01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
04.10.2010 № 38/185
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача : Малеєва Ю.К.. (за довір.),
від відповідача: Василишин С.А. (за довір.),
від третьої особи на стороні позивача: Богдан І.В. (за довір.),
від третьої особи на стороні відповідача: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного банку "Діамант"
на рішення Господарського суду м.Києва від 15.06.2010
у справі № 38/185 ( .....)
за позовом ТОВ "Міком-Хаус"
до Акціонерного банку "Діамант"
третя особа позивача Товариство з обмеженою відповідальністю „РівнеСпецБудІнвест”
третя особа відповідача приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А.Є.
про визнання недійсним договору іпотеки
В квітні 2010 року позивач звернувся до господарського суду із позовом, в якому просив визнати недійсним договір іпотеки №185/н, укладений між сторонами 30.12.08р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є., зареєстрованого в реєстрі за №13127.
Позивач просив вказаний договір визнати недійсним на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України як такий, що суперечить вимогам Закону України “Про іпотеку”, оскільки передбачає передачу в іпотеку незавершеного будівництва, право власності на яке не було зареєстроване.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.06.2010 року у справі № 38/185 позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки №185/н від 30.12.2008р., укладений між ТОВ “Міком-Хаус” та Акціонерним банком “Діамант”.
Акціонерний банк "Діамант", не погоджуючись з прийнятим рішенням, оскаржив його до суду апеляційної інстанції з мотиву порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, та неповного з'ясування обставин, що мають істотне значення для справи.
Апелянт вважає, що господарський суд дійшов помилкових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, а тому неправомірно визнав недійсним укладений між сторонами договір іпотеки.
В обгрунтування власної позиції апелянт зазначає, що згідно положень ч.2 ст.5 Закону України “Про іпотеку” окрім нерухомого майна, яке знаходиться у власності іпотекодавця, на момент укладення договору іпотеки, об'єкту незавершеного будівництва та майнових прав на нього, права оренди чи користування нерухомим майном, предметом іпотеки може бути й інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому.
Оскільки предметом іпотеки є майно, що стане власністю позивача в майбутньому, на підтвердження чого позивач надав акт вводу в експлуатацію предмета іпотеки та державний акт на право власності на земельну ділянку, на якій розташований предмет іпотеки, за вказаних обставин спірний договір укладено у відповідності до вимог чинного законодавства України.
При цьому, єдиною умовою передачі в іпотеку нерухомого майна, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому, згідно ч. 2 ст. 5 Закону України "Про іпотеку", є наявність документального підтвердження такого набуття. Відповідач вказує на те, що на дату прийняття судом оскаржуваного рішення право власності як і передбачалось вже виникло у іпотекодавця та було ним зареєстровано в установленому законом порядку. За вказаних обставин відповідач оскаржуване рішення вважає таким, що не відповідає дійсним обставинам справи, просить його скасувати, у справі прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Міком-Хаус" надано відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти доводів апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення. Оскаржуване у справі рішення вважає законним, а тому просить залишити його без змін. Позивач вважає, що згідно оспорюваного договору іпотеки № 185/н від 30.12.2008 року, позивач передав відповідачу в іпотеку саме частину об'єкту нерухомого майна - офісно-житлового комплексу з автостоянкою за адресою вул. Крутий узвіз, 7 у Печерському районі міста Києва. Право власності на вказану частину об'єкту нерухомого майна, як і на сам об'єкт нерухомого майна на час укладення спірного договору взагалі не було зареєстровано у встановленому законом порядку, та вказана частина об'єкту нерухомого майна не була виділена в натурі як окремий об'єкт нерухомості. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказані приміщення не могли бути передані в іпотеку як об'єкт(и) нерухомого майна.
Ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 01.09.2010 р., 16.09.2010 р., до участі у справі в якості третіх осіб без самостійних вимог щодо предмету спору залучено ТОВ „РівнеСпецБудІнвест” (на стороні позивача) та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А.Є. (на стороні відповідача).
ТОВ „РівнеСпецБудІнвест” надало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти доводів апеляційної скарги, оскаржуване рішення господарського суду вважає правомірним, а тому просить залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. В обгрунтування власної позиції зазначає, що до спірних правовідносин сторін мають застосовуватися положення ст.ст.182, 331 ЦК України, якими встановлено, що право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, і виникає з моменту його державної реєстрації. Об'єкт будівництва набуває статусу новоствореного нерухомого майна лише після прийняття його в експлуатацію та здійснення держреєстрації права власності. До моменту прийняття об'єкту в експлуатацію та здійснення держреєстрації, особа володіє лише майновими правами на даний об'єкт.
