Постанова від 20.12.2024 по справі 240/29101/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/29101/23

Головуючий у 1-й інстанції: Єфіменко О.В.

Суддя-доповідач: Драчук Т. О.

20 грудня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Драчук Т. О.

суддів: Смілянця Е. С. Полотнянка Ю.П.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

в жовтні 2023 року позивач, - ОСОБА_1 , звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 :

- грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткових відпусток за вислугу (стаж) роботи та як учаснику бойових дій, без урахування святкових днів, при звільненні за період з 1997 року по 11.09.2020, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 11.09.2020 з урахуванням індексації;

- індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по жовтень 2017 року включно.

Також, позивач просив зобов'язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку та зобов'язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити моральну шкоду, заподіяну внаслідок затримки розрахунку при звільненні зі служби, у розмірі 50 000 гривень.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 22.08.2024 адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної та додаткової відпусток за: 1997 - 1999 роки по 30 діб за кожен рік; 2001 рік - 30 діб; 2003 рік - 30 діб; 2007 - 2008 роки по 35 діб за кожен рік; 2015 рік (до 06.11.2015) - 40 діб; 2015 рік з 07.11.2015 по 31.12.2015 - 3 доби; 2018 рік - 21 доба основної та 6 діб додаткової за стаж відпусток; 2019 рік - 30 діб щорічної основної та 15 діб додаткової за стаж, дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій з 2016 року по 2020 рік по 14 діб за кожен рік, а також індексації грошового забезпечення з 01.06.2016 до 01.11.2017.

Зобов'язано Головне управління національної поліції в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної та додаткової відпусток за: 1997 - 1999 роки по 30 діб за кожен рік; 2001 рік - 30 діб; 2003 рік - 30 діб; 2007 - 2008 роки по 35 діб за кожен рік; 2015 рік (до 06.11.2015) - 40 діб; 2015 рік з 07.11.2015 по 31.12.2015 - 3 доби; 2018 рік - 21 доба основної та 6 діб додаткової за стаж відпусток; 2019 рік - 30 діб щорічної основної та 15 діб додаткової за стаж, дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій з 2016 року по 2020 рік по 14 діб за кожен рік, а також індексації грошового забезпечення з 01.06.2016 до 01.11.2017.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та надав неповну оцінку доказам наявним в матеріалах справи.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати в частині, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 1997 року проходив службу в органах внутрішніх справ - міліції (Житомирська область), а з 07.11.2015 в органах поліції (Житомирська область).

У 2016 році позивачу встановлено статус учасника бойових дій, про що свідчить посвідчення серії НОМЕР_1 від 11.02.2016.

Наказом ГУНП в Житомирській області № 256 о/с від 11.09.2020 позивача звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (через хворобу). Вислуга на день звільнення складає: календарна - 24 роки 08 місяців 15 днів, у пільговому обчисленні - 29 років 02 місяці 16 днів.

Позивач вважаючи, що на момент проходження служби в поліції мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, звернувся до відповідача за відповідним роз'ясненням.

Листом ГУНП в Житомирській області від 13.06.2023 №Г-152/12/01-2023 позивачу повідомлено інформацію про використані/невикористані ним щорічні відпустки за період проходження служби як в органах внутрішніх справ - міліції, так і в поліції.

23.06.2023 позивач звернувся до ГУНП в Житомирській області із заявою в якій просив нарахувати та виплатити:

- грошову компенсацію за невикористані відпустки, основної та додаткової, а також як учаснику бойових дій, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 11.09.2020 з урахуванням індексації;

- середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні із 11.09.2020 по день фактичного розрахунку;

- моральну шкоду, заподіяну внаслідок затримки розрахунку при звільненні зі служби, у розмірі 50 000 гривень. Крім того, позивач просив надати звіт щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані відпустки.

Крім цього, 05.07.2023 позивач звернувся до ГУНП в Житомирській області із заявою в якій просив повідомити про нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення під час служби в поліції за період з 07.11.2015 по 11.09.2020.

У відповідь на заяву позивача від 23.06.2023, ГУНП в Житомирській області листом №1210/29/105/05-2023 від 20.09.2023 повідомило позивача про те, що виплата компенсації за невикористану відпустку за минулі роки нормами спеціального законодавства не передбачено.

На заяву позивача від 05.07.2023 ГУНП в Житомирській області надало листом №1211/29/105/05-2023 від 20.09.2023 відповідь в якій повідомлено, що з листопада 2017 року по день звільнення - 11.09.2020 йому нараховувалась та виплачувалась індексація грошового забезпечення. Додатково роз'яснено, що виплату індексації поліцейським розпочато з листопада 2017 року після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.2017 №782 до пункту 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, доповнивши абз.5 такою категорією осіб як поліцейські.

Бездіяльність ГУНП в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати вказаних вищевказаних виплат позивач вважає протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з наступного.

Щодо стягнення компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки за період проходження служби в органах внутрішніх справ - міліції з 1997 року по 07.11.2015 та в Національній поліції з 07.11.2015 по 11.09.2020, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону №580-VIII та Порядку № 260 поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі не використані під час проходження служби дні, зокрема, щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського.

Відпустка із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, яка надається учасникам бойових дій на підставі п. 12 ч.1 ст.12 Закону №504/96-ВР згідно вказаної норми є додатковою відпусткою.

Питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки, у тому числі і тих, що надаються учасникам бойових дій.

Як свідчать матеріали справи, з дослідженої судом першої інстанції інформаційної довідки управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Житомирській області №558/12/01-2024 від 16.02.2024 про використання/невикористання позивачем передбачених законодавством відпусток відслідковується наступне:

- за 1997 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня. При цьому, позивача мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 1998 рік (за період до 08.12.1998) - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- з 08.12.1998 по 30.03.2000 - проходив службу у відділі ДСО при РВВС - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, згідно з відповіді УПО в Житомирській області від 29.06.2023 № 4659/43/25/01;

- за 2000 рік (за період з 30.03.2000) - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ від 22.03.2001 №32 (архівну справу №29 опис 2 фонд 71);

- за 2001 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, при цьому набув право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 2002 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №86 від 27.08.2003 (архівна справа №30 опис 2 фонд 71);

- за 2003 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 2004 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №17 від 11.01.2005 (архівна справа № 33 опис 2 фонд 71);

- за 2005 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №241 від 03.11.2005 (архівна справа №33 опис 2 фонд 71);

- за 2006 рік - використав усі 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2007 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 35 діб щорічної відпустки;

- за 2008 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 35 діб щорічної відпустки;

- за 2009 рік - використав 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2010 рік - використав 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2011 рік - використав 40 діб, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №281 від 29.09.2011 (архівна справа № 39 опис 2 фонд 71);

- за 2012 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2013 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2014 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2015 рік (до 06.11.2015) - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 40 діб щорічної відпустки.

Щодо використання відпусток під час проходження служби в ГУНП в Житомирській області у період з 07.11.2015 - 11.09.2020, на підставі наказів по особовому складу ГУНП в Житомирській області, вказаним листом проінформовано наступне:

- за період 07.11.2015 - 31.12.2015 - не використовував; мав право на 3 доби (пропорційно до відпрацьованого у періоді часу);

- за 2016 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 13.06.2016 № 122 о/с);

- за 2017 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 10.08.2018 № 143 о/с;

- за 2018 рік - використано 9 діб - основної та 9 діб - додаткової за стаж служби в поліції. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 28.02.2019 №30 о/с. Мав право позивач на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток. Залишок щорічної відпустки за 2018 рік складає: 21 доба - основної та 6 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2019 рік - не використав право на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток, залишок щорічної відпустки за 2019 рік складає: 30 діб - основної та 15 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2020 рік - не використав право на відпустку, однак при звільненні позивачу виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки (основної та додаткової за стаж служби в поліції), пропорційно до відпрацьованого часу у році звільнення.

