06 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/2137/24 пров. № А/857/17222/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року, ухвалене суддею Дорошенко Н.О. у м. Рівне у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі №460/2137/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
27 лютого 2024 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів - Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, у якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 16.02.2024 №172350005183 про відмову у призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років на підставі ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити та виплачувати позивачу пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи з 08.02.2024.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 16.02.2024 №172350005183 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років на підставі ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи 08.02.2024.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що судом неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права через те, що судом допущено неповне з'ясування обставин, які мають значення у справі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити повністю у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі вказує, що позивачем не підтверджено факт проживання або роботи в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 не менше 3 роки, відтак право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII у останнього відсутнє. Крім того вказує, що ухваленим судовим рішенням зобов'язано вчинити дії, що відносяться до дискреційних повноважень суб'єкта владних повноважень.
Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Лугове Дубровицького (нині Сарненського) району Рівненської області.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 30.11.2022 Рівненською обласною державною адміністрацією, ОСОБА_1 є громадянином, який потерпів від Чорнобильської катастрофи (категорія 3).
Згідно з довідкою від 12.01.2024 №48-02-17, виданою виконавчим комітетом Миляцької сільської ради Сарненського району Рівненської області, позивач був зареєстрований та проживав в с. Біле Дубровицького (нині Сарненського) району Рівненської області з 26.04.1986 по даний час.
08.02.2024 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненькій області із заявою про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на 6 років відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Після опрацювання системою поданої заяви за принципом екстериторіальності органом, що призначає пенсію, визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 16.02.2024 №172350005183 відмовлено у призначенні позивачу пенсії на заявлених умовах з покликанням на відсутність необхідної кількості років проживання у зоні гарантованого добровільного відселення, визначених ч. 2 ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Зазначено, що до зони гарантованого добровільного відселення не враховано: період навчання з 01.09.1985 по 28.02.1989 в Березнівському лісному технікумі, оскільки смт Березне відноситься до зони посиленого радіологічного контролю; період проходження військової служби з 20.06.1989 по 25.06.1991, оскільки неможливо встановити місце знаходження військової частини. Позивач станом на 01.01.1993 не прожив у зоні гарантованого добровільного відселення 3 роки (період проживання в зоні на 01.01.1993 становить 01 рік 09 місяців 25 днів). Страховий стаж позивача становить понад 37 років.
ОСОБА_1 , вважаючи рішення пенсійного органу протиправним, звернувся до суду за захистом свого порушеного права на належне пенсійне забезпечення.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Принципи, засади і механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсії, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV).
Частиною першою статті 9 Закону №1058-IV передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Згідно частини першої статті 26 Закону №1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон №796-XII).
Статтею 49 Закону №796-ХІІ визначено, що пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Відповідно до частини першої статті 55 Закону №796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Абзацом 5 пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання або роботи, але не більше 6 років.
При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Частиною третьою статті 55 Закону №796-XII прямо передбачено, що призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону.
Таким чином, особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка проживала або працювала на території зони гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі ЧАЕС) до 01.01.1993 протягом не менше трьох років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку.
При цьому, постійне проживання такої особи або постійна праця у зазначеній зоні з моменту аварії по 31.07.1986, незалежно від часу проживання або роботи в цей період, дає особі право на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на 3 роки (початкова величина), а також додатково 1 рік за кожні два повні роки проживання або роботи на такій території, але не більше 6 років.
Досліджуючи питання наявності у позивача права на зменшення пенсійного віку на 3 роки (початкова величина) при призначенні пенсії за віком, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими Законом №796-XII є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» (частина третя статті 65 Закону №796-XII).
Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено «Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1).
Пунктом 4.7 розділу ІV Порядку №22-1 передбачено, що право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Згідно з абзацом 9 підпункту 5 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1, документами, які засвідчують особливий статус особи є, зокрема, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи (за наявності)) та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) (при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).
Відповідно до статті 15 Закону №796-XII довідка про період проживання, роботи на цих територіях, є підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях.
Отже, єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-XII, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС або потерпілих від Чорнобильської катастроф.
Такі висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 27 лютого 2018 року у справі №344/9789/17, від 24 жовтня 2019 року у справі №152/651/17, від 25 листопада 2019 року у справі №464/4150/17, від 27 квітня 2020 року у справі №212/5780/16-а.
Такої ж позиції дотримується у аналогічних правовідносинах і ВС в постанові від 17.05.2021 в справі № 398/494/17 де, зокрема, констатовано, що оскільки факт проживання (роботи) у відповідній зоні щодо позивачів вже перевірявся відповідною комісією при видачі таким особам посвідчення потерпілого, яке є дійсним, відтак, такі особи набули права на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку.
