Україна
Донецький окружний адміністративний суд
16 грудня 2024 року Справа№200/7110/24
Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Стойки В.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса за довідкою ВПО: АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління пенсійного фонду України в Донецькій області (м.Cлов'янськ, пл. Соборна, 3, ЄДРПОУ 13486010) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління пенсійного фонду України в Донецькій області, в якому просив суд:
визнати протиправними дії Головного Управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо припинення виплати щомісячних грошових сум в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 з 01.07.2024 року;
зобов'язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Донецькій області відновити нарахування та виплату щомісячних грошових сум в разі часткової втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 та виплатити заборгованість з щомісячних грошових сум в разі часткової втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 з 01.07.2024 року.
В обґрунтування адміністративного позову позивач зазначив, що позивач є отримувачем щомісячних страхових виплат безстроково, як особа з інвалідністю другої групи та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області, проте з 01.07.2024 року виплату було зупинено без обґрунтованих підстав.
14.10.2024 року ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
01.11.2024 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просив відмовити в задоволенні адміністративного позову. Згідно змісту відзиву Головне управління пенсійного фонду України в Донецькій області наголошує на необхідності дотримання позивачем вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» про ідентифікацію внутрішньо переміщених осіб, а саме особистого звернення до будь-якого територіального органу Пенсійного фонду України із документом, що посвідчує особу.
Ухвалою суду від 16.12.2024 року в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи а порядку спрощеного позовного провадження із викликом (повідомленням) сторін, визнання обов'язковою особистої участі ОСОБА_1 у судовому засіданні за адміністративним позовом в режимі відеоконференції, - відмовлено.
Суд дослідивши матеріали справи встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебував на постійному обліку в Єнакіївському відділенні управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Донецькій області.
За даними Єдиної інформаційно-аналітичної системи Фонду соціального страхування України ОСОБА_1 перебував на обліку як внутрішньо переміщена особа та отримував щомісячні страхові виплати в Слов'янському міському відділенні управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області по 30.06.2022.
18.01.2024 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області за поновленням щомісячних страхових виплат, нарахування страхових виплат було поновлено з 01.07.2022 та здійснювалося по 31.07.2024.
24.09.2024 ОСОБА_1 звернувся з заявою про продовження щомісячних страхових виплат до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, але йому було роз'яснено щодо необхідності дотримання вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» про ідентифікацію внутрішньо переміщених осіб, а саме особистого звернення до будь-якого територіального органу Пенсійного фонду України із документом, що посвідчує особу.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходив з наступного.
Стаття 3 Конституції України, відповідно, гарантує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я визначені Законом України від 23.09.1999 № 1105-XIV “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (надалі - Закон № 1105-XIV, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною першою статті 36 Закону № 1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Відповідно до ст. 46 Закону № 1105-XIV, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:
1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;
3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;
4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;
5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;
6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Приписами ч. 1 ст. 47 Закону № 1105-XIV визначено, що страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання.
Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них (частина п'ята статті 47 Закону № 1105-XIV).
Згідно приписам ч.ч. 4, 7 статті 47 Закону № 1105-XIV виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням. Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України "Про оплату праці".
Пунктом третім розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1105-XIV встановлено, що особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України.
Преамбулою Закону України “Про верифікацію та моніторинг державних виплат» від 03 грудня 2019 року № 324-IX (надалі - Закон № 324-IX) визначено, що цей Закон визначає правові та організаційні засади здійснення верифікації та моніторингу державних виплат в Україні. Метою цього Закону є підвищення адресності державних виплат, сприяння розбудові системи соціального забезпечення, а також забезпечення ефективного використання бюджетних коштів.
Відповідно до ст. 1 Закону № 324-IX, в контексті цього закону:
- верифікація - комплекс заходів щодо збору та перевірки достовірності інформації, що визначена законодавством для призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат і впливає на визначення права на отримання та розмір таких виплат, а також виявлення невідповідності даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних;
- державні виплати - пенсії, допомоги, пільги, субсидії, соціальні стипендії, інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування;
- моніторинг - систематична діяльність з проведення аналізу інформації, отриманої під час верифікації, та аналізу результатів верифікації;
- органи, що здійснюють державні виплати, - розпорядники бюджетних коштів, інші органи, установи та організації, що призначають, нараховують та/або здійснюють державні виплати;
- реципієнти - фізичні особи, яким призначено, нараховано та/або здійснено державні виплати, а також фізичні особи, які звернулися за призначенням державних виплат;
- рекомендація - повідомлення про результат верифікації державних виплат щодо невідповідності інформації, що визначена законодавством для призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат і впливає на визначення права на отримання і розмір таких виплат.
