Справа № 357/11009/22
2/368/134/24
Рішення
Іменем України
"21" лютого 2024 р. м. Кагарлик Київської області
Кагарлицький районний суд Київської області в складі:
Головуючий - суддя Закаблук О.В.
Серкретар судового засідання - ТоковенкоН.О.
- розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Кагарлик Київської області в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, суд, -
30.05.2023 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, в прохальній частині якого позивач просив суд винести рішення, на підставі якого:
1. Розглядати справу у порядку спрощеного провадження.
2. Стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість у розмірі 5500 доларів США і 4686 доларів США в якості відсотків за прострочення виконання грошового зобов'язання, а загалом стягнути 10186 доларів США.
3. Стягнути з ОСОБА_2 на його користь 3724 грн. в якості відшкодування судових витрат у вигляді сплаченого судового збору.
Свої позовні вимоги позивач ОСОБА_1 в мотивувальній частині позовної заяви обгрунтовує наступними фактичними обставинами справи та нормами права:
- 17 липня 2015 року між ним і відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого він передав у власність відповідача (позичальника) грошові кошти в сумі 5500 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути зазначені кошти 17 липня 2016 року.
На підтвердження отримання зазначених коштів позичальник 17 липня 2015 року написав розписку про те, що отримав від мене в борг 5500 доларів США, в якій зобов'язався повернути борг 17 липня 2016 року.
Майже через рік, а саме 12 червня 2016 р., відповідач заявив, що не в змозі повернути борг в обумовлений строк, і попросив подовжити строк повернення боргу, на що він погодився.
У зв'язку з цим попередня розписка була анульована і повернута позичальнику, а він на підтвердження отримання зазначених коштів 12 червня 2016 року написав нову розписку, в якій йдеться про отримання ним від мене 17 липня 2015 року коштів у вказаній сумі та строк їх повернення - 17 липня 2020 року (копія розписки додається).
Також відповідач зобов'язався у разі неповернення отриманих коштів в обумовлений строк сплатити мені також пеню в розмірі 0,1% від простроченої суми за кожен день прострочення.
Отже грошове зобов'язання відповідача переді ним вбачається з розписки, яка підписана відповідачем, що відповідає вимогам простої письмової форми, якою оформлена укладена між сторонами угода згідно ст. 207 і ч. 2 ст. 1047 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначеи; законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 1 ст, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може, бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.08.2019 року по справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
У постанові Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі №143/280/17, провадження №61-33033св18, додатково звернуто увагу судів на те, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Наявність у позивача боргового документа - розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов'язань.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргової розписки в позивача підтверджує наявність боргу (постанова Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18).
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про валюту і валютні операції», а також Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93) (чинний на момент укладання договору позики), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (чинний на момент укладання договору позики).
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.
При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються в тому числі на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання, у нього виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
До такого правового висновку дійшов Верховний Суд, який у своїй постанові від 30.01.2019 р. у справі № 922/175/18 вказав наступне: «Аналіз змісту наведених норм матеріального права му їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ст.. 625 ЦК України, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки».
Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Отже, нарахування процентів згідно ст.. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов'язання має відбуватися також у доларах США.
Ст. 625 ЦК України передбачає нарахування 3% річних за прострочення виконання, грошового зобов'язання лише у випадку, якщо інший розмір процентів не встановлений договором.
Укладеним між ним і відповідачем договором передбачені такі проценти у розмірі 0,1% від простроченої суми за кожен день прострочення.
Час прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання обраховується ним з 18 липня 2020 року по 18 листопада 2022 року (день подачі позовної заяви) і складає загалом 852 дні.
З врахуванням цього загальний розмір процентів за порушення виконання грошового зобов'язання становить 4686 доларів США ( 5,5 доларів х 852 дні).
Загалом до стягнення з відповідача належить 10186 доларів СІЛА (5500 + 4686).
Для обрахування розміру судового збору ця сума в еквіваленті становить 372400 грн. згідно офіційного курсу НБУ - 36,56 грн. за один долар США.
Він підтверджує, що нимю не подано інший позов до будь-якого суду України з цим же предметом і з цих же підстав.
Розмір його судових витрат складається зі сплаченого судового збору.
Оригінал документа, копія якого додана до позовної заяви знаходиться у нього.
На підставі ст..ст. 4, 274 ЦПК України - позивач просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
30.05.2023 року автоматизованою системою документообігу суду на підставі п. 15.4) Перехідних Положень ЦПК України для слухання даної справи був визначений суддя Кагарлицькго районного суду Київської області Закаблук О.В., присвоєно, - справа № 357/11009/23, провадження № 2/368/378/23.