Згідно з абзацом 3 пункту 5 постанови КМУ від 20.01.1997 №51 «Про затвердження Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (яка була чинною на момент видачі позивачу посвідчення) (далі Порядок №51) передбачено, що потерпілим від Чорнобильської катастрофи (не віднесеним до категорії 2), які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, чи таким, що постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, і віднесеним до категорії 3, видаються посвідчення зеленого кольору, серія Б.
Пунктом 10 Порядку №51 встановлено, що посвідчення видаються особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше трьох років, - на підставі довідки встановленого зразка.
Відповідно до пункту 2 Порядку №51 посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», іншими актами законодавства.
Зазначене кореспондується зі змістом частини третьої статті 65 Закону №796-ХІІ.
Таким чином, Законом №796-ХІІ та Порядком №51 передбачено, що саме посвідчення відповідної категорії є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, визначеними Законом для такої категорії.
Вказані висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються із позицією ВС, що викладена у постанові від 26 липня 2023 року у справі №460/2589/20.
Отже, на підставі викладеного, питання проживання позивачем не менше трьох років у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 вирішувалось при наданні йому статусу потерпілої особи. Саме видача позивачу уповноваженим органом посвідчення «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» підтверджує факт наявності зазначених обставин.
Доказів скасування або анулювання виданого позивачу посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи, до суду надано не було.
Серед іншого, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року по справі №569/7589/17 (№14-560цс18) зазначалось: «Право на пенсію відповідно до Закону №796-XII мають лише ті особи, які отримали посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і (або) потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи».
З урахуванням наведеного суд першої дійшов правильного висновку, що наявність у позивача посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) серії НОМЕР_1 підтверджує той факт, що ОСОБА_1 з моменту аварії на ЧАЕС та станом на 1 січня 1993 року постійно проживав або постійно працював чи постійно навчався у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років.
Відтак, твердження відповідача про те, позивач прожив у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 менше 3 років є помилковими та не підтверджені належними і допустимими доказами.
Щодо права позивача на призначення пенсії на заявлених умовах, а саме із зменшенням пенсійного віку на 6 років, суд апеляційної інстанції зазначає, що дослідженню судом підлягають обставини дотримання позивачем умов щодо віку, періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення, наявності достатнього страхового стажу.
Згідно позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 08.06.2022 у справі №380/7535/21 для правильного вирішення спору судам насамперед слід встановити кількість років проживання позивачем в зоні поселеного радіоекологічного контролю в цілому.
Так, пенсійним органом у апеляційній скарзі не заперечується встановленої судом обставини щодо наявності у позивача достатнього визначеного частиною першою статті 26 Закону №1058-IV трудового стажу - понад 31 рік. Так, обрахований пенсійним органом страховий стаж позивача становить 37 років 11 місяців 06 днів.
Однак, Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, заперечуючи право позивача на призначення пенсії із зниженням пенсійного віку, наголошує на тому, що до зони гарантованого добровільного відселення не може бути враховано період навчання позивача з 01.09.1985 по 28.02.1989 в Березнівському лісному технікумі, покликаючись на те, що смт Березне Рівненського області відноситься до зони посиленого радіологічного контролю, та період проходження військової служби з 20.06.1989 по 25.06.1991, оскільки неможливо встановити місце знаходження військової частини.
На переконання скаржника, судом першої інстанції неправомірно зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», оскільки документально підтверджений період проживання чи роботи в зоні гарантованого добровільного відселення становить лише 01 рік 09 місяців 25 днів.
Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення суб'єкта владних повноважень щодо відповідності визначеним ч.2 ст.2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне
Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.ч.1-3 ст.90 КАС України).
Так, згідно з довідкою органу місцевого самоврядування від 12.01.2024 №48-02-17 ОСОБА_1 проживав, зокрема, з 26.04.1986 по день видачі довідки (12.01.2024) в с. Біле Дубровицького (нині Сарненського) району Рівненської області.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106 с. Біле Дубровицького району Рівненської області відноситься до 3 зони гарантованого добровільного відселення.
Однак, як слушно зазначено судом першої інстанції, за змістом військового квитка від 20.06.1989 серії НОМЕР_2 позивач в період з 20.06.1989 по 25.06.1991 проходив військову службу, що виключає можливість врахування означеного періоду до періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення, оскільки ні матеріали пенсійної справи, ні матеріали судової справи не містять жодних належних, допустимих та достовірних доказів проходження позивачем військової служби саме на території зони гарантованого добровільного відселення.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що решта періоду, зазначеного у довідці органу місцевого самоврядування (за виключенням згаданого вище періоду військової служби), а саме з 26.04.1986 по 19.06.1989 (3 роки 1 місяць 25 днів) та з 26.06.1991 по 12.01.2024 (32 роки 6 місяців 18 днів) слід вважати таким, під час якого позивач постійно проживав в с. Біле Дубровицького району Рівненської області, що відноситься до 3 зони гарантованого добровільного відселення.