Крім того, представник третьої особи також зазначає, що хоча на день укладення спірного договору офісно-житловий комплекс, в якому знаходяться вказані приміщення був прийнятий в експлуатацію, проте право власності ні на нього не було зареєстровано. Таким чином, в іпотеку могли передаватися лише майнові права на спірні об'єкти. Проте, можливість передачі в іпотеку майнових прав ст. 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції на день укладення спірного договору) не передбачала. Отже, сторонами оспорюваний договір іпотеки було укладено з порушенням вимог законодавства, зокрема, ст. 5 закону України «Про іпотеку», а тому такий договір було правомірно визнано судом недійсним.
Залучений до участі у справі в якості третьої особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А.Є. в судове засідання не з'явився, надав відзив на апеляційну скаргу в якому просить розглянути спір за відсутності його представника, вимоги апеляційної скарги підтримує, вважаючи оскаржуване судове рішення у справі прийнятим з порушенням норм матеріального права, тому просить його скасувати, в позові відмовити.
Приватний нотаріус у наданому відзиві вказує на безпідставність заявлених позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, з огляду на наступне: 1) договір містить вичерпний опис предмету іпотеки, достатній для його ідентифікації; 2) на момент укладення спірного договору, його сторони у відповідності до діючої на той час редакції ст. 5 Закону України "Про іпотеку" правомірно визначили предмет договору та врегулювали свої правовідносини у спосіб, який жодним чином не порушує презумпцію правомірності правочину (що встановлена ст. 204 Цивільного кодексу України) та встановили зміст Договору іпотеки таким, що не суперечив вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 3) на час прийняття оскаржуваного рішення право власності на предмет іпотеки вже виникло у іпотекодавця та вже було зареєстровано за позивачем, як на окремий виділений в натурі об'єкт нерухомого майна, а відтак оскаржуване рішення суперечить вимогам Закону та не відповідає дійсним обставинам.
Розглянувши доводи апеляційної скарги та відзивів, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, судова колегія приходить до висновку про обгрунтованість поданої апеляційної скарги, враховуючи наступне.
Спір між сторонами виник з приводу дійсності укладеного між сторонами 30.12.08р. договору іпотеки №185/н, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є. в реєстрі за №13127.
Згідно предмету договору позивач (іпотекодавець) з метою забезпечення виконання зобов'язання позичальника (ТОВ „РівнеСпецБудІнвест”), що випливає з кредитного договору, передав в іпотеку, а відповідач (іпотекодержатель) прийняв в іпотеку предмет іпотеки: група нежитлових (вбудованих) приміщень №8, загальною площею 199,9 квадратних метрів, що знаходиться на ІІ поверсі в офісно-житловому комплексі з автостоянкою за адресою: вул. Крутий узвіз, 7 у Печерському районі м. Києва; група нежитлових (вбудованих) приміщень №9, загальною площею 199,7 квадратних метрів, що знаходиться на ІІІ поверсі в офісно-житловому комплексі з автостоянкою за адресою: вул. Крутий узвіз, 7 у Печерському районі м. Києва; група нежитлових (вбудованих) приміщень №10, загальною площею 199,0 квадратних метрів, що знаходиться на ІV поверсі в офісно-житловому комплексі з автостоянкою за адресою: вул. Крутий узвіз, 7 у Печерському районі м. Києва.
Як вбачається з матеріалів справи, господарський суд, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійним спірного договору іпотеки, зваживши на наявні в матеріалах справи копію постанови Вищого господарського суду України у справі №34/131 від 25.11.09р., лист Міністерства юстиції України №6317-0-26-10-31 від 10.06.10р. та висновок Ради науково-правових експертиз при Інституті держави та права ім. В.М. Корецького Національної Академії Наук України від 10.06.10р. №126/68-е, дійшов висновку про те, що предмет іпотеки - група нежитлових приміщень №8, №9, №10 загальною площею 598,6 кв.м., становить частину об'єкту нерухомого майна - офісно-житлового комплексу з автостоянкою за адресою вул. Крутий узвіз, 7 у Печерському районі м. Києва, та не могла бути предметом іпотеки, враховуючи наступне:
1) вказана частина об'єкту нерухомого майна, як і весь об'єкт, на час укладення спірного договору не належали на праві власності позивачу, та не були зареєстровані за позивачем у встановленому законом порядку;
2) вказана частина об'єкту нерухомого майна, як і весь об'єкт, на час укладення спірного договору були введені в експлуатацію тому не відносились до об'єктів незавершеного будівництва, крім того спірним договором не передавались в іпотеку права на земельну ділянку, на якій розташований вказаний об'єкт, відповідно до вимог ст.16 Закону України “Про іпотеку”;
3) права на вказану частину об'єкту нерухомого майна, як і весь об'єкт, нікому не належали, не були ні за ким зареєстровані у встановленому законом порядку, а вказана частина об'єкту нерухомого майна не була виділення в натурі і не була зареєстрована за ким-небудь як окремий об'єкт нерухомості.