05.06.2023 року Кагарлицьким районним судом винесено ухвалу, згідно якої - позовну заяву - залишено без руху, а позивачеві надано термін на усунення недоліків, які були ним допущені під час подання позовної заяви.
28.06.2023 року Кагарлицьким районним судом на підставі ст.ст. 175, 177, 185, 258, 260 ЦПК України винесено ухвалу про відкриття провадження у справі, прийнято процесуальне рішення про слухання справи в загальному позовному провадженні, призначено підготовче судове засідання на 14 год. 00 хв. 19.07.2023 року.
19.07.2023 року проведення підготовчого судового засідання відкладено на 12 год. 00 хв. 29.09.2023 року в зв'язку з неявкою стоорін.
29.09.2023 року проведення підготовчого судового засідання відкладено на 11 год. 00 хв. 01.11.2023 року в зв'язку з письмовим клопотанням відповідача.
27.10.2023 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшла заява відповідача ОСОБА_2 про застосування строків давності, наступного змісту:
- У відповідності до розписки від 17.07.2015 року позивач зазначає, що він наче передав грошові кошти в сумі 5500 доларів США, а він зобов'язувався повернути зазначені кошти 17.07.2016 року.
Звертає увагу суду на той факт, що розписка ніби про отримання коштів написана 12.06.2016 року про отримання ним коштів в минулому 17.07.2015 року, що не відповідає вимогам цивільного законодавства виходячи з наступного.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ІДК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового оборот), вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Отже, відповідно до вимог ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, де сторони є вільними в укладені договору.
З моменту ніби передачі коштів йому коштів за розпискою з 17.07.2015 року та до моменту пред'явлення позовної заяви 18.1 1.2022 року до суду минув 3-річний строк звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів, тобто позивач повинен був звернутись до суду в межах строку позовної давності в строк до 17.07.2018 року, однак позивач в зв'язку з пропуском позовної давності ввів його в оману та запропонував написати нову розписку про отримання наче коштів вже з новою датою про зернения кошів до 17.07.2020 року.
Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт і статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації нрава на їх позовний захист протягом установленого строку.
Відповідно до статті 257 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Положеннями статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Відповідно до вимог статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STIJBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM. № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс 16.
Враховуючи викладене вище просить суд відмовити в задоволенні позову з підстави пропущення строку позовної давності.
Також 27.10.2023 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшов письмовий відзив відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву, наступного змісту:
- У відповідності до ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Частиною 4 ст.55 Конституції України визначено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ухвали Кагарлицького районного суду Київської області від 28.06.2023 року відкрито провадження у справі 357/1 1009/22 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
У порядку ст. 178 ЦПК України надає відзив на позовну заяву про стягнення боргу від 18.1 1.2022 року з заперечення щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими він не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.
Відповідач у справі ОСОБА_2 вважає, що позовні вимоги є необгрунтованими ані нормами матеріального права, ані підтвердженими письмовими доказами з дотриманням принципів закріплених нормами процесуального права, а саме: ст.77 ЦПК України, ст.78 ЦПК України, ст.80 ЦПК України.
Свою правову позицію поданій справі мотивує наступним.
Щодо неправомірної вимоги позивача про стягнення процентів за попущення грошового зобов'язання.
У відповідності до розписки від 17.07.2015 року позивач зазначає, що він наче передав грошові кошти в сумі 5500 доларів США, а він зобов'язувався повернути зазначені кошти 17.07.2016 року.
Позивач внаслідок невиконання умов договору позики просить суд стягнути 0,1% від простроченої суми договору позики - 4 886 доларів США в зв'язку з невиконанням договору позики.
Категорично заперечую відносно стягнення даних відсотків виходячи з наступного.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц містяться правова позиція, за якими нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, можливе тільки у випадку коли предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні.
У даному випадку відсутні підстави для нарахування процентів за позикою, оскільки за змістом розписки вона була одержаною в іноземній валюті, у позовній заяві заявлені вимоги щодо стягнення заборгованості у валюті, а не в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на певну дату.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона /боржник/ зобов'язана вчинити на користь другої сторони /кредитора/ певну дію /передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо/ або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від Торжника виконання його обов'язку.
В ст. 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання /неналежне виконання/.
