01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
09.11.2010 № 38/239
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Моторного О.А.
суддів:
при секретарі
за участю представників:
від позивача Петренко О.В.,
від відповідача Сахацький С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
на рішення Господарського суду м.Києва від 13.07.2010
у справі № 38/239 ( .....)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой»
до Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання недійсним п.3.1.1. договору № 91 від 04.02.06р.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним п. 3.1.1. договору № 91 від 04.02.2006.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.07.2010 у справі № 38/239 позов задоволено повністю. Визнано недійсним п. 3.1.1 договору від 04.02.2006 № 91, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой» та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача державне мито в сумі 85,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Головне управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернулось із апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю. Підставами для скасування рішення суду відповідач вважає неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме ст.ст. 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2010 прийнято до провадження апеляційну скаргу та призначено її до розгляду на 26.10.2010.
У судовому засіданні 26.10.2010 у розгляді справи відповідно до ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 09.11.2010.
Згідно зі ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, встановив наступне.
04.02.2006 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой» та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був укладений договір № 91 (а.с. 8-9).
Відповідно до п. 1.1 договору предметом договору є сплата позивачем як забудовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва у зв'язку із будівництвом житлово-офісного комплексу (загальна площа квартир - 18101,09 кв.м.) з вбудованими офісними приміщеннями загальною площею 1769,00 кв.м., та підземним паркінгом загальною площею 6240,00 кв.м. у кварталі, обмеженому вулицями Кузьминською та Степана Руданського у Шевченківському районі м. Києва.
Пунктом 2.1.2 договору встановлений обов'язок позивача перерахувати відповідачу пайовий внесок в сумі 2740,62 грн. в термін з лютого по грудень 2006 р. включно, рівними частками, щомісячно, але не пізніше 28 числа на бюджетний рахунок цільового фонду міського бюджету.
Відповідальність забудовника передбачена у п. 3 договору. Так, пунктом 3.1.1. договору встановлено, що у разі прострочення строків сплати пайових внесків позивач сплачує пеню в розмірі 0,1 % від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного п.2.1.2 цього договору.
Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Стаття 509 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України).
Частина перша статті 549 Цивільного кодексу України передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Частиною 5 ст. 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», в редакції, яка діяла на час укладення договору, було передбачено, що у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створені соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами встановленими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.
Частиною першою статті 175 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.
Згідно з ч.2 ст.177 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання відповідно до ч.4 ст.175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язування місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад. Якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.
З наведеного слідує, що за своєю правовою природою добровільні зобов'язання виконуються особою, яка їх на себе взяла, за власним бажанням, а інша особа не може вимагати обов'язкового виконання цих зобов'язань.
Виходячи з того, що добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового зобов'язання, тому виконання таких зобов'язань не може забезпечуватись неустойкою.
Отже, на спірні правовідносини поширюється дія спеціальних норм Господарського кодексу України (ч. 4 ст. 175, ст. 177), чим виключається можливість застосування загальних норм, які встановлюють господарсько-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов зобов'язання.
Як вірно зазначив суд першої інстанції, зобов'язання позивача за договором від 04.02.2006 № 91 щодо сплати пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва за своєю правовою природою підпадають під дію ст. ст. 175, 177 Господарського кодексу України, та є добровільними, і можуть виконуватись за власним бажанням позивача, а відповідач не може вимагати їх обов'язкового виконання, відповідно виконання таких зобов'язань не може забезпечуватись неустойкою.
На підставі викладеного, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги та визнав недійсним п.3.1.1. договору від 04.02.2006 № 91, у зв'язку з невідповідністю його положень ст. 509, 525, 549 Цивільного кодексу України та ст. 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України.
Згідно ч. 2 ст. 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що акт державного чи іншого органу, в тому числі органу місцевого самоврядування, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.
Рішення Київської міської ради від 27.12.2005 №622/3083 в частині пункту 4.9. «Наслідки порушення інвестором (забудовником) умов Порядку» суперечить вищезазначеним нормам Господарського кодексу України, оскільки встановлює відповідальність за зобов'язанням, право вимоги за яким обмежено нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, а тому колегія суддів на підставі ч. 2 ст. 4 ГПК України погоджується з висновком суду першої інстанції щодо незастосування положення наведеного рішення Київської міської ради при вирішенні даного спору.
За таких обставин, апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з'ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2010 у справі № 38/239 не підлягає скасуванню.
Відповідно до викладеного, керуючись ст. 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2010 у справі № 38/239 - без змін.
2. Матеріали справи № 38/239 повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя
Судді