26 грудня 2024 р. Справа № 480/7984/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04.01.2024, головуючий суддя І інстанції: С.В. Воловик, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40602, повний текст складено 04.01.24 по справі № 480/7984/23
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, третя особа Головне управління Пенсійного Фонду України в Сумській області
про визнання відмови протиправною, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі- відповідач, ГУ ПФУ в Сумській області, апелянт), третя особа Головне управління Пенсійного Фонду України в Сумській області (далі- 3-тя особа, ГУ ПФУ в Сумській області), в якій просила:
- визнати протиправною відмову ГУ ПФУ в Миколаївській області у призначенні їй пенсії за віком із зниженням пенсійного віку, як матері інваліда з дитинства;
- скасувати рішення ГУ ПФУ в Миколаївській області від 09.07.2023 № 183450018362, яким відмовлено у призначені їй пенсії за віком із зниженням пенсійного віку, як матері інваліда з дитинства;
- зобов'язати ГУ ПФУ в Миколаївській області призначити їй пенсію за віком із зниженням пенсійного віку, як матері інваліда з дитинства з дати звернення.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 04.01.2024 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права , просила його скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.
Апелянт вважає, що Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) не передбачено необхідності при зверненні за призначенням пільгової пенсії, як матері інваліда з дитинства, подання висновку лікарсько-консультаційної комісії про те, що дитина мала медичні показання для визнання дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Враховуючи те, що нею було надано довідку ЛКК № 317 (витяг з протоколу № 78 ЛКК КНП «ДКЛ Святої Зінаїди» СМР від 19.05.2023), якою підтверджується, що інвалідність її сина настала до досягнення ним 16 років, та з врахуванням наявності у неї достатнього страхового стажу для призначення дострокової пенсії, апелянт вважає, що відповідач протиправно відмовив їй у призначенні пенсії.
Вважає, що вимога про підтвердження наявності медичних показань для визнання дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, у разі якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку, стосується саме категорії дітей-інвалідів, а не інвалідів з дитинства, до якої відносився її син.
На підтвердження вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на висновки Верховного Суду, які зроблені ним у постановах від 31.07.2018 у справі №501/2838/16-а, від 14.02.2019 у справі №216/2437/16-а.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні; просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду- без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та відповідно до ст.308 КАС України в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з довідкою до акту огляду МСЕК серії 10 ААА № 214029 від 06.05.2010, виданої Сумською районною МСЕК, ОСОБА_2 встановлено ІІІ групу інвалідності по зору, причина інвалідності: «інвалідність з дитинства»
Відповідно до довідки ЛКК №317 (витяг з протоколу № 78 засідання ЛКК КНП «ДКЛ Святої Зінаїди» СМР від 19.05.2023) у ОСОБА_2 наявне захворювання "анофтальм зправа (внаслідок проникаючого поранення правого ока)". Інвалідність дитині оформлена 19.11.1998 у 6 років 06 місяців.
28.06.2023 позивачка звернулась до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення їй дострокової пенсії за віком відповідно до п.3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-ІV.
Рішенням ГУ ПФУ в Миколаївській області №183450018362 від 06.07.2023 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні дострокової пенсії за віком до п.3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-IV у зв'язку з тим, що у неї відсутнє таке право, оскільки її сина ОСОБА_2 визнано дитиною з інвалідністю у віці 6 років 06 місяців, тобто вона не виховала до шестирічного віку дитину з інвалідністю.
Не погодившись із вказаним рішенням відповідача, позивачка звернулася до суду із даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що умовою для призначення позивачці пенсії згідно з п.3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-IV є надання нею при зверненні до пенсійного органу висновку лікарсько-консультаційної комісії про те, що її син мав медичні показання для визнання його дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.
Враховуючи, що подані позивачкою документи не містять належних доказів настання інвалідності у дитини до шестирічного віку, зокрема, відповідного висновку лікарсько-консультативної комісії про те, що дитина позивачки мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, суд дійшов висновку, що позивачкою не підтверджено право на призначення дострокової пенсії за віком.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, засади і механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначає Закон № 1058-ІV, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Статтею 1 Закону № 1058-IVпередбачено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно з п.3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-IV право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п'ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства та тяжко хворих дітей, яким не встановлено інвалідність, які виховали їх до досягнення зазначеного віку, - після досягнення віку 50 років та за наявності не менше ніж 15 років страхового стажу. При цьому особами з інвалідністю з дитинства вважаються також діти з інвалідністю віком до 18 років..