При цьому, відомості про використання позивачем додаткової оплачуваної відпустки як учасника бойових дій з 2016 року (з року встановлення позивачу такого статусу) по 2020 рік (звільнення зі служби) чи отримання відповідної компенсації матеріали справи не містять.

Тобто під час проходження служби позивач не використав у повному обсязі своє соціальне право на належний відпочинок - відпустки, втім відомості про нарахування йому під час звільнення компенсації за усі невикористані дні таких відпусток матеріали справи не містять. Позивачу здійснено нарахування компенсації за невикористані дні щорічної відпустки (основної та додаткової за стаж служби в поліції), пропорційно до відпрацьованого часу у році звільнення лише за 2020 рік.

Отже, матеріалами справи підтверджено, що позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпусток за: 1997 - 1999 роки по 30 діб; 2001 рік - 30 діб; 2003 рік - 30 діб; 2007 - 2008 роки по 35 діб; 2015 рік (до 06.11.2015) - 40 діб; 2015 рік з 07.11.2015 по 31.12.2015 - 3 доби; 2018 рік - 21 доба основної та 6 діб додаткової за стаж відпусток; 2019 рік - 30 діб щорічної основної та 15 діб додаткової за стаж, а також дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій з 2016 року по 2020 рік по 14 діб за кожен рік.

Враховуючи встановлені обставини справи суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової відпустки та додаткової відпустки за стаж, а також додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а тому відповідач протиправно не виплатив позивачу таку компенсацію, з огляду на, що позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Щодо позовної вимоги про виплату індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по дату звільнення, суд першої інстанції зазначив наступне.

За змістом листа №1211/29/105/05-2023 від 20.09.2023 позивачу з листопада 2017 року по день звільнення нараховувалася індексація грошового забезпечення, тобто після внесення змін до Порядку №1078.

У той час, ст.94 Закону №580-VIII визначено, що грошове забезпечення поліцейських індексується відповідно до закону. Змін до вказаного пункту ст. 94 Закону України "Про Національну поліцію" у спірному періоді не вносилося, ця норма закону була діючою.

Отже, невключення поліцейських до переліку осіб, грошове забезпечення яких підлягає індексації (до листопада 2017 року) не позбавляють обов'язку відповідача провести індексацію грошового забезпечення, оскільки право позивача на індексацію його грошового забезпечення передбачено статтею 94 Закону №580-VIII, тобто нормативно-правовим актом, що має вищу юридичну силу, що спростовує доводи відповідача.

При цьому, індексація має проводитися за наявності на це відповідних підстав, що визначені чинним законодавством.

Поріг індексації 103 % було перевищено у квітні 2016 року.

Оскільки, зазначений показник за квітень 2016 був опублікований у травні 2016, індексацію слід проводити з 01.06.2016, як першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.

Отже, саме з 01.06.2016 у відповідача виник обов'язок провести нарахування та виплату індексації грошового забезпечення позивача, а не з 07.11.2015 як вважає та позивач.

Натомість, відповідач не провів нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення з 01.06.2016 по листопад 2017 року.

Таким чином, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення з 01.06.2016 по 01.11.2017.

Щодо стягнення середнього заробітку, суд першої інстанції зазначив, що вимоги даного позову в цій частині є передчасними. Виплата усіх необхідних коштів, право на які позивач мав при звільненні, не здійснена.

Щодо виплати відповідачем позивачу моральної шкоди, заподіяну внаслідок затримки розрахунку при звільненні зі служби, у розмірі 50 000 гривень, суд першої інстанції зазначив, що як свідчать матеріали справи позивачем не надано суду доказів спричинення йому моральної шкоди, у чому вона полягає, не доведено причинних зв'язків між завданою шкодою та конкретними неправомірними діями відповідача, тому позовні вимоги в зазначеній частині не підлягають задоволенню.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.3 Закону України "Про Національну поліцію" у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Поряд з цим, згідно з Положенням про МВС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року №878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

На підставі співставлення завдань і функцій цих трьох органів можна дійти висновку, що МВС України є органом влади, який формує державну політику, зокрема у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Між тим, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього вказані завдання та функції держави покладались на міліцію.

