№ справи 757/11754/23-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/16970/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Хайнацький Є.С.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
23 грудня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,
секретар - Черняк Д.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 липня 2024 року,
встановив:
у березні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України на його користь 504 313 гривень матеріальної шкоди та 1 000 000 гривень у відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 липня 2024 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства юстиції України - Євглевська О.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином.
За таких обставин та керуючись положеннями ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи та їхніх представників.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, прийнятого за відсутності учасників справи в судовому засіданні, є дата складення повного судового рішення.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду із позовом, позивач посилався на те, що 28 вересня 2011 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 2-1213/11 відмовив йому у відкритті провадження за його позовною заявою до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування шкоди в результаті протиправних дій суддів Апеляційного адміністративного суду Довгополова О.М. , Пліша М.А., Святецького В.В., що заподіяло йому матеріальну та моральну шкоду. 29 грудня 2011 року Апеляційний суд Львівської області відхилив його апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року. 10 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив його касаційну скаргу та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 грудня 2011 року.
17 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у допуску до провадження Верховного Суду України справи за його позовом до Держави України особі Державного казначейства України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за його заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року.
Крім того, ухвалою від 21 січня 2014 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 454/182/14-ц відмовив йому у відкритті провадження за позовною заявою до Львівського апеляційного адміністративного суду про стягнення матеріальної та моральної шкоди. 30 квітня 2014 року Апеляційний суд Львівської області відхилив його апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року. 27 травня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 квітня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного адміністративного суду про відшкодування шкоди.
Ухвалою від 28 березня 2019 року у справі № 454/182/14-ц Сокальський районний суд Львівської області закрив провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. 24 листопада 2020 року Апеляційний суд Львівської області ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року скасував та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою від 19 січня 2021 року Сокальський районний суд Львівської області відмовив у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Постановою від 26 жовтня 2021 року Апеляційний суд Львівської області залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року.
22 листопада 2021 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 454/182/14-ц.
Враховуючи викладене, позивач вважає, що незаконні та протиправні дії суддів Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ порушили його права, передбачені статтями 40, 55, 56 Конституції України, у зв'язку з чим на підставі статей 22, 23, 1167, 1176 ЦК України просив задовольнити позов у заявлений ним спосіб.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 липня 2024 року у задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів на підтвердження того, що внаслідок постановлення судами судових рішень було порушено його немайнові права, зокрема, відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивачем також не було доведено. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та посилався на положення ст. 56 Конституції України, ст. 23, 1167, 1176 ЦП України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».
Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
В силу ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Положеннями ч. 1 ст. 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Суди діють самостійно і є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.
Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18) вказувала на те, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.
Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Загальні підстави та особливості відповідальності за завдану майнову і моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини.
В порядку визначеному ч.ч. 1,2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 1 ст. 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно з частиною першою ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Статтею 1174 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18), від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17) та від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19).
При зверненні з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 наводить аргументи про те, що судом першої інстанції не встановлено всіх обставин, що мають значення для даної справи і свідчать про завдання йому моральної шкоди внаслідок незаконних дій судів при розгляді його позову до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди; не вірно застосовано до спірних правовідносин положення статей 8, 22, 40, 55, 56, 124 Конституції України та статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України; допущено порушення норм статей 10, 12, 78, 81, 82, 263, 264 ЦПК України. Також позивач вказує на те, що суд першої інстанції не застосував норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, не навів обґрунтованих мотивів, з яких виходив в мотивувальній частині рішення суду. Також суд першої інстанції відхилив його доводи, що були зазначені ним в позовній заяві, не вказавши причини їх відхилення.
Однак, такі доводи апелянта є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як видно з матеріалів справи та було правильно встановлено судом першої інстанції, ухвалою від 28 вересня 2011 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 2-1213/11 відмовив у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування шкоди в результаті протиправних дій суддів Апеляційного адміністративного суду Довгополова О.М. , Пліша М.А., Святецького В.В., що заподіяло йому матеріальну та моральну шкоду.
29 грудня 2011 року Апеляційний суд Львівської області залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року.
10 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу ОСОБА_1 та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 грудня 2011 року.
17 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_1 до Держави України особі Державного казначейства України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року.
Крім того, ухвалою від 21 січня 2014 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 454/182/14-ц відмовив у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Львівського апеляційного адміністративного суду про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
30 квітня 2014 року Апеляційний суд Львівської області залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року.
27 травня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 квітня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного адміністративного суду про відшкодування шкоди.
Також ухвалою від 28 березня 2019 року у справі № 454/182/14-ц Сокальський районний суд Львівської області закрив провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
24 листопада 2020 року Апеляційний суд Львівської області ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року скасував та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою від 19 січня 2021 року Сокальський районний суд Львівської області відмовив у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Постановою від 26 жовтня 2021 року Апеляційний суд Львівської області залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року.
22 листопада 2021 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 454/182/14-ц.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» на підставі статті 56 Конституції України, на яку посилається в своєму позові позивач, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», в тому числі майнової та моральної шкоди, також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними.
Згідно з ч. ч. 1, 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» встановив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (рішення від 12 березня 2009 року).
Крім того, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Відповідні роз'яснення були наведені в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» де вказано, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
При зверненні до суду з позовною заявою та апеляційною скаргою, позивачем не було надано доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття судами судових у справі № 454/182/14-ц було порушено його права, передбачені ст. 40, 55, 56 Конституції України. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивачем також не було доведено.
Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі щодо порушення його права на доступ до правосуддя є неспроможними, оскільки рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій чи відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю судів (суддів) при здійсненні ними своїх повноважень, гарантованих Конституцією України до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
З матеріалів справи вбачається, що позивач реалізував своє право на оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій до касаційного суду. Факт скасування ухвалою колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 22 червня 2011 року постанови Сокальського районного суду Львівської області від 23 липня 2009 року та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2011 року не свідчить про заподіяння позивачу моральної шкоди.
Неправильного застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень статей 8, 22, 40, 55, 56, 124 Конституції України та статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України не встановлено, при розгляді справи судом забезпечено повне та всебічне з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і дотримано процесуальні вимог статей 10, 12, 78, 81, 82, 263, 264 ЦПК України. Висновки суду першої інстанції в цій справі не суперечать правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, на які посилався позивач в апеляційній скарзі.
Отже, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні позивачем спірних правовідносин та положень законодавства, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Як вбачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію позивача, заявлену в його позові. Така позиція була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Для відшкодування матеріальної та моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення: наявність матеріальної та/або моральної шкоди, протиправність дій (бездіяльність), вини особи, причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) і такою шкодою. І лише за наявності всіх цих умов виникає зобов'язання по відшкодуванню шкоди.
Процесуальним законом саме на позивача покладено обов'язок довести, якими саме діями йому завдано матеріальну та моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань він виходив, визначаючи її розмір. Натомість матеріали справи не містять даних і доказів наявності заподіяння позивачу матеріальної та моральної шкоди, а також обґрунтування з чого виходив позивач визначаючи розмір кожного виду відшкодування у розмірі один мільйон гривень.
За відсутності доведення наявності противних дій державних органів, наявності матеріальної та моральної шкоди, їх розмірів, не вбачається і причинно-наслідковий зв'язок.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За правилами ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд під час вирішення даної справи надавав оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішив питання про дотримання прав та інтересів учасників справи.
Відповідно до ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Враховуючи викладене, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено їх доказами, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 липня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді