01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
16.11.2010 № 22/326
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів:
За участю представників:
позивача за первісним позовом: Беляневич В.Е., довіреність № 271 від 02.09.10р.,
Качмар О.Й., довіреність № 79 від 11.03.10р.,
відповідача за первісним позовом: не з'явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрпостачбуд»
на рішення Господарського суду м.Києва від 08.09.2010
у справі № 22/326 ( .....)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Сведбанк»
до Публічного акціонерного товариства «Укрпостачбуд»
про стягнення заборгованості за кредитним договором
за зустрячним позовом Публічного акціонерного товариства «Укрпостачбуд»
до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк»
про визнання угоди недійсною
Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрпостачбуд» про стягнення 3 000 000,00 доларів США, одержаних ним в рахунок кредитної лінії за Кредитним договором № 40/59659-КЛ від 18.07.2007 р.
Під час розгляду справи у місцевому господарському суді відповідач звернувся із зустрічним позовом до позивача про визнання недійсним кредитного договору № 40/59659-КЛ.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 08.09.2010 у справі № 22/326 первісний позов задоволено повністю: стягнуто з відповідача на користь позивача 3 000 000,00 доларів США заборгованості по кредитному договору та понесені судові витрати; у задоволенні зустрічного позову - відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач за первісним позовом звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду першої інстанції скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити повністю, а в задоволенні первісного позову - відмовити.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує неповним з'ясуванням місцевим судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю викладених висновків суду дійсним обставинам, неправильним застосуванням судом норм матеріального і процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги та неправильності прийнятого судом першої інстанції рішення скаржник посилається, зокрема, на те, що місцевий господарський суд при винесені рішення у справі залишив поза увагою та не дав належної оцінки документам (іпотечним договорам та листам відповідача), якими підтверджується, що позивач за первісним позовом має право задовольнити свої вимоги за кредитним договором за рахунок забезпечення та звернення стягнення на заставлене майно і що відповідач не ухиляється від урегулювання боргу перед позивачем та неодноразово пропонував це зробити за рахунок заставленого майна, чим порушив вимоги ст.ст. 42, 43 ГПК України; позивач не відправив відповідачеві копію позовної заяви і доданих до неї документів; наявність у кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем у доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання кредиту в іноземній валюті та використання долару США як засобу платежу за договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. ст. 192, 533 ЦК України, ст. 198 ГК України, ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Позивач у письмовому відзиві на апеляційну скаргу просив суд рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів відзначає наступне.
18.07.2007 р. між банком (позивачем) та Відкритим акціонерним товариством «Укрпостачбуд» (відповідачем) було укладено кредитний договір № 40/59659-КЛ (кредитний договір), згідно з умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 3 000 000 (три мільйони) доларів США, а відповідач зобов'язався повернути кредит, сплатити проценти за користування ним у строк та на умовах визначені кредитним договором.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції судом встановлено, що згідно умов п.3.1, п.3.3 кредитного договору проценти за користування кредитною лінією нараховуються виходячи з розміру процентної ставки, встановленої згідно п.1.4 договору, з дня перерахування коштів з позичкового рахунку позичальника до моменту фактичного повернення кредитної лінії; проценти за користування кредитною лінією сплачуються щомісячно до 05 числа (включно) за попередній місяць і на дату повернення кредитної лінії. Погашення заборгованості за кредитною лінією здійснюється по 18 липня 2010 р. включно, у відповідності із змінами розміру кредитної лінії, встановленими у графіку (п. 4.1 кредитного договору); платежі згідно п.3.3., 4.1 договору здійснюються у повному розмірі (п.4.2. кредитного договору).
Відповідно до ст. 626 ЦК України договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст.193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
З матеріалів справи вбачається, що Позивач свої зобов'язання за кредитним договором виконав належним чином, перерахував відповідачу 3 000 000 (три мільйони) доларів США, що підтверджується наявними у матеріалах справи меморіальними валютними ордерами.
Відповідач порушив взяті на себе зобов'язання за кредитним договором: сплату процентів за користування кредитом здійснював несвоєчасно та не у повному обсязі.
Сума простроченої заборгованості відповідача перед позивачем станом на 18 січня 2010 р. по несплачених процентах складала 31 000 доларів США та 357 429,42 доларів США по простроченим процентам; прострочена заборгованість по кредиту становила 1 500 000 доларів США; станом на 10.03.2010 р. заборгованість зі сплати процентів по кредиту становила 457 429,42 доларів США, сума боргу по кредиту - 2 000 000,00 (два мільйони) доларів США.
Відповідно до ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за кредитним договором, позивач на адресу відповідача направляв листи з вимогами про усунення порушень та сплату заборгованості, в яких вказував суму заборгованості відповідача по кредиту, нарахованих та несплачених процентах станом на 18.01.2010 р. та на 10.03.2010 р., які отримані відповідачем 26.01.2010 р. та 30.03.2010 р., що підтверджується поштовими повідомленнями про вручення.