Таким чином правонаступником прав та обов'язків ліквідованих управлінь МВС, ураховуючи правовий статус, обсяг повноважень і принцип територіальності, є територіальний орган Національної поліції, а саме Головне управління Національної поліції в Житомирській області.

Подібна правова позиція щодо передачі функцій ліквідованих управлінь МВС України до відповідних управлінь Національної поліції неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 травня 2018 року в справі №П/811/3414/15, від 25 червня 2020 року в справі №420/6852/18, від 06 серпня 2020 року в справі №821/3865/15-а, від 22 жовтня 2020 року в справі №520/5147/19, від 05 листопада 2020 року в справі №752/2391/17 (2а-14/09), від 04 серпня 2022 року в справі №824/3161/14-а, від 17 травня 2023 року в справі №240/11052/20, від 28 червня 2023 року у справі № 823/1462/15, від 17.08.2023 у справі 240/2979/21 і правових підстав для відступлення від неї суд не вбачає.

Згідно з ч.1, 3 ст.59 ЗУ "Про Національну поліцію" служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Відповідно до ст.60 ЗУ "Про Національну поліцію" проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами..

Згідно з п.4 ч.10 ст.62 Закону №580-VIII поліцейський своєчасно і в повному обсязі отримує грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України.

Відповідно до ч.1, 2 ст.92 ЗУ "Про Національну поліцію" поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Як передбачено ч.1-4 ст.93 ЗУ "Про Національну поліцію" тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до ч.8-11 ст.93 ЗУ "Про Національну поліцію" поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Відповідно до ч.1, 2 ст.94 Закону №580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Згідно з п.3 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 №260, грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання.

Відповідно до абз.7-8 п. 8 розділу ІІІ Порядку №260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, аналіз вищезазначених правових норм дає суду підстави для висновку, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки. При цьому, законом не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

У відповідності до ст.4 ЗУ "Про відпустки" передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно з ч.1 ст.24 ЗУ "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-XII) учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Згідно із ст.12 Закону №3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Відповідно до ст.16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями ЗУ "Про Національну поліцію" і Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, колегія суддів вважає, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Крім того, як вказав Верховний Суд в своїй постанові від 07 травня 2020 у справі №360/4127/19 положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за усі невикористані дні додаткової відпустки.

Разом з цим, визначальним фактором в даних правовідносинах є наявність невикористаної відпустки.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме інформаційної довідки управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Житомирській області №558/12/01-2024 від 16.02.2024 про використання/невикористання позивачем передбачених законодавством відпусток:

- за 1997 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня. При цьому, позивача мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 1998 рік (за період до 08.12.1998) - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- з 08.12.1998 по 30.03.2000 - проходив службу у відділі ДСО при РВВС - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, згідно з відповіді УПО в Житомирській області від 29.06.2023 № 4659/43/25/01;

- за 2000 рік (за період з 30.03.2000) - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ від 22.03.2001 №32 (архівну справу №29 опис 2 фонд 71);

- за 2001 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, при цьому набув право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 2002 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №86 від 27.08.2003 (архівна справа №30 опис 2 фонд 71);

- за 2003 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 30 діб щорічної відпустки;

- за 2004 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №17 від 11.01.2005 (архівна справа № 33 опис 2 фонд 71);

- за 2005 рік - використав усі 30 діб відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №241 від 03.11.2005 (архівна справа №33 опис 2 фонд 71);

- за 2006 рік - використав усі 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2007 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 35 діб щорічної відпустки;

- за 2008 рік - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 35 діб щорічної відпустки;

- за 2009 рік - використав 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2010 рік - використав 35 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2011 рік - використав 40 діб, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ Володарськ - Волинського РВ №281 від 29.09.2011 (архівна справа № 39 опис 2 фонд 71);

- за 2012 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2013 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2014 рік - використав 40 діб щорічної відпустки, на які мав право;

- за 2015 рік (до 06.11.2015) - інформація про використання щорічних відпусток відсутня, однак мав право на 40 діб щорічної відпустки.