Так, за ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику /грошові кошти/ у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, шо були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання мас викопуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Таким чином відсутні правові підстави для стягнення відсотків в розмірі 4 886 доларів США за користування коштами в силу вимог Постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16- ц.
Враховуючи викладене просить відмовити у задоволенні вимог позивача про стягнення відсотків за користування коштами.
01.11.2023 року проведення підготовчого судового засідання відладено на 10 год. 00 хв. 18.12.2023 року в зв'язку з неявкою сторін по справі.
В підготовчому судовому засіданні, яке відбулося 18.12.2023 року, позивач ОСОБА_1 , - позов підтримав та просив його задовольнити.
Позивач просив провести підготовче судове засідання, по результатах проведення якого просив суд винести судову ухвалу про закриття підготовчого судового провадження та призначити справу до судового розгляду по суті.
Позивач не заперечував проти проведення підготовчого судового засідання без участі відповідача.
В підготовче судове засідання, яке відбулося 18.12.2023 року, відповідач ОСОБА_2 , - не з'явився, хоча повідомлявся судом належним чином про день, час та місце слухання справи.
Враховуючи вищевикладені обавини справи (в частині неявки в засідання відповідача), - суд визнав чергову неявку відповідача ОСОБА_2 в підготовче судове засідання, яке відбулося 18.12.2023 року, - неповажною, та, відповідно, - такою, яка не перешкоджала проведенню підготовчого судового засідання.
18.12.2023 року Кагарлицьким районним судом Київської області проведено підготовче судове засідання (без участі відповідача), по результатах проведеного підготовчого судового засідання судом на підставі п. 3 ч. 2 ст. 200 ЦПК України винесено процесуальну (без видалення до нарадчої кімнати) ухвалу, на підставі якої закрито підготовче судове провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті поданої позовної заяви на 09 год. 00 хв. 16.01.2024 року.
16.01.2024 року слухання справи було відкладено на 14 год. 00 хв. 21.02.2024 року в зв'язку з неявкою сторін.
В судове засідання, яке відбулося 21.02.2024 року, позивач ОСОБА_4 - не з'явився, хоча, - повідомлявся судом належним чином про день, час та місце слухання справи, проте, - в матеріалах справи міститься письмова заява позивача, в якій він просить суд слухати справу без його участі, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити, не заперечує проти винесення заочного рішення - в разі неявки відповідача, повідомленого судом належним чином про день, час та місце слухання справи.
В судове засідання, яке відбулося 21.02.2024 року, відповідач ОСОБА_2 , - не з'явився, хоча повідомлявся судом належним чином про день, час та місце слухання справи, проте, - на адресу Кагарлицького районного суду надійшла письмова заява відповідача, в якій він просить суд слухати справу без його участі, позовні вимоги - підтримує в повному обсязі.
Вивчивши матеріали справи, суд вважає на підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України розглянути справу без участі осіб, які беруть участь у справі та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу та ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів, та вимоги, викладені в прохальній частині позовної заяви задовольнити частково, - шляхом винесення рішення, як окремого процесуального документу, (з постановленням в нарадчій кімнаті), обґрунтовуючи своє рішення наступним.
Підсудність.
Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не встановлено законом.
Згідно ч. 9 ст. 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні.
Як вбачається із довідки, яка видана 27.12.2022 року відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, - відповідач по справі, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Що ж до того, що с. Ліщинка є село бувшого Кагарлицького району Київської області, (станом на даний час - Обухівський район), станом на час подання позовної заяви та час слухання справи та винесення рішення, - територіально відноситься до територіальної підсудності Кагарлицького районного суду Київської області, то суд зазначає наступне:
- Згідно з реформою децентралізації, яка відбулася на підставі постанови Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17.07.2020 .V807- IX, що набула чинності, з 19.07.2020 змінився адміністративно- територіальний поділ Київської області зі збереженням її загальних меж, було ліквідовано Києво-Святошинський район Київської області та, зокрема, утворено Обухівський район (з адміністративним центром у місті Обухів) у складі територій Богуславської міської, Васильківської міської, Кагарлицької міської, Козинської селищної, Миронівської міської, Обухівської міської, Ржищівської міської, Української міської, Феодосіївської сільської територіальних громад.
Пунктом 3-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв'язку з утворенням ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до набрання чинності Постановою Верховної Ради України "Про утворення та ліквідацію районів" від 17 липня 2020 року № 807-ІХ, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.202.2 року № 2102-ІХ.