Отже, право на дострокову пенсію за віком мають матері, які виховали інвалідів з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір'ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу).За змістом наведеної норми однією з обов'язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства.
Таким чином, встановлення органами Медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) інвалідності після досягнення такою дитиною шестирічного віку в певній мірі ставить під сумнів факт виховання матір'ю до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань.
Загальний підхід до змістовного наповнення поняття «особа з інвалідністю» на момент виникнення спірних відносин установлювався в ст.2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі- Закон №875-ХІІ), а також у ст.1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10.2005 №2961-ІV (далі- Закон № 2961-ІV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Відповідно до абз.3 ст.1 Закону №2961-ІV дитина з інвалідністю - це особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність.
Колегія суддів наголошує на тому, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі № 875-ХІІ, ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» від 16.11.20000 № 2109-III (далі- Закон №2109-ІІІ).
При цьому за змісту абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 (далі - Положення № 1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв'язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, встановлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до 18-річного віку.
Зі змісту п.3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-ІV вбачається, що пільга, пов'язана зі зменшенням жінкам пільгового віку та страхового стажу, установлювалася лише тим матерям інвалідів з дитинства та дітей інвалідів до 18 років, які виховували їх за підтвердженого стану інвалідності на момент досягнення дитиною 6 років.
Отже, для призначення пенсії на підставі Закону № 1058-ІV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до ч. 12 ст. 7 Закону № 2961-ІV положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року № 917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Згідно з пунктами 2.17. та 2.18 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління ПФУ від 25.11.2005 № 22-1 (далі- Порядок №22-1) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) при призначенні пенсій жінкам, які народили п'ятеро або більше дітей і виховали їх до шестирічного віку, матерям осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку, а також, у разі відсутності матері або за її згодою, чоловікам, які здійснювали виховання п'ятьох або більше дітей чи дитини з інвалідністю, факт народження дитини встановлюється на підставі свідоцтва про народження, а її виховання до зазначеного віку - на підставі свідоцтва про народження чи паспорта дитини. У разі смерті дитини подається свідоцтво про смерть.
Визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акту огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності)..
Тобто такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини-інваліда до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону № 1058-IV.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі №330/2181/16-а вважала недоцільним тлумачення поняття «інвалід з дитинства» як статус дитини-інваліда, який ця дитина набуває по досягненню нею 18 років, оскільки визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття «інваліда з дитинства», а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності.
У зв'язку з наведеним колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не має права на призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства, оскільки вона не надала Управлінню ПФУ висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 330/2181/16-а .
Посилання апелянта на те, що вона має право на призначення дострокової пенсії, оскільки інвалідність у її сина настала до досягнення ним 16 років, колегія суддів вважає такими, що не спростовують правомірних висновків суду першої інстанції, оскільки визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини з інвалідністю з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття "інваліда з дитинства", а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, зроблені ним у постановах від 31.07.2018 у справі №501/2838/16-а, від 14.02.2019 у справі №216/2437/16-а, оскільки у вказаних справах та розглядуваній справі відрізняються фактичні обставини справи, що не є подібними до справи. Так, в матеріалах справі №501/2838/16-а був наявний висновок ВКК обласної дитячої клінічної лікарні №32, яким підтверджено, що інвалідність дитини настала до досягнення нею 16-ти років ; у справі № 216/2437/16-а дитина позивачки є інвалідом з дитинства з восьмирічного віку, але її хвороба має вроджений характер і цей діагноз був би їй встановлений і до шести років. Отже, висновки Верховного Суду , викладені у постановах від 31.07.2018 у справі №501/2838/16-а, від 14.02.2019 у справі №216/2437/16-а є нерелевантними до справи, що розглядається, та не підлягають застосуванню.
Колегія суддів зазначає, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Не можна застосовувати аналогічні висновки Верховного Суду України, викладені в його рішеннях, ухвалених за результатами розгляду інших судових справ, незалежно від того, чи перераховані у відповідній постанові Великої Палати всі рішення ВСУ, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17).
Доводи апеляційної скарги зазначені вище висновки не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновку суду першої інстанції у взаємозв'язку з обставинами справи, та не свідчать про порушення судом першої інстанції при розгляді справи норм матеріального або процесуального права.
Таким чином, спір за суттю вимог судом першої інстанції вирішений правильно, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, внаслідок чого відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 311, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04 січня 2024 року по справі № 480/7984/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін