Номер провадження 2/754/3875/24
Справа №754/7484/24
Іменем України
05 грудня 2024 року Деснянський районний суд міста Києва у складі:
судді Саламон О.Б.
за участю секретаря судового засідання Рябенка В.О.
представника позивача ОСОБА_1
відповідача і представника відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, стягнення грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя-
1. Позиції учасників справи.
Позивач ОСОБА_4 через представника - адвоката Костюк Л.Т. звернулась з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та просить:
- визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 26,9 кв.м.;
- припинити право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на однокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 26,9 кв.м. та виділити вказану квартиру ОСОБА_2 ;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 , грошову компенсацію за одну другу частку ринкової вартості квартири в сумі 561 549,00 грн.;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 , судові витрати.
В обґрунтування вимог позову позивач вказує на те, що 28 травня 2020 року було зареєстровано шлюб, від якого мають спільну дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Подружнє життя не склалось, а відтак рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 березня 2024 року (справа № 755/479/24) шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. У період шлюбу сторонами на підставі Договору купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Демчик В.В. 17.08.2020 було придбано однокімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 , загальною площею 26.9 кв.м., житловою 13,2 кв.м., яка на праві приватної власності належить ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою № 366965839, отриманою з Реєстру речових прав на нерухоме майно 22.02.2024. Сторони не зможуть спільно користуватися спірною квартирою, оскільки відповідач в користуванні у якого знаходиться спірна квартира, не дозволяє позивачу користуватися та проживати там разом з їх спільною дитиною. При цьому, як вбачається з технічного паспорту спірна квартира розташована 4-му поверсі 9-поверхового панельного будинку, має загальну площу 26.9 кв.м. та складається з однієї кімнати житловою площею 13,2 кв.м., кухні площею 5,3 кв.м. сполученої вбиральні площею 3,7 кв.м., коридору площею 3,8 кв.м. обладнана балконом площею 0,9 кв.м., тому частка позивача не може бути виділена в натурі. Проживати у квартирі разом з відповідачем вона не може, не може володіти та користуватись своєю власністю. Оскільки сторони не дійшли згоди з приводу добровільного розподілу спільного майна, з метою захисту прав та інтересів вимушена звернутись до суду з вказаної позовною заявою про поділ майна подружжя.
Скориставшись правом подачі відзиву, 27 червня 2024 року відповідач через систему «Електронний суд» направив відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову, оскільки майно, яке стало об'єктом розгляду даної справи було дійсно придбано під час шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , але джерелом придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 , стали кошти, які були передані відповідачу після продажу будинку його матері, на придбання квартири, що є істотною умовою в даному спорі та спростовує факт спільної сумісної власності подружжя. Крім того, однією із позовних вимог ОСОБА_4 є стягнення грошової компенсації за частки ринкової вартості квартири в сумі 561 549,00 грн. Однак, у випадку задоволення позовних вимог, відповідач не має можливості сплатити позивачу грошову компенсацію за частку у спільному майні подружжя, оскільки це становитиме для відповідача надмірний тягар, суперечитиме принципу пропорційності та порушуватиме баланс приватних інтересів. При цьому, виходячи із технічних характеристик квартири, виділити частку в натурі неможливо.
16 липня 2024 року від представника позивача - адвоката Костюк Л.Т. надійшла відповідь на відзив, в якій сторона позивача висловлює незгоду з такими доводами, які в ньому викладені. На переконання позивача, відповідач свідомо перекручує факти та наводить неправдиву та непідтверджену інформацію. Крім того відповідач у своєму відзиві посилається на певні події та обставини, проте жодних доказів не наводить та не долучає до матеріалів справи. Відповідач у відзиві просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що квартира, яка була придбана сторонами під час перебування у шлюбі, не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була придбана за кошти, які були начебто передані родичами відповідача, а саме його батьками після продажу власного будинку, а тому на думку відповідача, спірна квартира є особистою приватною власністю останнього. В порушення процесуальних норм, відповідач не надає доказів, які б підтверджували факт передачі його батьками коштів на придбання спірної квартири. Крім того, щодо стягнення грошової компенсації, сторона відповідача ніяк не визначилась зі своєю позицією, оскільки в першій частині відзиву стверджують, що спірна квартира була придбана за рахунок коштів, які були начебто передані родичами відповідача, а в другій частині відзиву відповідач вже погоджується, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності, і його занепокоєння полягає тільки в тому, що в нього мінімальна заробітна плата і пенсія, і на нього ляже непід'ємним тягарем відшкодування грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя, і це завдасть шкоди його інтересам.