Щодо використання відпусток під час проходження служби в ГУНП в Житомирській області у період з 07.11.2015 - 11.09.2020, на підставі наказів по особовому складу ГУНП в Житомирській області, вказаним листом проінформовано наступне:

- за період 07.11.2015 - 31.12.2015 - не використовував; мав право на 3 доби (пропорційно до відпрацьованого у періоді часу);

- за 2016 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 13.06.2016 № 122 о/с);

- за 2017 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 10.08.2018 № 143 о/с;

- за 2018 рік - використано 9 діб - основної та 9 діб - додаткової за стаж служби в поліції. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 28.02.2019 №30 о/с. Мав право позивач на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток. Залишок щорічної відпустки за 2018 рік складає: 21 доба - основної та 6 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2019 рік - не використав право на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток, залишок щорічної відпустки за 2019 рік складає: 30 діб - основної та 15 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2020 рік - не використав право на відпустку, однак при звільненні позивачу виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки (основної та додаткової за стаж служби в поліції), пропорційно до відпрацьованого часу у році звільнення.

При цьому, відомості про використання позивачем додаткової оплачуваної відпустки як учасника бойових дій з 2016 року (з року встановлення позивачу такого статусу) по 2020 рік (звільнення зі служби) чи отримання відповідної компенсації матеріали справи не містять.

Проте, колегія суддів звертає увагу, що як вбачається з наданих відповідачем доказів та наданої позивачем трудової книжки, ОСОБА_1 був звільнений 06.11.2015 з органів внутрішніх справ України (наказ УМВС №318 від 05.11.2015, запис в трудовій книжці №4 від 05.11.2015) та 07.11.2015 прийнятий на службу до Національної поліції України (наказ ГУНП №46 о/с від 07.11.2015, запис в трудовій книжці №5).

Разом з цим, відповідно до листа управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Житомирській області, наявного в матеріалах справи, переглядом наказів Володарськ-Волинського РВ УМВС України в Житомирській області за період 2005-2015, які були передані на зберігання до ВРТЗІ ГУНП в Житомирській області, а саме архівні справи, встановлено відсутність наказів щодо надання щорічних відпусток. Таким чином, підтвердити чи спростувати факт використання щорічних відпусток за попередні роки не представляється можливим.

У відповідності до п.16 ст.1 частини 1 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України 20.07.98 №41 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 1998 р. за №576/3016 (який був чинним до 01.01.2013), накази, розпорядження міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій про надання відпусток зберігаються 5 років.

Відповідно до Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 № 578/5, термін зберігання документів (графіків, заяв, відомостей) про надання та використання щорічних, творчих, соціальних відпусток, відпусток без збереження заробітної плати, додаткових відпусток у зв'язку із навчанням - 1 рік, накази про надання щорічних оплачуваних відпусток - 5 років.

Крім того, вважливим в даних правовідносинах є те, що позивач 06.11.2015 звільнений з органів внутрішніх справ України та 07.11.2015 прийнятий на службу до Національної поліції України.

Тобто, ОСОБА_1 в період з 06.11.2015 (дата звільнення) по момент звернення до суду, не був зацікавлений у даному питанні, та не звертався ні до суб'єкта владних повноважень з якого був звільнений, ні до ліквідаційної комісії.

Також, колегія суддів зазначає, що 14 квітня 2015 року МВС України видано наказ № 431 «Про заходи щодо реформування органів внутрішніх справ».

16 вересня 2015 року Уряд прийняв постанову № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ», якою вирішив утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції, у тому числі Головне управління Національної поліції в Житомирській області. Цією ж постановою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі УМВС України в Житомирській області.

09 липня 2021 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис №1003051110020008324 про державну реєстрацію припинення юридичної особи УМВС України в Житомирській області.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Отже, правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року (справа № 524/4478/17) та від 20 лютого 2019 року (справа № 826/16659/15).