Також колегія суддів вважає безпідставними покликання скаржника про правомірність неврахування пенсійним органом періоду навчання позивача з 01.09.1985 по 28.02.1989 у Березівському лісному технікумі.
Так, відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 15 Закону №796-ХІІ підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.
Тобто, факт проживання особи на території зони гарантованого добровільного відселення засвідчує довідка органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.03.2019 у справі №569/7589/17, від 10.04.2019 у справі №162/760/17 та постановах Верховного Суду від 06.05.2020 у справі №381/3359/17, від 26.07.2023 у справі №460/2589/20, які в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення цього спору.
Саме довідкою виконавчого комітету Миляцької сільської ради від 12.01.2024 №48-02-17 засвідчено факт проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення у періоди, зокрема, з 26.04.1986 по 19.06.1989 (а.с.15).
З урахуванням наведеного, колегія суддів суду апеляційної інстанції вважає, що дії пенсійного органу щодо неврахування цього періоду носять формальний характер та не ґрунтується на нормах закону, оскільки в довідці органу місцевого самоврядування засвідчено факт проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення у періоди, зокрема, з 26.04.1986 по 19.06.1989, що є достатньою умовою для врахування цього періоду при вирішенні питання про призначення позивачу пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ.
До того ж, позивач в подальшому також проживав у зоні гарантованого добровільного відселення, а зокрема у період з 26.06.1991 по дату видачі довідки від 12.01.2024 №48-02-17, тобто понад 32 років.
В матеріалах справи відсутні докази визнання такої довідки органу місцевого самоврядування недійсною.
Таким чином, матеріалами справи підтверджено факт проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС по 19.06.1989 - 3 роки 1 місяць 25 днів; з 26.06.1991 по 12.01.2024 - 32 роки 6 місяців 18 днів, що в сукупності становить понад 35 років проживання в такій зоні та дає позивачу право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку додатково на 1 рік за 2 роки проживання в такій зоні.
Аналогічний правовий підхід застосовано Верховним Судом в постанові від 08.06.2022 у справі № 380/7535/21.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що граничний розмір зниження пенсійного віку для даної зони становить 6 років - позивач має право на зменшення пенсійного віку на 6 років максимально.
Отже, для осіб, які набули право на зменшення пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону №796-XII призначається пенсія за умови:
1. досягнення віку 60-6 = 54 роки;
2. наявності страхового стажу 31-6 = 25 років.
Матеріалами справи підтверджено, що на момент звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії він досягнув 54 річного віку та має страховий стаж понад 37 років.
Таким чином, станом на дату звернення позивача із заявою від 08.02.2024 про призначення пенсії, його вік та наявний страховий стаж, що не оспорюється відповідачем, відповідав вимогам Закону №1058-ІV з урахуванням права, встановленого нормою Закону №796-XII на зменшення пенсійного віку.
Щодо визначення органу, який слід зобов'язати вчинити дії щодо призначення пенсії позивачу, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до вимог пункту 4.2 Порядку №22-1, після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
Згідно з пунктом 4.10 розділу IV Порядку №22-1 після призначення пенсії електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи.
З матеріалів справи видно, що для прийняття рішення за результатами поданої позивачем заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено Головне управління Пенсійного фонду в Тернопільській області, рішенням якого позивачу відмовлено у призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку.
Отже, дії зобов'язального характеру щодо призначення позивачу пенсії має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що розглядав відповідні документи для призначення пенсії.
Вказані висновки апеляційного суду узгоджуються із постановою Верховного Суду від 08 лютого 2024 року у справі №500/1216/23 в частині розглядуваного питання.
Наведені обставини враховані судом першої інстанції при ухваленні судового рішення.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.
Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції, що належним способом відновлення порушеного права позивача є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 16.02.2024 №172350005183 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років на підставі ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та визначення цьому ж пенсійному органу зобов'язання вчинити кореспондуючі праву позивача на належне пенсійне забезпечення дії з урахуванням дати звернення позивача за призначенням пенсії (з 08.02.2024).
Слід зазначити, що обраний судом першої інстанції спосіб задоволення позовних вимог позивача не буде втручанням в дискреційні повноваження пенсійного органу.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Керуючись статтями 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі №460/2137/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний