18 грудня 2024 р. Справа № 120/11751/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
05.09.2024 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області (далі - відповідач 1) та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач 2) про:
- визнання протиправним та скасування рішення від 25.06.2024 № 025150007572 про відмову у призначенні пенсії відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування";
- зобов'язання відповідача зарахувати позивачці до загального стажу роботи періоди роботи, які зазначені в трудових книжках НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , взяти до уваги виписку ЛКК № 75 від 04.12.2023 та призначити пенсію за віком відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 18.06.2024 позивачка звернулася до відповідача 2 з заявою та документами щодо призначення пенсії за віком. За принципом екстериторіальності заяву позивачки було розглянуто відповідачем 1. В свою чергу рішенням відповідача 1 за № 025150007572 від 25.06.2024 позивачці відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного стажу та всіх необхідних документів.
Позивачка з вказаним рішенням пенсійного органу не погоджується та вважає його неправомірним.
Ухвалою суду від 10.09.2024 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
24.09.2024 від відповідача 2 надійшов відзив, в якому він просить відмовити у задоволені позовних вимог, оскільки вважає, що Головним управлінням Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області прийнято правомірне та обґрунтоване рішення про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Відповідач 2 також вказує на те, що виписка лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) № 75 від 04.12.2023, додана до заяви про призначення пенсії, не підтверджує факту визнання дитини позивачки особою з інвалідністю до досягнення нею шестирічного віку. При цьому відповідач наголошує на тому, що право на достроковий вихід на пенсію виникає лише за умови, що дитина була визнана особою з інвалідністю до досягнення шестирічного віку. Без такого підтвердження це право не може бути реалізовано.
05.11.2024 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 позов заперечує та просить суд відмовити у його задоволенні.
Відповідач зазначає, що страховий стаж ОСОБА_1 склав 19 років 2 місяці 1 день. Водночас результати розгляду документів, доданих до заяви:
- до розрахунку страхового стажу не враховано періоди роботи згідно трудової книжки НОМЕР_1 , оскільки на титульній сторінці зміна прізвища не завірена належним чином;
- до розрахунку страхового стажу не враховано період роботи з 01.07.2000 по 31.03.2001, оскільки в індивідуальних відомостях про застраховану особу відсутня інформація про сплату страхових внесків;
- до розрахунку страхового стажу не враховано період отримання допомоги по безробіттю згідно запису № 15 трудової книжки НОМЕР_3 , оскільки відсутні запис про початок виплати;
- до заяви надано виписку ЛКК № 75 від 04.12.2023, якою не підтверджується визнання дитини з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.
Відтак, на думку відповідача 1, оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, оцінивши наведені сторонами доводи, суд встановив, що позивачка ОСОБА_1 згідно із свідоцтвом про народження № НОМЕР_4 є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В подальшому, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_5 від 08.08.2023, ОСОБА_2 зареєструвала шлюб із ОСОБА_3 та змінила прізвище на ОСОБА_4 .
Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії 12ААГ № 335460 від 03.07.2023 ОСОБА_5 встановлено другу групу інвалідності на строк до липня 2025 року. Причина інвалідності - з дитинства, захворювання по зору.
Також, відповідно до інформації, що міститься у листі від 13.03.2008 Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області, ОСОБА_2 знаходилась на диспансерному обліку з діагнозом: короткозорість високого ступеня; з вересня 2002 року навчалась в Самгородській школі-інтернат для слабо-зрячих дітей. Мати ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебувала на обліку в управлінні праці та соціального захисту райдержадміністрації і отримувала державну допомогу на дитину згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". 28.02.2008 ОСОБА_1 звернулась з заявою для призначення державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам на дитину ОСОБА_2 , яка, навчаючись в 12 класі Самгородської школи-інтернату, знаходилась на повному державному утриманні. Допомога призначена 28.02.2008.
Також до позовної заяви долучено копію медичного висновку Тульчинської центральної районної лікарні № 1 від 14.02.2008, копію консультативного висновку спеціаліста від 25.03.2008, копію епікризу від 03.09.1995, копію медичного направлення від 26.09.1995.