Відповідно до роз'яснення наданого Радою Суддів України у листі від 22.07.2020 року № 9рс-466/20-вих, до зміни системи судоустрою та приведення її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою шляхом утворення, реорганізації чи ліквідації судів, місцеві загальні суди продовжують здійснювати розгляд справ в межах раніше утворених районів та раніше визначеного адміністративно-територіального устрою.
Село Ліщинка Кагарлицького району Київської області до реформи децентралізації входило до складу Кагарлицького району Київської області.
Таким чином, - справа підсудна Кагарлицькому районному суду Київської області територіально.
Відповідно, враховуючи місце реєстрації та відоме останнє місце проживання відповідача ОСОБА_2 , та враховуючи положення ч. 1 ст. 27, ч. 9 ст. 28, - дана справа підсудна Кагарлицькому районному суду Київської області, - як суду першої інстанції загальної юрисдикції, так як в даному випадку має місце складна (змішана) підсудність, - підсудність за місцем проживання відповідача - фізичної особи, та за відомим останнім місцем проживання фізичної особи - відповідача.
Сторони по справі:
- позивачем по справі є фізична особа - ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець місто Біла Церква Київської області, громадянин України, паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий 05 січня 2011 року Білоцерківським МВМ № 2 ГУ МВС України в Київській області, РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ).
- відповідачем по даній справі є фізична особа - ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ).
Так, з огляду на матеріали справи, - суд констатує ту обставину, що спір між сторонами виник в галузі зобов'язального права, що регулюється нормами ЦК України.
Фактичні обставини справи, та застосування до них норм матеріального та процесуального права (щодо задоволення позову в частині стягнення боргу за договором позики - борговою розпискою):
- 12 червня 2016 року між ним і відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого він передав у власність відповідача (позичальника) грошові кошти в сумі 5500 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути зазначені кошти до 17 липня 2020 року.
На підтвердження отримання зазначених коштів позичальник 12 червня 2016 року написав розписку про те, що отримав від позивача в борг 5500 доларів США, в якій зобов'язався повернути борг 17 липня 2016 року, - оригінал розписки міститься в матеріалах справи.
Також відповідач зобов'язався у разі неповернення отриманих коштів в обумовлений строк сплатити позивачу також пеню в розмірі 0,1% від простроченої суми за кожен день прострочення.
Отже грошове зобов'язання відповідача переді позивачем вбачається з розписки, яка підписана відповідачем, що відповідає вимогам простої письмової форми, якою оформлена укладена між сторонами угода згідно ст. 207 і ч. 2 ст. 1047 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначеи; законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно ч. 1 ст, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики).
Згідно ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може, бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.08.2019 року по справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
У постанові Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі №143/280/17, провадження №61-33033св18, додатково звернуто увагу судів на те, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Наявність у позивача боргового документа - розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов'язань.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргової розписки в позивача підтверджує наявність боргу (постанова Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18).
Згідно ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про валюту і валютні операції», а також Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93) (чинний на момент укладання договору позики), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (чинний на момент укладання договору позики).
Згідно ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, - чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, - не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.
При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України, - належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Що ж до відмови в позовних вимогах в частині стягнення відсотків за прострочення виконання грошового зобов'язання, то суд зазначає наступне:
- Так, позивач внаслідок невиконання умов договору позики просить суд стягнути 0,1% від простроченої суми договору позики - 4 886 доларів США в зв'язку з невиконанням договору позики.
Проте, - така позовна вимога - не підлягає до задоволення з огляду на наступне:
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц містяться правова позиція, за якими нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, можливе тільки у випадку коли предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні.
У даному випадку відсутні підстави для нарахування процентів за позикою, оскільки за змістом розписки вона була одержаною в іноземній валюті, у позовній заяві заявлені вимоги щодо стягнення заборгованості у валюті, а не в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на певну дату.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію/передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо/ або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від Торжника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Так, за ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, шо були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання мас викопуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Таким чином, суд вважає, що, з огляду на правові висновки Вищого суду, яке є джерелом права для судів першої інстанції, - відсутні правові підстави для стягнення відсотків в розмірі 4 886 доларів США за користування коштами, а саме, - в силу вимог Постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16- ц.
Що ж до обставин, які викладені в відзиві відповідача та у клопотанні позивача про відмові у задоволенні позову з огляду на пропуск строку загальної позовної давності звернення до суду, - то до таких обставин та заперечення відповідача щодо задоволення позову, - суд критично відноситься, з огляду на наступне:
- фактично в даному цивільному провадженні суд, як підставу для задоволення позову - розглядає розписку від 12.06.2016 року.