У такому разі також відбувається вибуття суб'єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов'язків, що відбувається із суб'єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Так, положеннями статей 1, 2 Закону України «Про міліцію» було передбачено, що міліція це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Основними завданнями міліції, зокрема було: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення кримінальних правопорушень.

Своєю чергою, приписами статей 1, 2 Закону України «Про Національну поліцію» установлено, що Національна поліція України це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Завданнями поліції, зокрема, є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності.

Поряд з цим, згідно з Положенням про МВС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

На підставі співставлення завдань і функцій цих трьох органів можна дійти висновку, що МВС України є органом влади, який формує державну політику, зокрема у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Між тим, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього вказані завдання та функції держави покладались на міліцію.

Таким чином правонаступником прав та обов'язків ліквідованого УМВС України в Житомирській області, ураховуючи правовий статус, обсяг повноважень і принцип територіальності, є територіальний орган Національної поліції, а саме Головне управління Національної поліції в Житомирській області.

Подібна правова позиція щодо передачі функцій ліквідованих управлінь МВС України до відповідних управлінь Національної поліції неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 травня 2018 року в справі №П/811/3414/15, від 25 червня 2020 року в справі №420/6852/18, від 06 серпня 2020 року в справі №821/3865/15-а, від 22 жовтня 2020 року в справі №520/5147/19, від 05 листопада 2020 року в справі №752/2391/17 (2а-14/09), від 04 серпня 2022 року в справі №824/3161/14-а, від 17 травня 2023 року в справі №240/11052/20, від 28 червня 2023 року у справі № 823/1462/15 та від 17 серпня 2023 року у справі №240/2979/21.

Проте, в сукупності обставини встановленні судом зводяться до того, що Головне управління Національної поліції в Житомирській області, хоча і є правонаступником Володарськ-Волинського РВ УМВС України в Житомирській області, однак факт звільнення (саме звільнення) позивача з УМВС України в Житомирській області 06.11.2015 та терміну зберігання документів (графіків, заяв, відомостей) про надання та використання щорічних, творчих, соціальних відпусток, відпусток без збереження заробітної плати, додаткових відпусток у зв'язку із навчанням - 1 рік, наказів про надання щорічних оплачуваних відпусток - 5 років, дають дійти висновку суду, що обставини щодо періоду з 1997 року до 06.11.2015 підлягають доказуванню в порядку ч.1 ст.77 КАС України. Тобто, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В свою чергу, позивачем не доведено, що ним у вказаний період не було використано основну та додаткові відпустки, або йому не було здійснено компенсаційні виплати при їх невикористанні.

Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову в цій частині.

Щодо використання відпусток під час проходження служби в ГУНП в Житомирській області у період з 07.11.2015 - 11.09.2020, на підставі наказів по особовому складу ГУНП в Житомирській області, вказаним листом проінформовано наступне:

- за період 07.11.2015 - 31.12.2015 - не використовував; мав право на 3 доби (пропорційно до відпрацьованого у періоді часу);

- за 2016 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 13.06.2016 № 122 о/с);

- за 2017 рік - використав 45 діб щорічної та додаткової за стаж служби відпустки, на які мав право. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 10.08.2018 № 143 о/с;

- за 2018 рік - використано 9 діб - основної та 9 діб - додаткової за стаж служби в поліції. На підтвердження вказаного відповідач посилається на наказ ГУНП в Житомирській області від 28.02.2019 №30 о/с. Мав право позивач на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток. Залишок щорічної відпустки за 2018 рік складає: 21 доба - основної та 6 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2019 рік - не використав право на 45 діб щорічної основної та додаткової за стаж служби відпусток, залишок щорічної відпустки за 2019 рік складає: 30 діб - основної та 15 діб - додаткової за стаж служби в поліції;

- за 2020 рік - не використав право на відпустку, однак при звільненні позивачу виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки (основної та додаткової за стаж служби в поліції), пропорційно до відпрацьованого часу у році звільнення.