Згідно з випискою № 75 від 14.12.2023 засідання ЛКК "Тульчинський ЦПМСД" Тульчинської міської ради підтвердити наявність у ОСОБА_6 захворювання, яке призвело до інвалідності та мало місце до досягнення нею 6-річного віку неможливо.
18.06.2024 позивачка звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з заявою про призначення пенсії за віком як матері інваліда з дитинства.
За принципом екстериторіальності заяву позивачки розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду у Дніпропетровській області та прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії від 25.06.2024 № 025150007572.
Водночас зі змісту рішення вбачається, що причиною відмови слугувало те, що до страхового стажу позивачки не враховані: 1) періоди роботи згідно з трудовою книжкою НОМЕР_1 , оскільки на титульній сторінці зміна прізвища не завірена належним чином; 2) період роботи з 01.07.2000 по 31.03.2001, оскільки в індивідуальних відомостях про застраховану особу відсутня інформація про сплату страхових внесків; 3) період отримання допомоги по безробіттю згідно із записом № 15 трудової книжки НОМЕР_3 , оскільки відсутні запис про початок виплати. Крім того, до заяви надано виписку ЛКК № 75 від 04.12.2023, якою не підтверджується визнання дитини з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, відтак згідно з п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" дитина позивачки не мала показів до 6-річного віку для визнання її інвалідом.
Позивачка вважає вказане рішення протиправним, а тому за захистом своїх прав та інтересів звернулась до суду з цим позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд керується такими мотивами.
Згідно із статтею 44 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 за № 1788-XII (надалі також Закон № 1788-XII) жінки, які народили п'ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми (п. "є" і "ж" ст. 56). При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії (ст. 94).
Принципи, засади і механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV (надалі також Закон України № 1058-IV), який набрав чинності з 01.01.2004.
Статтею 1 Закону України № 1058-IV передбачено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення чоловіками 60 років, жінками - 55 років та наявності страхового стажу не менше 5 років.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 115 Закону № 1058-IV право на призначення дострокової пенсії за віком мають, зокрема, жінки, які народили п'ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, - після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. При цьому до числа осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років.
За приписами абзацу 4 пункту 3 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону України № 1058-IV жінки, які народили п'ятеро або більше дітей і виховали їх до шестирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 5 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого ст. 26 цього Закону, за наявності не менше 15 років страхового стажу. При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років.
Отже, відповідно до норм чинного законодавства право на дострокову пенсію за віком мають, зокрема, матері, які виховали інвалідів з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір'ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу).
При цьому однією з обов'язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини-інваліда з дитинства.
Відтак установлення органами медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) інвалідності після досягнення такою дитиною шестирічного віку в певній мірі ставить під сумнів факт виховання матір'ю до шестирічного віку саме дитини-інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань.
Загальний підхід до змістовного наповнення поняття особа з інвалідністю на момент виникнення спірних відносин установлювався статтею 2 Закону України № 875-XII, а також статтею 1 Закону України від 06 жовтня 2005 року за № 2961-IV "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" (далі - Закон № 2961-IV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Відповідно до абзацу 3 статті 1 Закону України № 2961-IV дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 330/2181/16-а (2-а/330/36/2016).
Водночас у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 330/2181/16-а Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що визначення терміну "інвалід з дитинства" не міститься ані в Законі України № 875-XII, ані в Законі України № 2109-III. При цьому за змістом абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року за № 1317 (далі ? Велика Палата Верховного Суду Положення № 1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення причинний зв'язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.
Зі змісту абзацу 4 пункту 3 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України № 1058-IV вбачається, що пільга, пов'язана зі зменшенням жінкам пільгового віку та страхового стажу, установлювалася лише тим матерям інвалідів з дитинства та дітей інвалідів до 16 років, які виховували їх за підтвердженого стану інвалідності на момент досягнення дитиною 6 років.
