Номер провадження: 22-ц/813/204/24
Справа № 522/21205/19
Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я.
Доповідач Погорєлова С. О.
03.12.2024 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування майном, на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Бондар В.Я. 16 липня 2020 року у м. Одеса, -
встановила:
У грудні 2019 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_2 , на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Члені сім'ї колишнього власника квартири відмовляються добровільно виселитися та продовжують проживати в квартирі, що стало підставою для звернення до суду.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2020 року позов ТОВ «Кредитні ініціативи» було залишено без задоволення.
В апеляційній скарзі представник ТОВ «Кредитні ініціативи» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
У апеляційній скарзі представник ТОВ «Кредитні ініціативи» посилається на те, що на час подачі позову спірне житлове приміщення вже не було предметом іпотеки, власником вказаного нерухомого майна - квартири є апелянт, у зв'язку із чим, в силу ст. 317 ЦК України відповідачі, втративши право власності на квартиру, одночасно втратили право користування нею.
Відзив на апеляційну скаргу до Одеського апеляційного суду не надходив, що не заважає розгляду справи у відповідності до положень ст. 360 ЦПК України.
Сторони про розгляд справи на 03 грудня 2024 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з'явились.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ТОВ «Кредитні ініціативи» підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що 06 квітня 2007 року ОСОБА_1 та Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» уклали кредитний договір № 05-03-16/167, за умовами якого ОСОБА_1 отримала грошові кошти в сумі 80000 доларів США.
06 квітня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_3 , на забезпечення виконання основного зобов'язання, було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левенець Т.П. Предметом іпотеки стала квартира АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 06 травня 2005 року.
17 грудня 2012 року між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було укладено Договір відступлення прав вимоги (далі - Договір), відповідно до якого ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до кредитних договорів укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами.
Відповідно до вказаного Договору, на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулося також відступлення Права вимоги за Кредитним договором № 05-03-16/167 від 06 квітня 2007 року, який було укладено між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 .
Таким чином, усі права кредитора за вищевказаним договором про іпотечний кредит відступили права вимоги по іпотечному договору ТОВ «Кредитні ініціативи».
02 липня 2019 року, на підставі зазначеного у іпотечному договорі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло право власності на квартиру АДРЕСА_2 , про що свідчить витяг №172768467 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
З довідки №1091 від 15 серпня 2019 року дільниці №9 КП ЖКС «Фонтанський» вбачається, що в квартирі АДРЕСА_2 , постійно проживають ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_2
ТОВ «Кредитні ініціативи» надсилало відповідачам вимогу про добровільне виселення, яка залишилась невиконаною останніми.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з ст. 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається п. 1 ст. 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем, право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» («Globa v. Ukraine»), заява № 15729/07, § 37; рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» («Prokopovich v. Russia»), заява № 58255/00, § 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), заява № 30856/03, § 41, 44).
Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) такі висновки про основні принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з приводу користування житловими приміщеннями:
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.
Аналогічні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17 (провадження № 61-21св19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц (провадження № 61-17210св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18-ц (провадження № 61-10769св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц (провадження № 61-13962св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17 (провадження № 61-2538св19) та від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17 (провадження № 61-44060св18).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 названої Конвенції.
Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі тривалий час, з 2005 року, ОСОБА_2 проживає у квартирі з 2018 року, відповідачі мають постійний зв'язок із житлом, і цей факт має важливе значення для правильного вирішення справи. Доказів наявності у відповідачів іншого нерухомого майна для проживання матеріали справи не містять.
Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Кредитні ініціативи» посилалося на те, що проживання відповідачів у належному йому нерухомому майні порушує права позивача як власника об'єкта нерухомості.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 9 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
Відповідно до ч. 4 ст. 9, ч. 1, 4 ст. 156 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки.
Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (ч. 2 ст. 156 ЖК Української РСР).
Відповідно до ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів, що проживання у спірній квартирі членів сім'ї іпотекодавця порушує права позивача та перешкоджає останньому у реалізації ним прав іпотекодержателя.
З урахуванням наведеного, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» є по суті правильними.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 роз'яснив порядок застосування ст. 40 Закону № 898-IV та ст. 109 ЖК України, зазначивши, що ч. 2 ст. 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону № 898-IV, так і норма ст. 109 ЖК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 є законним та обґрунтованим, підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, немає.
Квартира АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Гур'яновою Л.Г. 06 травня 2005 року за реєстровим №1-1901, тобто квартира була придбана не за рахунок кредитних коштів, що виключає виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги ТОВ «Кредитні ініціативи» про те, що на час подачі позову спірне житлове приміщення вже не було предметом іпотеки, власником вказаного нерухомого майна - квартири є апелянт, у зв'язку із чим, в силу ст. 317 ЦК України відповідачі, втративши право власності на квартиру, одночасно втратили право користування нею.
Колегія суддів звертає увагу апелянта на те, що визначальним для вирішення даної справи є не статус нерухомого майна на час подачі позову, а правові підстави набуття його у власність апелянтом, який став власником квартири саме як іпотекодержатель та на підставі зазначеного у іпотечному договорі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам позовної заяви, які суд першої інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2020 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - залишити без задоволення.
Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 23 грудня 2024 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді А.П. Заїкін
О.М. Таварткіладзе