4) позивач не міг документально підтвердити право на набуття ним у власність у майбутньому вказаної частини майна, оскільки з поданого ним акту державної приймальної комісії взагалі не вбачається існування вказаних груп приміщень, вказаної площі у складі наведеного офісно-житлового комплексу.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірний договір іпотеки суперечить нормам права, ст.5 Закону України “Про іпотеку”, а тому підлягає визнанню недійсним.
Встановивши обставини справи та дослідивши зібрані докази, заслухавши пояснення представників сторін, судова колегія не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції, та вважає їх помилковими, з огляду на наступне.
У відповідності до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час укладення спірного договору, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов:
нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація;
нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;
нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Виходячи з пункту 1.6. Договору іпотеки, нерухоме майно, яке було передано в іпотеку позивачем, було завершено будівництвом та введене в експлуатацію, а право власності на нього мало виникнути після укладення договору іпотеки.
Майно, що було предметом іпотеки згідно договору іпотеки, відносилося до нерухомого майна згідно визначення, наведеного у ч. 1 ст. 181 ЦК України.
Згiдно ч. 2 ст. 5 Закону України "Про iпотеку" (в редакції на час укладення спірного договору), предметом іпотеки, окрiм майна, наведеного у ч. 1 ст. 5 вказаного Закону, може бути інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому.
Тому висновок суду першої інстанції стосовно того, що нерухоме майно не могло бути предметом iпотеки, оскiльки на час укладення договору іпотеки не належало на праві власності позивачу (іпотекодавцю) чи будь-яким іншим особам, а право власності на нього не було зареєстровано, як i твердження позивача про це, є помилковим.
Колегія також не може погодитися із доводами позивача про те, що ч. 2 ст. 5 Закону України “Про іпотеку” хоч і передбачає передачу в іпотеку нерухомого майна, яке стане власністю іпотекодавця в майбутньому, проте таке нерухоме майно згідно ч. 6 ст. 55 Закону України “Про нотаріат”, ст.ст. 182, 331 Цивільного кодексу України, ст.ст. 3, 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, на дату укладення договору в будь-якому випадку має бути зареєстровано на правi власностi за іншою особою.
Так, частина 2 ст. 5 Закону України “Про іпотеку” не містить жодних умов, за яких майно, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому, може бути предметом іпотеки, окрім умови щодо надання документального підтвердження набуття права власності на таке майно в майбутньому.
Крiм того, частину 6 (якою встановлено, що іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є нерухомість, яка належить третім особам і стане власністю іпотекодавця після укладання такого договору, посвідчуються до моменту оформлення встановленого законодавством документа про право власності іпотекодавця на нерухомість) було внесено до ст. 55 Закону України “Про нотаріат” Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 19.06.2003 р.
Виходячи з преамбули вказаного закону, його було прийнято у зв'язку з прийняттям Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (979-15), Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”. За таких обставин співвідносити ч. 6 ст. 55 Закону України “Про нотаріат” слід із законами, на виконання яких її доповнено, а не з Законом України “Про іпотеку”.
Частина 1 ст. 182 ЦК України та ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (в редакції, що діяла на дату укладення договору іпотеки), якими господарський суд обґрунтовує прийняте рішення, встановлюють обов'язковість реєстрації права власності на нерухоме майно, проте не забороняють укладення договорів іпотеки без реєстрації права власності та не доповнюють спеціальну норму - ч. 2 ст. 5 Закону України “Про іпотеку”, щодо можливості прийняття в іпотеку нерухомого майна, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору.