Таким чином, для призначення пенсії на підставі Закону № 1058-IV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Непрямим підтвердженням цього є встановлена частиною шостою статті 179 Кодексу законів про працю України можливість надання жінці в обов'язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку. Натомість за відсутності медичних показань до догляду за дитиною жінка не матиме можливості перебувати у такій відпустці і має прийняти рішення про вихід на роботу або припинення трудових відносин з роботодавцем.
Відповідно до частини дванадцятої статті 7 Закону України № 2961-IV положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 року за № 917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Згідно з пунктом 2.18 Порядку № 22-1 визнання особи інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі, якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії, що така дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцяти років (висновок про час настання інвалідності).
Тобто такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини-інваліда до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону № 1058-IV.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що пункт 2.18 Порядку № 22-1 не суперечить положенням статті 17 Закону України № 1788-XII та статті 26, абзацу 4 пункту 3 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону України № 1058-IV, оскільки не встановлює та/або не змінює механізм призначення такого виду пенсії.
Крім того, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 330/2181/16-а Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд України у постанові від 27 травня 2014 року у справі № 21-133а14 висловив обґрунтовану позицію про те, що мати дитини-інваліда має право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 5 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону України № 1058-IV, у тому разі, якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення нею шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Водночас Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про тлумачення поняття "інвалід з дитинства" як статус дитини-інваліда, який ця дитина набуває по досягненню нею 18 років, оскільки визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини-інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття інваліда з дитинства, а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності.
З матеріалів справи видно, що позивачка звернулась з відповідною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про призначення їй достроково пенсії за віком після досягнення 50-річного віку, як матері, що виховує дитину-інваліда з дитинства. Для призначення цього виду пенсії позивачкою надано, зокрема, виписку № 75 від 14.12.2023 засідання ЛКК "Тульчинський ЦПМСД" Тульчинської міської ради та довідку до акта огляду МСЕК серії 12ААГ № 335460 від 03.07.2023, згідно з якою ОСОБА_5 встановлено другу групу інвалідності на строк до липня 2025 року. Причина інвалідності - з дитинства, захворювання по зору.
При цьому зі змісту виписки № 75 від 14.12.2023 засідання ЛКК "Тульчинський ЦПМСД" Тульчинської міської ради слідує, що підтвердити наявність у ОСОБА_6 захворювання, яке призвело до інвалідності та мало місце до досягнення нею 6-річного віку неможливо.
Крім того, аналіз інших документів, наданих позивачкою, також не дає підстав для встановлення факту виникнення інвалідності у дитини позивачки до шестирічного віку. У жодному з наданих документів немає чітких медичних висновків або даних, які б підтверджували цей факт, що є необхідною умовою для реалізації права на дострокове призначення пенсії відповідно до п. 3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-IV.
Отже, суд погоджується з доводами відповідача в частині неподання позивачкою належних документів на підтвердження факту визнання її доньки дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, як необіхлною умови для призначення дострокової пенсії за віком.
Щодо відсутності відомостей за період роботи з 01.07.2000 по 31.03.2001 в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, то суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 1 Закону № 1058-IV страхові внески кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, яке діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Страхувальники роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
За приписами ст. 20 Закону № 1058-IV страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідно до ст. 106 Закону № 1058-IV виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів; ухилення від взяття на облік або несвоєчасне подання заяви про взяття на облік страхувальника як платника страхових внесків.
За змістом вищезазначених норм, обов'язки по сплаті страхових внесків, а також звітування про найманих працівників (застрахованих осіб) та відповідальність за неналежне їх виконання покладена на страхувальника.
Суд зауважує, що причиною відсутності щодо позивача відомостей про роботу в Реєстрі застрахованих осіб могло стати неналежне виконання роботодавцем (страхувальником) обов'язків із сплати внесків та подання звітності за встановленою формою.
