Справа № 740/6258/23
Провадження № 2/369/17/25
Іменем України
08.01.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Пінкевич Н.С.
секретаря Липченко О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в залі суду в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно
У вересні 2023 року позивач звернувся до Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 18 серпня 2018 року і до його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємцем до майна померлого є його сестра ОСОБА_4 , оскільки і вона, і мати померлого відмовились від прийняття спадщини. До складу спадщини також увійшла і частина квартири АДРЕСА_1 .
Вказала, що ця квартира придбана за час перебування її у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу. Але у її придбання вона вклала свої особисті кошти, отримані від власної підприємницької діяльності. Крім того, квартира була придбана саме для використання її як офісного приміщення. Тому спірна квартира є її особистою приватною власністю. Зважаючи, що ОСОБА_3 помер, вирішити спірне питання у позасудовому порядку не вбачається за можливе.
Просила суд визнати за ОСОБА_1 право особистою приватної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 09 жовтня 2023 року цивільну справу направлено до Києво-Святошинського районного суду Київської області для розгляду за підсудністю.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Дубас Т.В. від 14 листопада 2023 року позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення недоліків.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Дубас Т.В. від 22 грудня 2023 року відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
На підставі повторного авторозподілу, ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2024 року справу прийнято до провадження судді Пінкевич Н.С. та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.
У судове засідання представник позивача позовні вимоги не з'явився. Подав заяву про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримала, просила задовольни з підстав, викладених у позові.
У судове засідання відповідачка ОСОБА_2 до суду не з'явились. Про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Подала суду заяву про визнання позову. Вказала, що їй достовірно відомо про те, що спірна кватира придбана за особисті кошти позивачки, жодних її спадкових прав задоволення позову не порушить.
Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, свідків, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Судом встановлено, що 18 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб у Рівненському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, актовий запис №1287.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджено свідоцтвом про смерть, виданого Ніжинським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Ніжинському районі Чернігівської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.
За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.
Відповідно до статті 104 Кодексу підставами для припинення шлюбу є смерть одного з подружжя або оголошення його померлим, а також розірвання шлюбу.
З наданих сторонами доказів не можливо встановити саме з якого часу сторони почали проживати разом та припинили свої відносини, факт сумісного та роздільного проживання. Враховуючи наведене, суд при вирішенні спору щодо визначенні статусу майна подружжя враховує період перебування у зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 2018 року і по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.
Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
Встановлено, що у період перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі придбана квартира, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_2 на підставі укладеного 04 вересня 2020 року договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В.
Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Отже законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.
Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім'єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
СК України не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду під час їх оцінки. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які підтверджують наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 надала суду виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 17 червня 2020 року, витяги з реєстру платників єдиного податку ГУ ДПС у Рівненській області, виписки по рахунку ФОП ОСОБА_1 , податкові декларації щодо сплати єдиного податку. Крім того, відповідач ОСОБА_6 не заперечувала щодо придбання квартири за особисті кошти позивача. На підставі наведеного, зважаючи, що інших спадкоємців до майна померлого або прав інших осіб на спірну квартиру судом не встановлено, сторонами не повідомлено, тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно задоволити.
Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Інформація про позивача
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .
Інформація про відповідача
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 08 січня 2025 року.
Суддя: Наталія ПІНКЕВИЧ