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення у цій справі.
Наявність у Кодексі адміністративного судочинства України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Аналіз зазначених норм свідчить, що є наступні види судового контролю за виконанням судового рішення, такі як зобов'язання суб'єкта владних повноважень не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу за невиконання судового рішення (стаття 382 КАС України) та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України).
Таку позицію підтримано Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18), в якій звернуто увагу на те, що зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечити належне виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Суд наголошує, що судове рішення виконується безпосередньо, і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в рішеннях від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а та від 06.02.2019 у справі №816/2016/17.
Отже, у спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, що унеможливлює розгляд вказаних вимог в порядку позовного провадження, а відтак суд вважає, що спірні позовні вимоги у вказаній частині у цій справі не можуть бути розглянуті як за правилами адміністративного судочинства так і не підлягають розгляду в судовому порядку в цілому.
Аналогічний підхід застосував Верховний Суд під час вирішення справ №170/167/17 (постанова від 16.12.2021), №400/822/20 (постанова від 31.01.2022), №233/3744/17 (постанова від 20.04.2022), №818/1346/16 (постанова від 30.06.2022), №160/2888/23 (постанова від 18.01.2024) та №380/17385/23 (постанова від 27.11.2024).
Отже, оскільки позивачем при об'єднанні позовних вимог зазначено вимоги, які не можуть бути предметом розгляду в порядку позовного провадження, суд приходить до висновку про повернення позовної заяви на підставі пункту 6 частини четвертої статті 169 КАС України.
Щодо інших недоліків позовної заяви в частині сплати судового збору чи наявності підстав для звільнення від сплати судового збору, то станом на 13.01.2025 позивач також вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху від 17.12.2024 в цій частині не виконав, недоліки позовної заяви у встановлений судом строк не усунув. До суду від позивача не надходило заяви про продовження строку для усунення недоліків позовної заяви.
Згідно з частиною 3 статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до пункту 6 частини 5 статті 44 КАС України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Згідно з частиною 1 статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 7 липня 1989 року у справі Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Отже, позивач як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить з того, що положення п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав і обов'язків. Проте, право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави.
Особа, яка має намір подати позовну заяву, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту позовної заяви, оплати судового збору тощо, проте, позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували сукупність послідовних та регулярних дій спрямованих на дотримання вказаних вимог процесуального закону.
Відповідно до п.1 ч.4 ст.169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху.
Оскільки позивач мав достатньо часу для реалізації процесуальних прав, передбачених КАС України, зокрема, щодо виконання вимог ухвали про залишення позову без руху, у наданий судом строк не усунув недоліки позовної заяви, що залишена без руху, зазначена позовна заява та додані до неї матеріали підлягають поверненню згідно з п. 1 ч. 4 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Оскільки позивачем не долучено доказів сплати судового збору або понесення інших витрат, пов'язаних із поданням позову до суду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись п. 1, 6 ч. 4 ст. 169, ст. 256, ст. 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - повернути позивачам.
Копію ухвали про повернення позовної заяви невідкладно надіслати особі, яка її подала, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із урахуванням п.п.15.5 п.15 Р.VII Перехідні положення КАС України шляхом подання апеляційної скарги у п'ятнадцятиденний строк з дати складання ухвали.
СуддяЧаплик Ірина Дмитрівна