Відомості про використання позивачем додаткової оплачуваної відпустки як учасника бойових дій з 2016 року (з року встановлення позивачу такого статусу) по 2020 рік (звільнення зі служби) чи отримання відповідної компенсації матеріали справи не містять.

За позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19 у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та статтею 12 Закону №3551-XII.

З огляду на відсутність правового врегулювання положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260, питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України і Закону № 504, яким передбачено право працівника у разі звільнення на виплату грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки.

Вказану правову позицію викладено Верховним Судом у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 у справі № 160/10875/19 та у постанові від 20.07.2023 у справі №200/18480/21.

Встановлено, що позивач під час служби в поліції отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами. Відомості про надання позивачу додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у оскаржуваний період, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних або отримання компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки під час звільнення у матеріалах справи відсутні.

Матеріалами справи підтверджено, а відповідачем не заперечується, що на момент звільнення з Головного управління Національної поліції в Житомирській області позивачем не використано усі дні щорічної відпустки, право на яку останній отримав під час проходження служби та усі дні додаткової відпустки, а тому при звільненні набув право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні щорічної чергової відпустки та додаткової відпустки.

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в цій частині, про те, що позивач при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпусток за: 2015 рік з 07.11.2015 по 31.12.2015 - 3 доби; 2018 рік - 21 доба основної та 6 діб додаткової за стаж відпусток; 2019 рік - 30 діб щорічної основної та 15 діб додаткової за стаж, а також дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій з 2016 року по 2020 рік по 14 діб за кожен рік.

А тому і висновок суду першої інстанції, що при звільненні з позивачем не було проведено усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток, є правомірним в цій частині. Отже, наявні підстави для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу таку грошову компенсацію, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції.

Щодо вимоги про виплату компенсації за невикористані дні відпусток враховуючи індексацію грошового забезпечення, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 6 ст. 95 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Згідно з ст.1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" №1282-XII від 03.07.1991 року (далі - Закон №1282-ХІІ) індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення трудових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

За змістом ст. 2 Закону №1282-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).

Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до ст. 4 Закону №1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка (з 01.01.2016 - 103 відсотка).

Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.

Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.

Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

Таким чином, законом визначено, що грошове забезпечення, як грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, підлягають індексації в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка (з 01.01.2016 - 103 відсотка).

Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, з наступними змінами та доповненнями.

Відповідно до п. 2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

В силу положень ч. 2 ст. 8 Закону №1282-ХІІ за наявності підстав, визначених цим Законом, право населення на реалізацію зазначених гарантій не залежить від прийняття рішень відповідними органами.

Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що грошове забезпечення позивача під час проходження служби підлягало індексації, що у свою чергу не позбавляють обов'язку її врахувати під час нарахування компенсації за невикористані дні відпустки. При цьому, індексація має проводитися за наявності на це відповідних підстав, що визначені чинним законодавством.

Отже, висновок суду першої інстанції, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення з 01.06.2016 по 01.11.2017, також є правомірним.

Разом з тим, згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суду з прав людини у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).

Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).

Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, з огляду на викладене, рішення суду першої інстанції належить скасувати в частині періоду з 1997 року по 06.11.2015 (включно) та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року скасувати в частині визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної та додаткової відпусток за: 1997 - 1999 роки по 30 діб за кожен рік; 2001 рік - 30 діб; 2003 рік - 30 діб; 2007 - 2008 роки по 35 діб за кожен рік; 2015 рік (до 06.11.2015) - 40 діб та зобов'язання Головного управління національної поліції в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної та додаткової відпусток за: 1997 - 1999 роки по 30 діб за кожен рік; 2001 рік - 30 діб; 2003 рік - 30 діб; 2007 - 2008 роки по 35 діб за кожен рік; 2015 рік (до 06.11.2015) - 40 діб.

Прийняти в цій частині нову постанову, якою відмовити в адміністративному позові ОСОБА_1 .

В решті рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Драчук Т. О.

Судді Смілянець Е. С. Полотнянко Ю.П.