З огляду на викладене, дія Закону № 324-IX за суб'єктним складом поширюється на спірні правовідносини.
Відповідно до ст. 6 Закону № 324-IX, орган, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, зобов'язаний надавати органам, що здійснюють державні виплати, своєчасно та в повному обсязі рекомендації за результатами здійснення верифікації, а також інформацію, необхідну для опрацювання рекомендацій.
Згідно ст. 7 Закону № 324-IX, органи, що здійснюють державні виплати, мають такі повноваження: проводити додаткові перевірки інформації, наданої реципієнтами під час звернення за державними виплатами та опрацювання рекомендацій, наданих органом, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат; надсилати запити для отримання інформації, що впливає на право реципієнтів на отримання державних виплат; приймати рішення щодо припинення або продовження державних виплат реципієнтам за результатами опрацювання рекомендацій, наданих органом, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат; здійснювати передбачені законодавством заходи щодо повернення та/або стягнення сум неправомірно отриманих державних виплат.
Частиною 1 ст. 8 Закону № 324-IX, суб'єкти надання інформації в обов'язковому порядку та безоплатно надають органу, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, інформацію, що визначена законодавством для призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат і впливає на визначення права на отримання та розмір таких виплат, персональні дані з автоматизованих інформаційних систем, реєстрів, баз даних, володільцем, розпорядником та/або адміністратором яких вони є, у тому числі інформацію з обмеженим доступом.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону № 324-IX, верифікація державних виплат здійснюється в інформаційно-аналітичній платформі шляхом застосування комплексу заходів із збору, проведення аналізу та порівняння параметрів інформації, отриманої від суб'єктів надання інформації, за кожним реципієнтом з подальшим визначенням відповідності інформації визначеним законодавством вимогам, що впливають на визначення права на отримання та розмір державних виплат, а також виявлення невідповідності даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних.
Порядок здійснення верифікації та моніторингу державних виплат встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Перелік державних виплат, що підлягають верифікації, затверджує орган, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що формують та реалізують державну політику у сфері надання відповідних державних виплат.
Відповідно до ст. 13 Закону № 324-IX, для здійснення верифікації та моніторингу державних виплат використовується така інформація про реципієнта: прізвище, ім'я, по батькові; дата народження/смерті; місце народження; стать; серія, номер, дата видачі паспорта громадянина України та найменування уповноваженого суб'єкта, що його видав (номер, дата видачі паспорта громадянина України у формі картки та код уповноваженого суб'єкта, що його видав), а для іноземців та осіб без громадянства - реквізити паспортного документа іноземця та/або документа, що підтверджує право на постійне або тимчасове проживання в Україні; серія, номер, дата видачі свідоцтва про народження дитини реципієнта; унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі та дата внесення інформації про особу до цього реєстру; відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання; реєстраційний номер облікової картки платника податків (або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті); інформація, отримана від суб'єктів надання інформації, що підтверджує або спростовує право на отримання та розмір державних виплат відповідно до законодавства; інформація, що подається реципієнтом під час призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат, відповідно до визначених законодавством вимог для отримання таких виплат, необхідна для здійснення верифікації.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 16 Закону № 324-IX, за результатами верифікації орган, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, надає органам, що здійснюють державні виплати, підтвердження відповідності наданої реципієнтом інформації вимогам законодавства, що впливають на визначення його права на отримання та розмір державних виплат, під час здійснення превентивної верифікації або рекомендації щодо:
1) проведення додаткової перевірки інформації, що містить невідповідності;
2) усунення невідповідностей даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних, володільцем, розпорядником та/або адміністратором яких є орган, що здійснює державні виплати.
Орган, що здійснює державні виплати, опрацьовує отримані рекомендації у строк, що не перевищує 15 робочих днів з дня їх отримання.
За результатами опрацювання наданих рекомендацій орган, що здійснює державні виплати, приймає рішення щодо:
1) призначення (перерахунку) державної виплати;
2) припинення нарахування та/або здійснення державної виплати;
3) поновлення нарахування та/або здійснення державної виплати;
4) усунення невідповідностей даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних, володільцем, розпорядником та/або адміністратором яких є орган, що здійснює державні виплати.
Прийняття рішення про припинення державних виплат, а також про перегляд розміру або строку їх призначення приймається органом, що здійснює державні виплати, відповідно до законодавства, що регламентує здійснення державних виплат.
У разі виявлення під час здійснення верифікації розбіжностей даних щодо реципієнтів у різних джерелах інформації орган, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, інформує суб'єктів надання інформації, які є володільцями, розпорядниками та/або адміністраторами автоматизованих інформаційних систем, реєстрів, баз даних інформації про реципієнтів, про виявлені факти таких розбіжностей для вжиття заходів відповідно до законодавства.
