10 січня 2025 р. Справа № 480/11152/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2024, головуючий суддя І інстанції: С.В. Воловик, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40602, по справі № 480/11152/23
за позовом ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Сумській області , Державної судової адміністрації України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації в Сумській області (далі - відповідач-1, ТУ ДСА в Сумській області, апелянт), Державної судової адміністрації України (далі - відповідач-2, ДСА), в якій просила:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача-2 щодо незабезпечення відповідача-1 в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків виплати суддівської винагороди позивачу за період з 01.01.2021 по 31.08.2023 виходячи із встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2 270, 00 грн., на 01.01.2022 - у розмірі 2 481, 00 грн., на 01.01.2023 - у розмірі 2 684, 00 грн.;
- зобов'язати відповідача-2 забезпечити відповідача-1 бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди позивачу за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, нарахованої виходячи із встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2 270, 00 грн., на 01.01.2022 - у розмірі 2 481, 00 грн., на 01.01.2023 - у розмірі 2 684, 00 грн.;
- визнати протиправними дії відповідача-1 щодо нарахування та виплати позивачу у період з 01.01.2021 по 31.08.2023 винагороди судді із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2 102, 00 грн.;
- зобов'язати відповідача-1 нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, обчисливши її розмір із встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2 270, 00 грн., на 01.01.2022 - у розмірі 2 481, 00 грн., на 01.01.2023 - у розмірі 2 684, 00 грн., із урахуванням виплачених сум та відрахуванням загальнообов'язкових платежів.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2024 позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії ТУ ДСА в Сумській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 у період з 01.01.2021 по 31.08.2023 винагороди судді із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2 102, 00 грн.
Зобов'язано ТУ ДСА в Сумській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, обчисливши її розмір із встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2 270, 00 грн., на 01.01.2022 - у розмірі 2 481, 00 грн., на 01.01.2023 - у розмірі 2 684, 00 грн., із урахуванням виплачених сум та відрахуванням загальнообов'язкових платежів.
У задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ТУ ДСА в Сумській області подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на необґрунтованість, просило суд рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що Закон № 1928 -IX, яким визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 січня 2021 - 2023 років у розмірі 2102 гривні, є чинним, не конституційним не визнавався та не скасовувався, а тому підлягає виконанню.
ТУ ДСА України в Сумській області як розпорядник коштів нижчого рівня не має правових підстав для самостійного нарахування та визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021- 2023 роки поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, передбачених Законом №1928-1Х, та встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Також апелянт заперечував щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження судом першої інстанції, оскільки розгляд справи в спрощеному позовному провадженні позбавляє ТУ ДСА України в Сумській області конституційного права, щодо оскарження судових рішень в порядку касаційного провадження.
Правом відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися.
Відповідно до положень ч.1 ст. 308 , п.3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваного судового рішення, норм процесуального та матеріального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
Указом Президента України № 279/2020 від 17.07.2020 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Конотопського міськрайонного суду Сумської області.
Відповідно до довідок № 04-2453/23, № 04-2452/23, № 04-2451/23 від 18.09.2023, суддівська винагорода ОСОБА_1 у період з 01.01.2021 по 31.08.2023 нараховувалась і виплачувалась із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в сумі 2 102, 00 грн., як то передбачено ст. 7 Законів України “Про Державний бюджет на 2021 рік», “Про Державний бюджет на 2022 рік» та “Про Державний бюджет на 2023 рік».
Не погоджуючись з сумою виплаченої суддівської винагороди за вище зазначений період, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача-1 щодо застосування при визначенні базового розміру посадового окладу судді ОСОБА_1 прожиткового мінімуму для працездатних осіб в сумі 2 102, 00 грн., не відповідають критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 КАС України, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання протиправними дій ТУ ДСА та його зобов'язання вчинити дії - є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 43 Конституції України, серед іншого, визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Частиною 1 статті 4 Закону № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (ч. 2 ст. 4).
Відповідно до ч. 1 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною 2 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду №4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону №1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Положеннями ч. 4 ст. 135 Закону № 1402-VIII також визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Положеннями ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2189 гривень, з 1 липня - 2294 гривні, з 1 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: зокрема працездатних осіб: з 1 січня - 2270 гривень, з 1 липня - 2379 гривень, з 1 грудня - 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні
Положеннями ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: зокрема працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні, працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: зокрема працездатних осіб - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.
Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами по справі, ОСОБА_1 у період з 01.01.2021 по 31.08.2023 виплачувалась суддівська винагорода, розмір якої обчислено виходячи із розміру прожиткового мінімуму на одну особу з розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.
Водночас колегія суддів наголошує, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом №1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 № 11 -р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
Так, у пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
З 30.09.2016 набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон №1401-VIII).
Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено у новій редакції, текст якої зазначено вище. Так, Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що "розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій".