Виходячи із встановлених у цій справі обставин, внаслідок невиконання страхувальником своїх обов'язків тягар негативних наслідків у вигляді неврахування періоду роботи до страхового стажу та відмови у призначенні пенсії покладено на позивача, що є неприпустимим та суперечить основним засадам в сфері соціального захисту.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 17.07.2019 (справа № 144/669/17) та від 20 березня 2019 року у справі № 688/947/17), згідно з якою несплата страхувальником страхових внесків не може бути підставою для незарахування до страхового стажу позивача періодів його роботи на такому підприємстві, оскільки працівник не несе відповідальності за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку.
Таким чином, з огляду на відповідні записи трудової книжки позивачки, яка є основним документом, що підтверджує стаж роботи, суд доходить висновку, що відповідач необґрунтовано та безпідставно не зарахував до страхового стажу позивачки період її роботи з 01.07.2000 по 31.03.2001.
Щодо незарахування до страхового стажу періоди роботи згідно з трудовою книжкою НОМЕР_1 , оскільки на титульній сторінці зміна прізвища не завірена належним чином, то суд звертає увагу на те, що заповнення трудової книжки працівника здійснюється роботодавцем, а не працівником, і саме підприємство-роботодавець є відповідальним за організацію обліку трудових книжок працівників, в тому числі правильність внесення записів до них.
Порядок заповнення трудових книжок визначається розділом 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників. Так, пунктом 2.4 цієї Інструкції передбачено, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними). Наприклад, якщо робітник або службовець прийнятий на роботу 5 січня 1993 р., у графі 2 трудової книжки записується "05.01.1993". Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Суд не погоджується з доводами відповідачів щодо неналежного підтвердження зміни прізвища через відсутність запису про зміну прізвища, оскільки сама по собі ця обставина не свідчить про недійсність зміни прізвища, неналежність трудової книжки саме позивачці або неможливість зарахування періодів роботи згідно з такою книжкою до трудового стажу позивачки.
Суд враховує, що підтвердження зміни прізвища може бути здійснене іншими документами, які мають юридичну силу, як-от свідоцтвом про шлюб, рішенням органів РАЦС або іншими офіційними документами. Відсутність запису в трудовій книжці не є порушенням, якщо інші докази достовірно підтверджують зміну прізвища працівника і відповідають встановленим нормам. Отже, твердження відповідачів не можуть бути прийняті як обґрунтовані.
Відтак, на думку суду, відсутність запису про зміну прізвища позивачки у трудовій книжці необхідно розглядати як технічний (формальний) недолік, допущений особою, відповідальною за внесення відповідних записів на підприємстві. Цей недолік не може слугувати достатньою підставою для відмови у врахуванні періодів роботи позивачки до страхового стажу.
Більше того, наявні в трудовій книжці записи не викликають сумнівів щодо достовірності та повноти інформації про трудову діяльність позивача. Вони містять достатні й необхідні відомості, зокрема про періоди роботи, дати та номери наказів про прийняття на роботу й звільнення. Тому суд вважає, що відсутність запису про зміну прізвища жодним чином не впливає на правомірність зарахування спірних періодів до стажу роботи позивачки.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 25 квітня 2019 року у справі № 593/283/17 та від 30 вересня 2019 року у справі № 638/18467/15-а, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для обмеження органами пенсійного фонду в реалізації особою конституційного права на соціальний захист та призначення пенсії.
Також суд враховує, що спосіб ведення трудової книжки позивача, зокрема відсутність запису про зміну прізвища, не дає підстав вважати, що мали місце дописування чи інші неправомірні дії, спрямовані на штучне (безпідставне) формування трудового стажу позивача. Відтак на працівника не слід покладати ризик негативних наслідків (позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії) за формальну неправильність оформлення досліджуваного документу, якщо недоліки допущені із вини адміністрації підприємства. Цей висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 687/975/17.
Вищенаведене додатково підтверджується тим, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року "Про трудові книжки працівників" відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках - іншу відповідальність.
Отже, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а тому й не може впливати на його особисті права.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 677/277/17.
Щодо незарахування періоду отримання допомоги по безробіттю згідно запису № 15 трудової книжки НОМЕР_3 , оскільки відсутні запис про початок виплати, то суд виходить з наступного.
