26 грудня 2024 року
м. Київ
справа №990/403/24
адміністративне провадження № П/990/403/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Хохуляка В.В.,
суддів: Гімона М.М., Дашутіна І.В., Юрченко В.П., Яковенка М.М.,
перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, у якому просить:
визнати протиправною допущену Вищою кваліфікаційною комісією суддів України у пленарному складі на своєму засіданні 18.11.2024 з питання п.1.5 Порядку денного (а саме: Про розгляд питання щодо відповідності суддів місцевих та апеляційних судів займаній посаді: 1.5. ОСОБА_2 , суддя Господарського суду Київської області (доповідач - член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_3.) бездіяльність щодо нерозгляду поданих ОСОБА_1 повідомлення щодо судді ОСОБА_2 від 03.07.2024 (вх.№ 200 від 04.07.2024) та повідомлення щодо судді Господарського суду Київської області від 14.11.2024 (вх.№ 287 від 18.11.2024) з доданими до них доказами;
визнати протиправним та скасувати повністю рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 18.11.2024 № 205/ко-24 «Про відповідність судді Господарського суду Київської області ОСОБА_2 займаній посаді»;
зобов'язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України на своєму засіданні у пленарному складі повторно дослідити суддівське досьє та провести співбесіду з суддею Господарського суду Київської області ОСОБА_2 у межах процедури його кваліфікаційного оцінювання, на якому розглянути подані ОСОБА_1 повідомлення щодо судді ОСОБА_2 від 03.07.2024 (вх.№ 200 від 04.07.2024) та повідомлення щодо судді Господарського суду Київської області від 14.11.2024 (вх.№ 287 від 18.11.2024) з доданими до них доказами.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що реалізуючи своє конституційне право на звернення відповідно до статті 40 Конституції України, Закону України «Про звернення громадян», Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у зв'язку з проведенням кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_2., 04.07.2024 ним подано до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України повідомлення щодо судді ОСОБА_2 від 03.07.2024 року (вх.№ 200 від 04.04.2024).
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 18.11.2024 № 205/ко-24 «Про відповідність судді Господарського суду Київської області ОСОБА_2 займаній посаді», Вища кваліфікаційна комісія суддів України десятьма голосами «ЗА» та чотирма голосами «ПРОТИ» вирішила: визнати суддю Господарського суду Київської області ОСОБА_2 таким, що відповідає займаній посаді.
Вважаючи протиправними бездіяльність та рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 18.11.2024 № 205/ко-24, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до Верховного Суду.
Розглянувши позовну заяву та додані до неї документи, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Згідно з приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Частиною четвертою статті 22 КАС України визначено, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України унормовано положеннями статті 266 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 266 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:
1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України;
2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат;
5) законності бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.
Отже, за змістом частини четвертої статті 22, частини першої статті 266 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо законності актів, дій чи бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Відтак, спір з приводу оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України належить до юрисдикції адміністративного суду.
Разом з тим, у силу приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Звертаючись з даним позовом, ОСОБА_1 вказує, що рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 18.11.2024 № 205/ко-24 «Про відповідність судді Господарського суду Київської області ОСОБА_2 займаній посаді», Вища кваліфікаційна комісія суддів України десятьма голосами «ЗА» та чотирма голосами «ПРОТИ» вирішила: визнати суддю Господарського суду Київської області ОСОБА_2 таким, що відповідає займаній посаді.
Реалізуючи своє конституційне право на звернення відповідно до статті 40 Конституції України, Закону України «Про звернення громадян», Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у зв'язку з проведенням кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_2., 04.07.2024 подав до Комісії повідомлення щодо судді ОСОБА_2 від 03.07.2024 (вх.№ 200 від 04.07.2024), в якому, зокрема, повідомив таке: «Я, ОСОБА_1 , є головою Громадської організації «Всеукраїнська асоціація вкладників банків» Мною виявлено, що суддя ОСОБА_2 може бути причетним до сумнівних офіційних документів, які, як на мій погляд, можуть містити неправдиві відомості та містити ознаки кримінальних правопорушень».
За доводами позивача, Комісія в рішенні від 18.11.2024 не надала правову оцінку негативній та контпродуктивній поведінці судді ОСОБА_2 , який без жодних підстав принизив його честь, гідність, ділову репутацію, не навела мотивів неврахування негативної поведінки судді, вчиненої ним на засіданні Комісії, чим також допустила протиправну бездіяльність в процедурі кваліфікаційного оцінювання цього судді.
Крім того, рішення від 18.11.2024 не містить мотивів його прийняття стосовно відсутності переконливої інформації про джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ судді та членів його сім'ї чи близьких осіб, легальність походження яких, на думку розсудливого спостерігача, викликає обґрунтовані сумніви: Комісія не вмотивувала в рішенні від 18.11.2024, що поведінка судді ОСОБА_2 на засіданні Комісії 18.11.2024 порушує його право на людську гідність, передбачену статті 28 Основного Закону, та обов'язок цього судді не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Вважає, що повідомлені ним факти є важливими для процедури публічного та прозорого проведення кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_2 , відносяться до сфери суспільного інтересу, стосуються авторитету правосуддя та довіри до судової системи в цілому, а тому відповідно до ст.40 Конституції України безпосередньо мали бути оцінені в мотивованому рішенні Комісії у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність судді ОСОБА_2 займаній посаді.
Відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон № 1401-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності вказаним Законом, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Пунктом 20 розділу ХІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри», та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.
За результатами такого оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених цим Законом, - пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Відмовою від проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді вважається систематична (тричі) неявка судді на будь-який з етапів такого оцінювання за відсутності для цього поважних причин або за відсутності інформації про причини неявки.
Відповідно до частин першої, другої статті 88 Закону № 1402-VІІІ Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане двома третинами голосів призначених членів Комісії, але не менше ніж дев'ятьма голосами.
Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
Отже зміст наведених законодавчих приписів дає підстави для висновку, що рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за результатами кваліфікаційного оцінювання судді може бути оскаржене саме суддею, щодо якого здійснювалось таке оцінювання.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією.
Право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Подібний правовий висновок з розгляду спорів щодо оскарження актів індивідуальної дії висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.10.2021 у справі № 9901/26/21, від 03.11.2021 у справі № 9901/226/21, від 02.02.2022 у справі № 9901/256/21, від 16.03.2023 у справі № 9901/494/21, від 06.04.2023 у справі № 990/152/22.
Крім того, законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема як у цій справі. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Таке правозастосування відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постановах від 14.09.2023 у справі № 990/73/23, від 05.09.2024 у справі №990/137/24.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Зважаючи на обставини, у зв'язку з якими позивач вернувся до адміністративного суду, і наведене вище правове регулювання цих відносин, суд вважає, що у відкритті провадження у справі за цим позовом слід відмовити, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до частини шостої статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Слід зазначити, поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спорів, стосовно яких законом установлені імперативні вимоги щодо суб'єктного складу, у зв'язку із чим Суд не зазначає, до юрисдикції якого суду належить вирішення заявлених у цій справі позовних вимог.
Керуючись статтями 22, 170, 266, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
В.В. Хохуляк
М.М. Гімон
І.В. Дашутін
В.П. Юрченко
М.М. Яковенко ,
Судді Верховного Суду