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду, як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 частини 3 та пунктом 3 частини 4 статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Разом із цим розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України "Про прожитковий мінімум" від 15.07.1999 № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV).
Відповідно до ст. 1 Закону № 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону № 966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Колегія суддів зазначає, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді".
При цьому, Законом № 966-XIV судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
Натомість, положеннями статті 7 Законів «Про державний бюджет України» було введений такий вид прожиткового мінімуму, як "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді", розмір якого становить 2102,00 грн.
Відтак, Закони «Про Державний бюджет України» фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена ч. 2 ст. 130 Конституції України і ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII.
Зміни до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період з 01.01.2022 по 31.08.2023, а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, отже законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.
Колегія суддів зауважує, що Закони «Про Державний бюджет України» не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Тобто, у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо, застосувавши загальний принцип права "спеціальний закон скасовує дію загального закону" (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). У межах апеляційного перегляду судового рішення в цій справі колегія суддів звертає на нього увагу у сукупності з іншою аргументацією, про яку йдеться вище.
Так, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, неправильним є застосування при розрахунку посадового окладу судді іншої величини, відмінної від тієї, що визначена спеціальним законом.
Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Зубко та інші проти України" від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.
Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Незважаючи на прийняття у часі пізніше Законів «Про Державний бюджет України», пріоритет у застосуванні при вирішенні спірних правовідносин мають положення спеціальної норми, зокрема, ст. 135 Закону № 1402-VIII.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів констатує, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2022 року 2481 грн та 01 січня 2023 року 2684 грн на іншу розрахункову величину, яка Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.), у період з 01.01.2022 по 31.08.2023 на підставі абзацу 5 статті 7 Законів №1928-IX та № 2710-ІХ є неправомірною.
Щодо посилання апелянта на правомірність нарахування суддівської винагороди, оскільки нарахування проводилися відповідно до вимог Бюджетного кодексу України (далі - БК України) колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 3, 4 ст. 148 Закону № 1402-VIII Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
Відповідно до ст. 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
В силу частини 1 та 2 статті 22 БК України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головними розпорядниками бюджетних коштів є Державна судова адміністрація України.
Пунктами 2 та 4 частини 5 статті 22 БК України передбачено, що головний розпорядник бюджетних коштів: організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з ч. 1 ст. 23 БК України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, що затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17 січня 2019 року № 141/0/15-19, Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.
Державна судова адміністрація України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів (пункт 2 Положення).
Пунктом 3 Положення передбачено, що територіальні управління Державної судової адміністрації України є територіальними органами Державної судової адміністрації України.
Зважаючи на наведені положення ст. 148, 149 Закону №1402-VIII у зіставленні з положеннями ч. 1, 2, 5 ст. 22, ч. 1 ст. 23 БК України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України.
Територіальний орган Державної судової адміністрації України здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі на 2021, 2022, 2023 роки відповідно.
Враховуючи наведене, невиплата позивачці суддівської винагороди в повному обсязі пов'язана із діяльністю ТУ ДСА України в Сумській області як розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня та Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону № 1402-VIII) як суб'єкта владних повноважень, діями яких порушено права позивачки.
Посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020 у справі № 200/9195/19-а та постанови Верховного Суду від 26.09.2018 у справі № 820/1853/17, від 09.04.2020 у справі № 826/12172/17, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки зазначені судові рішення прийняті у інших правовідносинах, які не є подібними із тими, що є спірними в цій справі.
Зокрема, у всіх вказаних вище справах ключовим питанням спору було те, яка величина підлягає застосуванню при обчисленні суддівської винагороди - мінімальна заробітна плата чи прожитковий мінімум.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, про наявність підстав для зобов'язання ТУ ДСА в Сумській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.08.2023, обчисливши її розмір із встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2 270, 00 грн., на 01.01.2022 - у розмірі 2 481, 00 грн., на 01.01.2023 - у розмірі 2 684, 00 грн., із урахуванням виплачених сум та відрахуванням загальнообов'язкових платежів.
Стосовно доводів апелянта про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п.ч.6 ст.12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Як вбачається з адміністративного позову предметом спору є зобов'язано ТУ ДСА в Сумській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 31.08.2023 включно.
У розумінні частини 6 статті 12 КАС дана справа не належить до справ незначної складності. Водночас така її характеристика автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до частини 1 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За частиною 2 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині 4 цієї статті.
Згідно з частиною 3 статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 КАС України).
Ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні згаданих статей, водночас суд першої інстанції, беручи до уваги передбачені частиною 3 статті 257 КАС України умови, може розглянути її за правилами загального позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження не вплинув на остаточний результат при апеляційному розгляді справи. Як наслідок зазначені доводи апеляційної скарги є необґрунтованими.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 по справі № 340/1916/20.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України») та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вище викладеного колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 242, 243, 310, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Сумській області - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2024 року по справі № 480/11152/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін