П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
19 грудня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/27582/24
Місце прийняття ухвали суду 1 інстанції: м. Одеса;
Дата складання повного тексту ухвали суду
1 інстанції: 13.09.2024 року;
Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Єщенка О.В.
суддів - Крусяна А.В.
- Яковлєва О.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо неповного виконання обов'язку, передбаченого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», з нарахування та виплати додаткової винагороди;
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити додаткову винагороду відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» за періоди: з 20.11.2022 по 30.11.2022, з 01.12.2022 по 08.12.2022, з 10.12.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 31.01.2023, з 01.02.2023 по 26.02.2023, з 02.03.2023 по 05.03.2023, з 16.03.2023 по 31.03.2023, з 01.04.2023 по 30.04.2023, з 01.05.2023 по 31.05.2023, з 01.06.2023 по 30.06.2023, з 01.07.2023 по 31.07.2023, з 01.08.2023 по 13.08.2023, з 30.08.2023 по 31.08.2023, з 01.09.2023 по 30.09.2023, з 01.10.2023 по 31.10.2023, з 01.11.2023 по 05.11.2023, з 11.11.2023 по 30.11.2023, з 01.12.2023 по 02.12.2023, з 04.12.2023 по 16.12.2023, з 18.12.2023 по 23.12.2023, з 25.12.2023 по 31.12.2023.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без руху.
Встановлено позивачці строк у десять днів з дня отримання ухвали для звернення із заявою про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням причин пропуску строку та наданням відповідних доказів.
Вирішуючи питання про відкриття провадження в адміністративній справі, суд встановив, що позивачкою пропущено тримісячний строк, передбачений статтею 233 КЗпП України з урахуванням приписів пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України, встановлений для звернення із позовом про виплату грошового забезпечення.
11.09.2024 року на виконання вимог суду першої інстанції позивачка подала клопотання про поновлення строку звернення із цим адміністративним позовом.
В обґрунтування вказаних вимог зазначено, що про порушення свого права на виплату додаткової винагороди у розмірах, встановлених Постановою №168, позивачка дізналась лише в червні 2024 року, отримавши на адвокатський запит відповідні бойові розпорядження, рапорти на виплату та журнал бойових дій. Саме порівняльний аналіз отриманих матеріалів та даних з банківської виписки свідчив про неповноту нарахування і виплати позивачці додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на звернення до суду відмовлено. Позовну заяву повернуто позивачці.
Проаналізувавши положення статті 122 КАС України, статті 233 КЗпП України, пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України та Постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651, суд першої інстанції визначив, що позивачка, звернувшись із позовом 02.09.2024, пропустила тримісячний строк на звернення до суду з даним позовом, який розпочав відлік з наступного дня відповідного періоду (30.11.2022, 08.12.2022, 31.12.2022, 31.01.2023, 26.02.2023, 05.03.2023, 31.03.2023, 30.04.2023, 31.05.2023, 30.06.2023, 31.07.2023, 13.08.2023, 31.08.2023, 30.09.2023 (в цих періодах з наступного дня після завершення дії карантину, тобто з 01.07.2023 та завершився 01.10.2023), 31.10.2023, 05.11.2023, 30.11.2023, 02.12.2023, 16.12.2023, 23.12.2023, 31.12.2023).
При цьому суд зауважив на тому, що вчинені із запізненням дії позивачки стосовно з'ясування обставин порядку нарахування і виплати їй грошового забезпечення не переривають строк звернення із цим позовом, а також не підтверджують об'єктивність обставин та наявність поважних причин, за яких пропущено процесуальний строк.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, ОСОБА_1 звернулась із апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу суду скасувати, справу направити на продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги апелянтка зазначає, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки положенням статтей 121, 123 КАС України, статті 233 КЗпП України та обставинам справи і помилково не враховано, що положеннями статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022 року) установлювалось, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, натомість чинна редакція цих положень КЗпП підлягає застосуванню, коли початком порушеного права позивача є період, що фактично починається з 19.07.2022.
На переконання апелянтки, судом першої інстанції не надано належної правової оцінки наступним обставинам справи: наявні у розпорядженні позивачки докази (банківська виписка) не містить даних як про порядок нарахування грошового забезпечення так і про його складові; про фактичне порушення своїх прав позивачка дізналась після одержання на запит адвоката відповідних доказів, що стосуються нарахування і виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168.
Відзив на апеляційну скаргу від ІНФОРМАЦІЯ_1 у визначений апеляційним судом строк не надійшов.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вказані положення Конституції України кореспондуються із приписами частини 1 статті 5 КАС України, згідно яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
За визначенням, наведеним у частині 1 статті 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 123 КАС України.
Частинами 1, 2 вказаної статті КАС України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Аналіз наведених норм показав, що звернення до суду за захистом прав, свобод чи інтересів особа може реалізувати в межах терміну, визначеного адміністративним процесуальним законодавством або іншими законами.
Строк звернення до адміністративного суду вважається проміжком часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Обов'язок доведення обставин, з якими пов'язується поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулась із адміністративним позовом.
При цьому, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Окрім того, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (п. 1 ст. 32 зазначеної Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Таким чином, встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Виходячи з обставин цієї справи, апеляційний суд враховує, що предметом спору у цій справі є протиправність бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо повного нарахування і виплати позивачці додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, за періоди: з 20.11.2022 по 30.11.2022, з 01.12.2022 по 08.12.2022, з 10.12.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 31.01.2023, з 01.02.2023 по 26.02.2023, з 02.03.2023 по 05.03.2023, з 16.03.2023 по 31.03.2023, з 01.04.2023 по 30.04.2023, з 01.05.2023 по 31.05.2023, з 01.06.2023 по 30.06.2023, з 01.07.2023 по 31.07.2023, з 01.08.2023 по 13.08.2023, з 30.08.2023 по 31.08.2023, з 01.09.2023 по 30.09.2023, з 01.10.2023 по 31.10.2023, з 01.11.2023 по 05.11.2023, з 11.11.2023 по 30.11.2023, з 01.12.2023 по 02.12.2023, з 04.12.2023 по 16.12.2023, з 18.12.2023 по 23.12.2023, з 25.12.2023 по 31.12.2023.
Отже, правовідносини у цій справі регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті, оскільки КАС України не містить норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (у тому числі додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Так, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у Рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа №1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп і від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року №2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини'від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів доходить висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Одночасно слід враховувати, що Законом України від 30.03.2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» доповнено приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України наступного змісту: «1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби (COVID-19), спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відтак, обмеження щодо застосування строків, визначених частиною другою статті 233 КЗпП України, скасовано, натомість цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року.
З наведеного слідує помилковість висновку суду першої інстанції про порушення позивачкою тримісячного строку звернення із цим позовом в частині позовних вимог про нарахування і виплату додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, за період з 20.11.2022 по 30.11.2022, з 01.12.2022 по 08.12.2022, з 10.12.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 31.01.2023, з 01.02.2023 по 26.02.2023, з 02.03.2023 по 05.03.2023, з 16.03.2023 по 31.03.2023, з 01.04.2023 по 30.04.2023, з 01.05.2023 по 31.05.2023, з 01.06.2023 по 30.06.2023, оскільки на такий не поширюються обмеження будь-яким строком.
Одночасному врахуванню підлягає й та обставина, що матеріали адміністративної справи не містять відомостей про доведення позивачці інформації про розмір грошового забезпечення (додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168) за кожний спірний період, у тому числі про її ознайомлення із відповідними рапортами, наказами тощо.
З наведеного слідує обґрунтованість доводів апелянтки про наявність в неї законних очікувань на те, що нарахування грошового забезпечення їй проводиться з дотримання законодавства, не допускаючи та не звужуючи прав на належне грошове забезпечення.
Відтак, оскільки про порушення своїх прав позивачка дізналась в результаті ознайомлення 03.06.2024 із матеріалами, що стосуються нарахування і виплати їй грошового забезпечення, докази про доведення позивачці інформації, у тому числі документів стосовно нарахування спірних виплат, в інший спосіб матеріали адміністративної справи не містять, колегія суддів вважає, що, звернувшись із цим позовом 30.08.2024, позивачкою дотримано установлений строк.
Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають нормам процесуального права та обставинам справи, колегія суддів вважає, що ухвала суду відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 320 КАС України підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання щодо відкриття провадження.
Відповідно до приписів частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 312, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 320, ст. 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року - скасувати.
Справу направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий-суддя: О.В. Єщенко
Судді: А.В. Крусяна
О.В. Яковлєва