Системно проаналізувавши наведені норми Закону № 324-IX, суд дійшов висновку що у разі надання органом, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, органу, що здійснює державні виплати рекомендацій щодо усунення невідповідностей даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних, володільцем, розпорядником та/або адміністратором яких є орган, що здійснює державні виплати, останній опрацьовує отримані рекомендації у строк, що не перевищує 15 робочих днів з дня їх отримання та за результатами опрацювання наданих рекомендацій в контексті спірних правовідносин мав прийняти рішення щодо припинення нарахування та/або здійснення державної виплати або рішення щодо усунення невідповідностей даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних, володільцем, розпорядником та/або адміністратором яких є орган, що здійснює державні виплати.
Відповідно до ст. 10 Закону № 324-IX, орган, що здійснює державні виплати, у разі звернення реципієнта за призначенням державних виплат формує запит в інформаційно-аналітичній платформі на відповідність повідомленої реципієнтом інформації даним, що обробляються стосовно нього в інформаційно-аналітичній платформі, та в режимі реального часу отримує підтвердження відповідності наданої реципієнтом інформації вимогам законодавства, що впливають на визначення його права на отримання та розмір державних виплат, або рекомендацію щодо проведення додаткової перевірки інформації, що містить невідповідності, за наявності в інформаційно-аналітичній платформі інформації, передбаченої статтею 13 цього Закону.
У разі відсутності в інформаційно-аналітичній платформі інформації про реципієнта, передбаченої статтею 13 цього Закону, орган, що здійснює державні виплати, розглядає звернення реципієнта і призначає державні виплати відповідно до законодавства.
Як зазначалось вище, ст. 1 Закону № 324-IX визначає, що верифікація - це комплекс заходів направлених на:
- збір та перевірку достовірності інформації, що визначена законодавством для призначення, нарахування та/або здійснення державних виплат і впливає на визначення права на отримання та розмір таких виплат;
- виявлення невідповідності даних у автоматизованих інформаційних системах, реєстрах, базах даних.
Стаття 16 Закону № 324-IX, яка визначає результати верифікації державних виплат, не встановлює випадків припинення виплати страхових виплат, а тільки надає відповідачу право припинення нарахування та/або здійснення державної виплати за результатами опрацювання наданих рекомендацій, при цьому рішення про припинення державних виплат приймається органом, що здійснює державні виплати, відповідно до законодавства, що регламентує здійснення державних виплат.
Таким чином, норма ст. 16 Закону № 324-IX в цій частині є бланкетною та в частині визначення наявності підстав для припинення виплати пенсії відсилає читача до приписів Закону № 1105-XIV.
З огляду на викладене, припинення виплати пенсії відповідно до Закону № 324-IX на підставі рекомендації органу, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, можливе тільки у разі наявності відповідної підстави в Законі № 1105-XIV.
Єдиною такою підставою в ст. 46 Закону № 1105-XIV в контексті приписів Закону № 324-IX та встановлених обставин справи є п. 1 ч. 1 означеної норми, згідно якого здійснення страхових виплат і надання соціальних послуг припиняються якщо потерпілим є особа, якій оформлено документи для виїзду за кордон на постійне проживання/залишення на постійне проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відтак, відповідно до п.п. 1.11., 1.15 Порядку №11, страхова виплата припиняється у випадках, передбачених статтею 46 Закону, у разі смерті отримувача страхових виплат та у випадку неподання потерпілим Фонду щороку в грудні свідоцтва, яким засвідчується факт перебування його в живих, відповідно до Порядку здійснення страхових виплат, призначених у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, які спричинили втрату працездатності, особам, що виїхали за межі України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 № 998 (далі - постанова Кабінету Міністрів України № 998).
Водночас, відповідачем не надано до суду доказів, які підтверджують наявність таких підстав, зокрема смерті позивача. Навпаки, як вбачається з матеріалів справи, заява до відповідача скерована через особистий кабінет на порталі ПФУ, що передбачає попереднє проходження процедури ідентифікації.
Крім цього Постанова Кабінету Міністрів України “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 р. № 637, виходячи із системного текстуального аналізу її приписів, встановлює необхідність та порядок проходження фізичної ідентифікації виключно для одержувачів пенсій (!), а не буд-яких соціальних виплат.
Відтак, вказана Постанова в частині встановлення необхідності проходження фізичної ідентифікації не поширює свою дію на спірні правовідносини.
За пунктом 2 Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміну “законодавство» від 09 липня 1998 року № 12-рп/98, Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).
Разом з тим за змістом пункту 3 Рішення Конституційного Суду України у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000, виходячи з Конституції України Закон України Про Рахункову палату Верховної Ради України від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України).