05 серпня 2024 року від представника відповідача - адвоката Комісарової А.В. надійшли додаткові пояснення, де вказують, що відповідно до чинної практики Верховного суду, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. При цьому, позивач не надала жодних доказів на підтвердження того, що спірна квартира була придбана за її особисті кошти чи за їх спільні кошти з ОСОБА_2 . Крім того, позивач та його представник тлумачать ті чи інші обставини на свій розсуд чим вводять в оману.
В судових засіданнях представник позивача - адвокат Костюк Л.Т. підтримала вимоги позову в повному обсязі, посилаючись на викладене у позові та у відповіді на відзив.
В судових засіданнях представник відповідача - адвокат Комісарова А.В. та відповідач проти задоволення позовних вимог заперечувал, посилаючись на викладене у відзиві та поясненнях та зазначаюи про те, що має бути поділ пропорційно вкдаденим коштам.
В судому засіданні 21 листопада 2024 року судом було заслухано свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .
Свідок ОСОБА_6 , якає матірю позивача, зазначила, що діти до придбання квартири тривалий термін проживали в неї. Поскільки значних коштів на квартиру не було, тому кожен надавав кошти для придбання невеличкої квартири, а саме заощадження дітей, її кошти, та кошти мами відповідача.
Свідок ОСОБА_7 надала свідчення, що вона є матір'ю відповідача, надала сину повністю всю суму грошових коштів після продажу свого будинку для придбання спірної квартири.
2. Процесуальні дії та рішення суду.
27 травня 2024 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва відкрито провадження по справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
25 червня 2024 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва забезпечено позов шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 26.9 кв.м. та заборонити суб'єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (державним реєстраторам, нотаріусам та іншим особам) вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 ).
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 06 серпня 2024 року, внесеною до протоколу судового засідання, постановлено закрити підготовче провадження та призначити до розгляду по суті.
3. Фактичні обставини справи. Позиція суду та оцінки аргументів сторін.
За правилами ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд, вислухавши сторін, всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені у судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що 28 травня 2020 року було укладено шлюб між ОСОБА_10 , (після укладення шлюбу дружина змінила своє дівоче прізвище « ОСОБА_11 » на прізвище чоловіка « ОСОБА_12 ») та ОСОБА_2 , який був зареєстрований в Дарницькому районному у місті Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про що зроблено відповідний актовий запис № 566 (а.с. 16).
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 березня 2024 року (справа № 755/479/24) шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано (а.с.19).
Від шлюбу сторони мають спільну дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.17).
На підставі Договору купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Демчик В.В. 17 серпня 2020 року сторонами по справі було придбано однокімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 , загальною площею 26.9 кв.м., житловою 13,2 кв.м., яка на праві приватної власності належить ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою № 366965839 отриманою з Реєстру речових прав на нерухоме майно 22.02.2024 (а.с.20-21).
Після розлучення сторони не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна, зокрема квартири АДРЕСА_2 яка була придбана під час перебування позивача та відповідача у шлюбі за спільні кошти подружжя.
Щодо вимоги позову про визнання квартири АДРЕСА_2 , об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК Україн) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкції правил ст. 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 335/10739/17, від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Як зазначено, зокрема у постанові від 19.10.2021 у справі № 521/1695/18 (провадження № 61-17105св20) критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:
1) час набуття такого майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2023 у справі № 344/16831/20 (провадження № 61-11614св23) зазначено, що: «згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто, статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно зі ст.ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними».
Крім того, суд звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) вказано, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 359/441/20, провадження № 61-6735св22).
З матеріалів справи вбачається, що у відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що квартира, яка була придбана сторонами під час перебування у шлюбі, не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була придбана за кошти, які були передані родичами відповідача, а саме його батьками після продажу власного будинку.
При цьому, відповідач не надає доказів, які б підтверджували факт передачі його батьками коштів на придбання спірної квартири, а долучає договір дарування, з якого вбачається, що ОСОБА_7 (мати відповідача) подарувала належні їй 63/100 частки у праві власності на житловий будинок.
Посилання сторони відповідача про те, що квартира АДРЕСА_2 , була придбана за особисті кошти відповідача, які йому були його батьками, суд до уваги не приймає, оскільки, зазначені твердження достатніми доказами не доведено та в даному випадку надані відповідачу його батьками кошти не свідчать про наявність підстав для того, щоб вважати придбану у шлюбі квартиру особистою власністю відповідача, яка поділу між сторонами не підлягає.
Також суд критично ставиться, щодо свідчень свідка ОСОБА_7 про надання коштів відповідачу саме на придбання квартири в особисту власність, а не для сім'ї, оскільки не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами.
Матеріали справи не містять відомостей про те, що між сторонами укладався шлюбний договір, наявність домовленості між сторонами щодо збільшення або зменшення часток майна що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, укладення між сторонами договору про поділ спільного майна.
Зокрема, в процесі судового розгляду сторонами зазначалося, що кошти на придбання квартири надавалися батьками обох сторін.
Суд критично ставиться і пояснень, наданих стороною відповідача та свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , які зазначили про те, що будинок був проданий за 23 000 дол. США, які були передані сину для придбання спірної квартири, оскільки в судовому засіданні встановлено, що будинок у смт Рокитне передано за договором дарування від 03 червня 2020 року, а не за договором купівлі продажу, при цьому в договорі дарування зазначено, що дар сторони оцінюють в сумі - 100 000 грн. (а.с.124).
Зокрема у відзиві зазначно, що "батьки переймались відсутністю власного житла подружжя та прийняли рішення щодо продажу власного будинку, вся сума коштів виручена від продажу будинку передана ОСОБА_2 для купівлі квартири. "
Договір купівлі продажу спірної квартири від 17 серпня 2020 року ціну продажу за домовленістю сторін - 699 971 грн. (а.с.116)
Відповідач не надає доказів, які б підтверджували факт передачі його батьками коштів на придбання спірної квартири, а долучає до відзиву лише договір дарування, з якого вбачається, що ОСОБА_7 подарувала належний їй 63/100 чатки у праві власності на житловий будинок, 1941 року забудови, який має 50,6 кв.м житлової площі, 85,70 кв.м загальної площі - ОСОБА_8 та Валько І.П.
Договір дарування спрямований на припинення права власності у дарувальника й виникнення права власності в обдарованої особи, таким чином, договір дарування завжди є безоплатним.
Таким чином, мова йде про припущення та власне субєктивне трактування подій відповідачем, які не підкріплені жодними належними (в розумінні ст. 76 ЦПК України/), допустимими (в рощумінні ст. 78 ЦПК України), достовірними (в розумінні ст. 80 ЦПК України), які заперечуються позивачем.
Суд вважає, що квартира АДРЕСА_2 є об'єктом спільної сумісної власності та підлягає поділу між подружжям в рівних частинах, а відтак заперечення відповідача в цій частині судом до уваги не приймаються.
Щодо вимог позову про припинення права спільної сумісної власності подружжя на однокімнатну квартиру та виділення її відповідачу.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній власності, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.
З матеріалів справи вбачається, що позивач та відповідач не зможуть спільно користуватися спірною квартирою, оскільки відповідач в користуванні у якого знаходиться спірна квартира, не дозволяє їй користуватися та проживати там разом з їх спільною дитиною.
Крім того, як вбачається з технічного паспорту спірна квартира розташована 4-му поверсі, будинку (готельного типу) 9-поверхового панельного будинку, має загальну площу 26.9 кв.м. та складається з однієї кімнати житловою площею 13,2 кв.м., кухні площею 5,3 кв.м. сполученої вбиральні площею 3,7 кв.м., коридору площею 3,8 кв.м. обладнана балконом площею 0,9 кв.м. тому частка позивача не може бути виділена в натурі, проживати у квартирі разом з відповідачем вона не може, не може володіти та користуватись своєю власністю.
Оскільки спірна квартира знаходиться в багатоквартирному будинку і складається з однієї кімнати,то можна зробити висновок про неможливість влаштування другого входу та перепланування вказаного об'єкту у два ізольовані житлові приміщення, які б відповідали санітарним та будівельним нормам та правилам, встановленим для житла. З огляду на викладене, спірна квартира в розумінні ст.183 ЦК України є неподільною річчю, оскільки її неможливо поділити в натурі без втрати її цільового призначення.
У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.
Щодо позовних вимог про стягнення грошової компенсації за одну другу частку ринкової вартості квартири.