Суд зазначає, що законодавець пов'язує необхідність підтвердження трудового стажу для призначення пенсії лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи за певні періоди роботи.
При цьому відповідач не врахував, що не всі недоліки записів у трудовій книжці є підставою для незарахування відповідного періоду до страхового стажу. Визначальним у таких випадках є підтвердження факту зайнятості особи або отримання нею соціальних виплат (зокрема допомоги по безробіттю), а не правильність чи повнота записів у трудовій книжці.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 754/14898/15-а.
Суд вважає, що недоліки оформлення трудової книжки виявлені відповідачем, такі як відсутність запису отримання допомоги по безробіттю, не може вважатися достатньою і самостійною підставою для відмови позивачеві у зарахуванні періоду роботи до його загального страхового стажу на підставі трудової книжки, оскільки вина позивача у тому, що трудова книжка заповнена роботодавцем із порушенням встановленого порядку, відсутня.
Зокрема, орган Пенсійного фонду мав можливість, ставлячи під сумнів достовірність певних даних, скористатися своїм правом на витребування додаткових відомостей із центру зайнятості, який обслуговував позивачку, або архівних установ, які зберігають відповідні документи, тощо. Відповідно до положень пенсійного законодавства, такі дії є обов'язковими для об'єктивної оцінки обставин та забезпечення прав позивача.
Таким чином, суд вважає, що відмова у зарахуванні періоду отримання допомоги по безробіттю до страхового стажу позивачки з підстав неповноти записів у трудовій книжці є неправомірною. Відповідний період підлягає зарахуванню до страхового стажу на підставі наявних доказів або з урахуванням додатково витребуваних даних.
Відтак є підставними і підлягають задоволенню позовні вимоги про скасування оскаржуваного рішення від 25.06.2024 № 025150007572.
Суд, розглядаючи позовну вимогу щодо зобов'язання відповідача призначити позивачці пенсію за віком відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зазначає, що пенсійний орган має повторно розглянути заяву позивачки про призначення пенсії. Це обумовлено тим, що у зв'язку із скасуванням оскаржуваного рішення процедура розгляду питання щодо призначення позивачці пенсії за віком вважається незавершеною. Відповідно, пенсійний орган, реалізуючи свої повноваження, зобов'язаний повторно розглянути заяву позивачки з урахуванням висновків суду та забезпечити повне і всебічне вирішення цього питання.
Суд також звертає увагу на те, що при повторному розгляді заяви пенсійний орган повинен керуватися не лише нормами чинного законодавства, але й правовою позицією, викладеною в судовому рішенні, забезпечуючи дотримання принципів справедливості, об'єктивності та законності. У разі виявлення обставин, які не були враховані раніше, пенсійний орган має надати вмотивовану відповідь із детальним обґрунтуванням свого рішення.
При цьому обов'язок щодо повторного розгляду заяви позивачки покладається судом на Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, тобто на пенсійний орган за місцем проживання позивачки та зверненням за призначенням пенсії .
За змістом ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково.
Відповідно до ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Таким чином, судові витрати позивачки на сплату судового збору в розмірі 1211,20 грн стягуються на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.
При цьому, враховуючи положення ч. 8 ст. 139 КАС України та немайновий характер позовних вимог, позивачці відшкодовується вся сума судового збору.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області від 25.06.2024 № 025150007572 про відмову у призначенні пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з урахуванням правової оцінки, наданої у рішенні суду, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 18.06.2024 про призначення пенсії за віком відповідно до п. 3 ч. 1. ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 605,60 грн (шістсот п'ять гривень 60 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 605,60 грн (шістсот п'ять гривень 60 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивачка: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) відповідач 1: Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: вул. Набережна Перемоги, буд. 26, м. Дніпро, 49000);
3) відповідач 2: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 13322403, місцезнаходження: вул. Зодчих, буд. 22, м. Вінниця, 21005).
Повне судове рішення складено 18.12.2024.
Суддя Сало Павло Ігорович