У межах своєї компетенції КМУ видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти КМУ, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (стаття 117 Конституції України). Нормативно-правові акти КМУ належать до категорії підзаконних.
З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом. Закон не може бути змінений підзаконним правовим актом.
Проте на теперішній час будь-які зміни до Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо обмеження права осіб, які проживають на території, яка не контролюється органами державної влади, на отримання страхових виплат не вносилися.
Навпаки, статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.
З огляду на викладене, відповідач помилково інтерпретував повідомлення Міністерства фінансів України як підставу для припинення щомісячних страхових виплат позивачу, а також протиправно відмовив у поновленні страхових виплат через не проходження позивачем фізичної ідентифікації.
Відповідно до п.п. 3.7, 3.8, 3.9 Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для внутрішньо переміщених осіб, затвердженого Постановою Правління Фонду соціального страхування України від 12.12.2018 № 27 (далі - Порядок №27), щомісячні страхові виплати внутрішньо переміщеній особі продовжуються (відновлюються) на підставі рішення Комісії з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи, та фінансуються впродовж тридцяти календарних днів з дати прийняття постанови про продовження раніше призначених страхових виплат.
Суми страхових виплат, які не виплачені за минулий період, виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Суми страхових виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в робочих органах виконавчої дирекції Фонду, в яких зберігались справи про страхові виплати до початку антитерористичної операції, та тимчасової окупації українських територій, в порядку визначеному виконавчою дирекцією Фонду.
Відповідно до п. 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України
від 8 червня 2016 р. № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Такий порядок до теперішнього часу не прийнято.
Крім того, в постанові від 26 серпня 2021 року по справі № 440/4434/18, Верховний Суд звернув увагу, що “у межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини" від 02 березня 2005 року заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02 ("Von Maltzan and Others v. Germany").
Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність.
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Крім того, практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 28.11.1999 в справі "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 610). Також у Рішенні від 13.12.2001 у справі "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109)».
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, викладеного у рішенні у справі “Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Отже, відповідач, відмовляючи у поновленні страхових виплат за відсутності передбачених законами України підстав порушив право позивача на їх отримання, при цьому, зазначене право є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, відповідач не заперечує право позивача на отримання соціальних виплат.
В абз.2-4 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування“ від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, Конституційний суд зазначив, що зазначені конституційні положення розвинуті в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина“. Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В абз. 1 підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х “Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, Конституційний суд України зазначив, Україна як демократична і правова держава закріпила принцип поваги і непорушності прав та свобод людини, утвердження і забезпечення яких є головним обов'язком держави. Конституційний принцип правової держави вимагає від неї утримуватися від обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина, в тому числі майнових прав (стаття 1, частина друга статті 3, статті 21, 22, 64 Конституції України).
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини 2 зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідачем не надано суду жодного переконливого доказу правомірності дій щодо відмови у поновленні страхових виплат та не заявлено доводів на обґрунтування цього, які б не були спростовані підчас розгляду справи.
Враховуючи викладене, адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі у межах заявлених позовних вимог.
Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Таким чином, враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, приймаючи до уваги позов та відзив на позовну заяву, докази наявні у матеріалах справи, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд дійшов висновку про ефективність обраного позивачем способу захисту свого порушеного права.
Щодо розподілу судового збору суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивачем при зверненні до суду було сплачено судовий збір в розмірі 968,96 1211, 20грн.
Разом з цим відповідно до норм Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2024 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 01.01.2024 - 3028,00 грн.
Частиною 3 статті 4 Закону України “Про судовий збір» встановлено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
З аналізу наведених норм вбачається, що за подання до адміністративного суду позову з вимогами немайнового характеру фізична особа повинна сплатити судовий збір у розмірі 968, 96 грн. (3028, 00грн.*0,4*0,8).
Таким чином суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача, як такого, що порушив права позивача, суми судового збору в розмірі 968, 96грн.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI, сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI, позивач має право звернутись до суду з клопотанням про повернення надмірно сплаченого судового збору у розмірі 242, 24 грн. (1211,20 грн.- 968,96 грн.)
Керуючись Конституцією України, Кодексом адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса за довідкою ВПО: АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління пенсійного фонду України в Донецькій області (м.Cлов'янськ, пл. Соборна, 3, ЄДРПОУ 13486010) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.
Визнати протиправними дії Головного Управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо припинення виплати щомісячних грошових сум в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 з 01.07.2024 року.
Зобов'язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Донецькій області відновити нарахування та виплату щомісячних грошових сум в разі часткової втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 та виплатити заборгованість з щомісячних грошових сум в разі часткової втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку ОСОБА_1 з 01.07.2024 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до відповідного суду апеляційної інстанції.
Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя В.В. Стойка