Згідно з приписами п. 8.1. та п. 8.2. кредитного договору, сторони домовились, що в разі порушення відповідачем умов договору (зокрема, в разі прострочення строків платежів, передбачених договором) банк має право вимагати дострокового виконання всіх зобов'язань за кредитним договором: дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом та сплати інших платежів, передбачених умовами кредитного договору. При цьому строк виконання позичальником своїх зобов'язань за взаємною згодою сторін, вважається таким, що настав на двадцятий календарний день з дня отримання позичальником відповідного повідомлення.
Таким чином, під час розгляду справи в суді першої інстанції господарським судом на підставі наявних у матеріалах справи доказів та пояснень представників сторін достеменно встановлено, що одержання кредиту, виникнення та існування заборгованості перед банком за кредитним договором та сума заборгованості відповідачем не заперечується, вимоги банку про погашення заборгованості за кредитним договором відповідач не виконав.
Докази погашення відповідачем заборгованості за кредитним договором у справі - відсутні.
Повністю встановивши обставини, на яких ґрунтувались вимоги позивача та заперечення відповідача суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про порушення (невиконання) відповідачем своїх зобов'язань перед банком за кредитним договором, що є підставою для задоволення позовних вимог позивача за первісним позовом.
Доводи скаржника з приводу того, що висновок суду першої інстанції про виникнення у відповідача обов'язку перед позивачем сплатити наявну заборгованість за кредитом у повному обсязі у зв'язку з тим, що заборгованість, яка виникла згідно договору по сплаті кредиту, нарахованих відсотках погашена не була, а тому термін повернення кредиту вважається таким, що настав, не відповідає дійсним обставинам справи та не ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи і наявних в матеріалах справи доказах, оскільки виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечено іпотекою згідно з іпотечними договорами, а відповідно до п.п. 7.4, 8.3 кредитного договору позивач має право задовольнити свої вимоги за рахунок забезпечення та звернути стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим позивач не мав права звертатися до суду з позовом до відповідача про стягнення заборгованості, а мав звернути стягнення на предмети іпотеки, судова колегія вважає необґрунтованими та помилковими, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства
Відповідно до ч.1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з визначенням ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно з ч.1 ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, виходячи із норм ч.1 ст. 589, ч.2 ст. 590 ЦК України, ст. 33 Закону України «Про іпотеку», застава є одним із видів забезпечення виконання зобов'язання, а тому наявність застави не звільняє боржника від виконання основного зобов'язання та від відповідальності перед кредитором за порушення такого зобов'язання, та не припиняє основного зобов'язання.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (ч.1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до п.п. 7.4, 8.3 кредитного договору позивач має право задовольнити свої вимоги за рахунок забезпечення та звернути стягнення на заставлене майно.
Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки є одним із передбачених законом та кредитним договором способів захисту прав кредитора, порушених невиконанням чи неналежним виконанням боржником зобов'язання, яким (способом) суд може захистити цивільне право або інтерес, відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України.
Разом з тим, виходячи із норм чинного законодавства та положень п.п. 7.4, 8.3 кредитного договору, звернення стягнення на предмет іпотеки є правом, а не обов'язком позивача.
З урахуванням цього, судова колегія погоджується з доводами позивача стосовно того, що особа вправі самостійно вирішувати, в який із передбачених законом або договором спосіб захищати свої права чи інтереси, оскільки захист особою своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів є правом особи, а не її обов'язком.
Відповідно до п. 8.5 роз'яснень Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»» від 24.12.1999 р. № 02-5/602 звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов'язком заставодержателя. Тому справи зі спорів, пов'язаних з невиконанням боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання (наприклад, за позовами про стягнення відповідних коштів з боржника або поручителя чи гаранта) повинні бути розглянуті по суті незалежно від того, чи реалізував кредитор (заставодержатель) це право.
У зв'язку з цим, апеляційний господарський суд приходить до висновку про безпідставність доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, щодо порушення господарським судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права.
Посилання відповідача на порушенням судом першої інстанції ст. 43 ГПК України у зв'язку з недослідженням судом доказів направлення відповідачеві копії позовної заяви та доданих до неї документів не беруться судом до уваги, оскільки з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем було додано розрахунковий документ встановленої форми, що підтверджує надання послуг поштового зв'язку (фіскальний чек про відправлення відповідачу рекомендованого листа), який відповідно до абз. 6 пп. 3.3 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» від 18.09.97 р. № 02-5/289 вважається належним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів.
Також з матеріалів справи вбачається, що 03.09.2010 р. судом першої інстанції було оголошено перерву в судовому засіданні, а представникам відповідача було надано час для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки відзиву.