Стаття 331 ЦК України передбачає момент виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, але не встановлює жодних обмежень на укладення договорів iпотеки щодо збудованого нерухомого майна, право власності на яке ще не виникло. Вказане питання врегульовано ч. 2 ст. 5 Закону України "Про iпотеку".
Як вбачається, господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, послався на ст.ст. 3, 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (в редакції, що діяла на дату укладення договору іпотеки), відповідно до яких правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до вказаного закону, а реєстрація права власності повинна передувати реєстрації інших речових прав на таке майно та їх обмежень.
Дійшовши до такого висновку суд першої інстанції не врахував, що Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ” регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень. В той же час правові відносини щодо іпотеки регулюються спеціальнім Законом України “Про іпотеку”, який встановлює об'єкти, які можуть бути предметом іпотеки та визначає, що предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому (ст. 5 Закону в редакції, що діяла на час укладання спірного договору).
Дослідивши обставини справи та вимоги законодавства, чинного на час вчинення правочину, колегія приходить до висновку про те, що положення Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” до правовідносин сторін не підлягають застосуванню. В даному випадку мають застосовуватися положення спеціального Закону України “Про іпотеку”, зокрема ч.2 ст5, положення якого не містили на час укладення сторонами договору іпотеки заборони щодо передачі іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, право власності на яке на час вчинення правочину ще не пройшло державну реєстрацію.
Колегія звертає увагу на положення частини 2 ст. 5 Закону України “Про іпотеку” у відповідності до вимог якої предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність такого майна у майбутньому.
Матеріали справи свідчать про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку від 06.11.2003р., а також акт вводу в експлуатацію від 29.08.2008р. підтверджували набуття позивачем права власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки.
Зі змісту укладеного між сторонами договору іпотеки вбачається, що предметом іпотеки є наявне в натурі, чітко визначене, прийняте в експлуатацію нерухоме майно, що могло бути оглянуте, перевірено та визначено саме як групи нежитлових приміщень, з конкретними площами, номерами та адресою розташування.
В пункті 1.6. ст. 1 спірного договору, сторони передбачили, що набуття права власності Іпотекодавцем на Предмет іпотеки після укладення цього Договору підтверджується: Актом Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від "24" червня 2008 року, зареєстрованого Інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю м. Києва " 10" вересня 2008 року № 299, Державний актом на право власності на земельну ділянку від 06.11.2003 року, виданим Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 02-8-00020, що відповідає вимогам спеціального закону, зокрема, ч.2 ст. 5 Закону "Про іпотеку".
Згодом, пiсля укладення оспорюваного договору іпотеки, позивачем було оформлено право власності на предмет іпотеки, згідно свідоцтва про право власності від 10.04.2009р., виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради на підставі наказу № 253-В та було проведено державну реєстрацію права власності на нього.
Позиція позивача, якою він обґрунтовує позовні вимоги є суперечливою, оскільки з однієї сторони позивач посилається на те, що він неправомірно (без реєстрації права власності на об'єкт) передав цей об'єкт в іпотеку, а з іншої - сам надав документи, які свідчать про те, що позивачем було оформлено право власності після укладення договору іпотеки, що відповідає вимогам ч.2 ст.5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на час укладення договору.
В той же час суд першої інстанції, задовольняючи позов та визнаючи недійсним договір, не звернув увагу на те, що в подальшому сам позивач виправив ту обставину, яку він вважав порушенням, а саме, зареєстрував своє право власності на об'єкт та отримав відповідне свідоцтво.
Позивач в даному випадку не врахував, що не всі порушення (при їх наявності) тягнуть за собою юридичні наслідки визнання угоди недійсною в повному обсязі, а сторони такої угоди (в даному випадку сам позивач) не позбавлені права усунути таке порушення.
Зазначене відповідає позиції Вищого господарського суду України, викладеній в п.2 Роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» № 02-5/111 від 12.03.1999 із наступними змінами та доповненнями, у відповідності до якої в процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для даного договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо.