Правовідносини, в яких позивач просить припинити право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
Оцінюючи положення ч. 5 ст. 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, Верховний Суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов'язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.
Аналогічні висновки висловлені, зокрема у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц (провадження № 61-30421св18) та від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18).
Частиною 1 та 2 ст. 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.
Верховний Суд висуває, що суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).
Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них надалі вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту.
Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)).
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абз. 1 п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11).
З матеріалів справи вбачається, що 22.02.2024 представник позивача звернулась до експерта-оцінювача ОСОБА_13 (свідоцтво про реєстрацію в Державному реєстрі оцінювачів за № 146 від 03.07.2015 р.), що працює в ПП «Корус», яке має Сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 773/21 від 23.10.2021 р., затверджений ФДМУ на проведення експертної оцінки майна по спеціалізаціям в межах 1.1-1.5. з адвокатським запитом в якому просила провести експертне дослідження та надати інформацію стосовно ринкової вартості вищезгаданої квартири.
Однак, відповідно до відповіді, яка була надана Адвокату на її запит у зв'язку з відсутністю визначеної законодавством правовстановчої документації (Договір, свідоцтво, Витяг з ДРРПННМ та інш.), щоб підтверджували право власності (користування) за позивачем на квартиру або її частину, за вищезазначеною адресою, не можливо провести експертне дослідження та скласти звіт про експертну оцінку у відповідності до діючого законодавства. Тому в якості інформаційної консультації, Експерт-оцінювач ОСОБА_13 шляхом опрацювання періодичних рекламних видань (за лютий 2024 р.) та мережі Інтернет провів дослідження ринку пропозицій аналогічних квартир, за фізичними даними та географічним положенням в м. Києві. Співвставивши ціни пропонуємих аналогічних за параметрами і місцем розташування об'єктів, і на думку експерта, ринкова вартість об'єкта дослідження : квартири АДРЕСА_3 може становити 1 123 099 (Один мільйон сто двадцять три тисячі дев'яносто дев'ять) грн. без ПДВ. (копії вказаних документів додаються) .
Відповідач не надав до суду Звіт про оцінку майна. До того ж жодна із сторін не звертались до суду з клопотанням про призначення судової експертизи для визначення ринкової вартості спірної квартири.
Таким чином, суд бере до уваги Висновок про аналітичне дослідження ринку, оскільки сторонами не заперечувалась, що зазначена сума 561 549,00 грн. відповідає дійсній вартості квартири на момент її придбання подружжям, а тому більш точно відображає дійсну ринкову вартість спірного майна на час розгляду справи.
У постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 міститься висновок про те, що «з врахуванням закріплених в п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до ч.3 ст. 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар. Таким чином, суд має встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до ч.3 ст. 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар».
Позивач вбачає за доцільне здійснити поділ вказаного нерухомого майна шляхом, який вказаний у її позовній заяві - залишення майна у особистій приватній власності відповідача із компенсацією вартості частки позивача.
При цьому, доводи відповідача про те, що він унеможливлений здійснити виплату компенсації вартості частки позивача, не заслуговують на увагу, оскільки ним не надано жодних доказів на підтвердження обставин, на які він посилається у цій частині; законом не передбачено зазначених ним підстав для відмови у задоволенні позовних вимог позивача.
Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Аналізуючи наведені норми закону, суд дійшов висновку, що придбана сторонами під час шлюбу квартира АДРЕСА_4 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу шляхом визнання за відповідачем, як фактичним користувачем, права власності на зазначену квартиру та стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації вартості частини 1/2 частини цієї квартири, що становить суму в розмірі 561 549,00 гривень.
Згідно п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 10-13, 18, 43,44, 49, 76-83, 133, 141, 174, 175, 179, 187, 258, 263, 265, 268 ЦПК України, ст.ст. 60, 69, 70, 71, 364, СК України, суд, -
Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, стягнення грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя - задовольнити.
Визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .
Припинити право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 на однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 та виділити вказану квартиру ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 грошову компенсацію за 1/2 частку ринкової вартості квартири АДРЕСА_4 , в сумі 561 549,00 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 , судовий збір в розмірі 6 827,00 грн.
Рішення може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його проголошення шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано.
Позивач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 16.12.2024.
Суддя Деснянського районного суду м. Києва О.Б. Саламон