Відповідно до ч. 2 ст. 104 ГПК України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які б призвели до прийняття судом неправильного рішення, та були підставою для скасування або зміни рішення господарського суду першої інстанції, апеляційним судом не встановлено.
Доводи апеляційної скарги щодо неправильності прийнятого судом першої інстанції рішення за зустрічним позовом судова колегія вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Згідно з ч. 2 ст. 5 цього ж Декрету генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції як надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету).
Законодавство України, що було чинним на момент укладення сторонами кредитного договору, не встановлювало обмежень щодо термінів та сум кредитів, видача та одержання яких резидентами потребують індивідуальної ліцензії.
У листі Національного банку України від 07.12.2009 р. № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті» зазначено, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, а операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.
У матеріалах справи міститься банківська ліцензія Національного банку України № 38, згідно з якою банк вправі здійснювати операції, визначені п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», та дозвіл Національного банку України № 38-1 на право здійснення операцій, визначених п.1-4 ч.2, ч.4 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність».
Згідно з п.1 ч.2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк, крім перелічених у ч.1 цієї статті операцій, має право здійснювати операції з валютними цінностями.
Таким чином, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується те, що банк мав право укладати кредитний договір, видавати кредит в іноземній валюті та вимагати виконання зобов'язань в іноземній валюті.
В листі № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 р. «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті» Національний банк України вказав на те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Згідно з п. 1 глави 3 розділу ІІ Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого Постановою Національного банку України від 10.08.2005 р. № 281 «Про затвердження нормативно-правових актів Національного банку України» в редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, резиденти мають право купувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання зобов'язань (у тому числі власних операцій суб'єктів ринку) за кредитними операціями та платежами за цими операціями (проценти, комісійні, неустойки тощо) в іноземній валюті на підставі таких документів: а) за кредитними договорами: заяви про купівлю іноземної валюти; оригіналу кредитного договору (договору позики), що підтверджує потребу виконання резидентом зобов'язань в іноземній валюті (включаючи проценти, комісійні, неустойки тощо), та його копії; копії кредитного договору (договору позики), засвідченої уповноваженим банком - агентом Кабінету Міністрів України або іншим обслуговуючим банком, що підтверджує потребу виконання зобов'язань в іноземній валюті за кредитами в іноземній валюті (включаючи проценти, комісії, неустойки тощо), залученими державою або під державні гарантії (далі - гарантовані кредити), та її другого примірника; оригіналу реєстраційного свідоцтва (додатка), індивідуальної ліцензії (додатка) Національного банку на одержання резидентом кредиту, позики в іноземній валюті (далі - кредит) від іноземного кредитора (далі - реєстраційне свідоцтво (індивідуальна ліцензія) та його копії.
З урахуванням зазначеного, судова колегія вважає, що на момент укладення кредитного договору чинне законодавство України встановлювало необхідність отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України (з метою купівлі іноземної валюти для розрахунків за кредитами в іноземній валюті) лише тим позичальником, який отримав кредит в іноземній валюті від кредитора-нерезидента.
Оскільки відповідач отримав кредит на підставі кредитного договору від банку, який був резидентом України, то спірний кредитний договір в частині зобов'язань позичальника в іноземній валюті (з повернення коштів кредиту та сплати процентів за користування кредитом) відповідав нормам чинного на момент укладення кредитного договору законодавства України.
Відповідно до приписів ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст. 198 ГК України, ст. ст. 32, 44 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. ст. 1, 4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають право надавати резидентам України кредити в іноземній валюті.
Відтак, доводи апеляційної скарги в частині невідповідності кредитного договору вимогам валютного законодавства не ґрунтуються на законі.
Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України визначається, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч. 3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним: правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином, договір недійсним може бути визнаний судом недійсним у разі недодержання стороною (сторонами) в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При цьому колегія суддів бере до уваги те, що вирішуючи спір про визнання недійсним кредитного договору, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає правомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»).
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що на момент укладення сторонами кредитного договору законодавство України не вимагало від сторін кредитного договору отримання індивідуальної ліцензії НБУ та вважає, що кредитний договір укладений у відповідності з законодавством, відповідає встановленим законом вимогам, а тому відсутні підстави для задоволення зустрічного позову та визнання кредитного договору недійсним.
З урахуванням викладеного, судова колегія вважає, що рішення господарського суду м. Києва від 08.09.2010 року у справі № 22/326 прийнято з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, які мають значення для вирішення даного спору.
У зв'язку з цим, Київський апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування рішення господарського суду м. Києва від 08.09.2010 року у справі № 22/326.
Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд , -
Рішення господарського суду м. Києва від 08.09.2010 року у справі № 22/326 залишити без змін, а апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрпостачбуд» - без задоволення.
Головуючий суддя
Судді
22.11.10 (відправлено)