Крім того, господарський суд першої інстанції, приймаючи рішення про визнання недійсним договору іпотеки, не звернув уваги на необхідність дотримання учасниками кредитних відносин загальних принципів кредитування, визначених положеннями чинного законодавства. Зокрема, основним серед таких принципів є принцип забезпеченості кредиту, який полягає в забезпеченні майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником узятих на себе зобов'язань. В даному випадку судом не було враховано, що оспорюваний договір іпотеки було укладено в якості відповідного забезпечення виконання позичальником (ТОВ „РівнеСпецБудІнвест”) зобов'язання, що випливає з кредитного договору №185 від 07.05.2007, укладеним між іпотекодержателем (АБ “Діамант”) та позичальником.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія приходить до висновку, що дії позивача щодо передачі об'єкту в іпотеку без реєстрації права власності на нього не можуть бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки в даному випадку, предмет іпотеки визначено у відповідності до ч.2 ст. 5 Закону України «Про іпотеку».
Колегія не може погодитися із доводами позивача щодо необхідності визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки в зв'язку із фактичною зміною предмету іпотеки (оскільки зазначена в свідоцтві про право власності площа не відповідає загальній площі предмету іпотеки, вказаній у договорі), та вважає такі доводи помилковими з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, після укладення договору іпотеки позивачем було зареєстровано право власності на предмет іпотеки та в квітні 2009 року отримано свідоцтво про право власності на нежилі приміщення з №1 по №8 групи приміщень №7, №8, №9, №10 - офіс загальною площею 796,30 кв.м. Отже, свідоцтво про право власності було отримане позивачем на цілий об'єкт (куди були включені групу приміщень 7 загальною площею 197,7 кв.м.), в результаті чого в правовстановлюючому документі відображена більша на 197,7 м.кв. загальна площа об'єкту - 796,30 кв.м. в порівнянні із площею, вказаною в договорі щодо предмету іпотеки, яка становила 598,6 кв.м.
Частиною 9 ст. 55 Закону України “Про нотаріат” передбачено, що у разі зміни характеристик нерухомості, яка є предметом іпотеки (зміна площі нерухомості, зміни у плануванні приміщень тощо), нотаріус на підставі документа, який підтверджує право власності на нерухомість, зобов'язаний зробити відмітку на примірнику іпотечного договору, що належить іпотекодержателю. При цьому нотаріус не має права вимагати додаткових документів та згоди іпотекодавця.
На підставі викладеного нотаріусом зроблено відповідну відмітку на останньому аркуші договору іпотеки, а також внесено змiни до державного реєстру iпотек.
У відповідності до положень ч.3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку», частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Як було встановлено судовою колегією під час розгляду справи, позивач після укладення договору іпотеки здійснив оформлення свого права власності на об'єкт, провів його державну реєстрацію та отримав відповідне свідоцтво про право власності на цілісний об'єкт нерухомого майна - офіс з групами приміщень загальною площею 796,30 кв.м., куди також увійшла група приміщень № 7 із площею в 197,7 кв.м.
Питання щодо включення в зазначене свідоцтво групи приміщень № 7 із площею в 197,7 кв.м. не є предметом спору в даному судовому провадженні. Якщо позивач вважає, що зазначені обставини порушують його права, колегія вважає за необхідне роз'яснити позивачу його процесуальні права у встановленому законом порядку вчинити дії щодо виділення в натурі зазначеної частини нерухомого майна, а при наявності спору звернутися в суд із відповідною позовною заявою.
Суд першої інстанції, приймаючи рішення, послався на лист Міністерства юстиції України №6317-0-26-10-31 від 10.06.10р. та висновок Ради науково-правових експертиз при Інституті держави та права ім. В.М. Корецького Національної Академії Наук України від 10.06.10р. №126/68-е, однак при цьому не врахував, що вказані документи не можуть вважатися письмовими доказами в розумінні ст. 34 ГПК України. Зазначені документи є думкою юристів щодо конкретних правових питань, вирішення яких чинним законодавством віднесено саме до компетенції суду.
Підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним, з урахуванням викладеного, колегія не вбачає.
Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Подана апеляційна скарга визнається обгрунтованою, та підлягає задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2010 року у справі № 38/185 підлягає скасуванню, в позові слід відмовити повністю.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу апеляційну скаргу Акціонерного банку "Діамант" задовольнити.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2010 року у справі № 38/185 скасувати.
В позові Товариству з обмеженою відповідальністю "Міком-Хаус" відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Міком-Хауз» (04070, м. Київ, вул. Боженка, 86-Б, код 32046706) на користь Акціонерного банку "Діамант" (04070, Контрактова площа, 10-А, код 23362711) 42,50 грн. - державного мита за подання апеляційної карги. Видати наказ.
Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва.
3. Матеріали справи №38/185 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова набуває чинності з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.
Головуючий суддя
Судді