Згідно розписки відповідача від 12.06.2016 року, - відповідач зобов'язувався повернути борг до 17 липня 2020 року, в той час - первинно позов надійшов до суду 29.11.2022 року, - що знходиться межах строівзагальної позоної давності, яка Закнолвцем встановлена терміном в три роки.
Згідно з ч. 1 . 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового оборот), вимог розумності та справедливості.
Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Отже, відповідно до вимог ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, де сторони є вільними в укладені договору.
Суд, як підставу для задоволення позову - розглядає розписку від 12.06.2016 року.
Згідно з ч. 1 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт і статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
Згідно ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації нрава на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно ст. 257 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Згідно ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Згідно ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STIJBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM. № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс 16.
- Так, дійсно - суд погоджується з правовою позицією відповідача, що у даному випадку відсутні підстави для нарахування процентів за позикою, оскільки за змістом розписки вона була одержаною в іноземній валюті, у позовній заяві заявлені вимоги щодо стягнення заборгованості у валюті, а не в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на певну дату, - в решті ж - позов підлягає до задоволення.
Також суд наголошує на тій обставині, що відповідачем не оспорюється факт отримання ним коштів в борг по розписці в розмірі, який зазначено в розписці від 12.06.2016 року, - що і є однією із підстав для часткового задоволення даного позову.
Отже, - враховуючи вищевикладені фактичні обставини справи, та норми права, використані судом, суд вважає, що позивач ОСОБА_1 правомірно звернувся до суду за захистом свого порушеного права, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 16, п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦПК України.
Згідно ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно п. 5 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути примусове виконання обов'язку в натурі.
Відповідно, суд з урахуванням вищевикладеного та вимог ст. 264 ЦПК України приходить до наступного висновку:
- обставини, якими обґрунтовував позовну заяву позивач ОСОБА_1 , - мали місце;
- із встановлених обставин випливають договірні відносини що стосуються права власності, зокрема, відносини щодо укладеного договору позики, які врегульовано нормами ЦК України.
- до встановлених правовідносин підлягають до застосування, зокрема, наступні норми права, - ст. 202, ч.ч. 1, 2 ст. 207, ст. 526, 533, ч. 1 ст. 612, ст. 625, ч. 1 ст. 1046 ст. 1047 ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України;
- зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, позов підлягає до задоволення частково, - шляхом винесення рішення;
- підстав до допущення судового рішення до негайного виконання на підставі положень ст. 430 ЦПК України, - судом не вбачаються;
- заходи забезпечення позову в даному цивільному провадженні не застосовувалися;
- судові витрати слід стягнути з відповідача на користь позивача.
Судові витрати.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову, - на відповідача.
З огляду на вищевказані норми права, суд приходить до висновку щодо стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат, які поніс позивач у виді сплаченго судового збору.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 202, ч.ч. 1, 2 ст. 207, ст. 526, 533, ч. 1 ст. 612, ст. 625, ч. 1 ст. 1046 ст. 1047 ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, п. 2 ч. 1 ст. 258, ст. 259, 263 - 265, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, - задовольнити частково.
Стягнути з фізичної особи, - ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), на користь фізичної особи, - ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця місто Біла Церква Київської області, громадянина України, паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий 05 січня 2011 року Білоцерківським МВМ № 2 ГУ МВС України в Київській області, РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), кошти в сумі 5500 (п'ять тисяч п'ятьсот) доларів США, - заборгованості за договором позики від 12.06.2016 року.
В задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Стягнути з фізичної особи, - ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), на користь фізичної особи, - ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця місто Біла Церква Київської області, громадянина України, паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий 05 січня 2011 року Білоцерківським МВМ № 2 ГУ МВС України в Київській області, РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), кошти в сумі 3734 (три тисячі сімсот двадцять чотири) грн. 00 коп., - судових витрат, - судового збору, сплаченого позивачем при подачі позовної заяви до суду.
Рішення може бути оскаржене на умовах та в порядку, який передбачено ст. 284 ЦПК України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку на підставі ч. 1 ст. 352 ЦПК України.
Апеляційна скарга на рішення суду на підставі ч. 1 ст. 354 ЦПК України подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Згідно ч. 1 ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Згідно п. 15.5) Перехідних Положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справи витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з моменту проголошення до Київського Апеляційного суду через Кагарлицький районний суд Київської області, а учасниками процесу, які не були присутні під час проголошення рішення, - протягом тридцяти днів з моменту отримання копії рішення.
Суддя: О.В. Закаблук