13 грудня 2024 р. Справа № 440/3977/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024, головуючий суддя І інстанції: Є.Б. Супрун, м. Полтава, повний текст складено 06.09.24 по справі № 440/3977/24
за позовом ОСОБА_1
до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі по тексту - УДМС в Полтавській області, відповідач), в якому просила суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області за № 22 від 05.02.2024, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог послалась на протиправність відмови УДМС в Полтавській області в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як такого, що є незаконним та необґрунтованим, а тому підлягає скасуванню.
Наполягала, що оскільки ОСОБА_1 має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування, відповідає умовам для набуття статусу біженця, наявні підстави для оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 у справі № 440/3977/24 позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі, визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області за № 22 від 05.02.2024 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 ;
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Апеляційна скарга мотивована твердженнями про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, що свідчить про наявність підстав для його скасування.
Цитуючи положення частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI), зауважила, що рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, повинно прийматись за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з цим, перевірка інформації, яку позивач надавала під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС в Полтавській області щодо ситуації у країні походження ОСОБА_1 , причин, через які остання не може до неї повернутись, всупереч вимог чинного законодавства проводилась поверхнево та не вивчалась належним чином.
Просила врахувати пункти 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН стосовно особи, яка клопоче про отримання статусу біженця, за змістом яких, хоча обов'язок із надання доказів лежить на особі, яка подає клопотання, однак, в більшості випадків особа, яка рятується від переслідування, приїжджає у країну в бідуючому стані, часто навіть без документів, а тому, задача із встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується із перевіряючою особою.
У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечував проти доводів, викладених у ній, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Переконував, що УДМС в Полтавській області було належним чином, ретельно та у повному обсязі проаналізовано заяву шукача притулку та встановлено, що ОСОБА_1 не надала жодного документа, який би підтверджував обставини, на які вона посилається. В ході спілкування із представником відповідача позивач показала досить низький рівень обізнаності стосовно політичної партії «Єдиний національний рух», де вона, з її слів, виступала агітатором та переконувала співвітчизників - етнічних азербайджанців голосувати за партію ОСОБА_2. Відтак, викликає сумніви, як через такий низький рівень політичної освіченості, заявниця могла агітувати голосувати за відповідну політичну партію приводячи аргументи такого вибору, якщо сама була обмежена у знаннях політичного ґрунту.
Звернув увагу, що ОСОБА_2 був президентом Грузії з 2004 по 2013 роки. В 2012 році партія ОСОБА_2 «Єдиний національний рух» програла на парламентських виборах. Наступні парламентські вибори відбулись в 2016 році, а вибори президента Грузії - в 2018 році.
Оскільки ОСОБА_1 виїхала з Грузії у вересні 2015 року, малоймовірною видається її участь в агітаційній діяльності у даних політичних заходах.
Щодо відповідності заяви вимогам пункту 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI зазначив, що із наданих заявником пояснень не було встановлено наявність будь-яких обставин, за яких їй загрожує застосування смертної кари або вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні громадянської належності.
Крім того, вважав за доцільне звернути увагу на запізнілість звернення за захистом ОСОБА_3 , яка протягом 8 років мала можливість подати звернення за притулком без перешкод, однак, маючи неврегульований правовий статус особи в Україні, продовжувала проживати в Україні нелегально.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до записів паспорту для виїзду за кордон № НОМЕР_1 терміном дії до 11.08.2025, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в Тетріцкаро, Грузія.
17.01.2024 позивач звернулася до УДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 54), яка була прийнята до розгляду відповідачем.
На момент звернення до міграційної служби ОСОБА_3 знаходилася в Україні нелегально.
За порушення частин 1, 3 статті 3, статті 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", пункту 2 Порядку продовження строку тимчасового перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №15 від 15.02.2012, стосовно ОСОБА_1 26.12.2023 було складено протокол про адміністративне правопорушення (а.с. 93) та постанову про накладення адміністративного стягнення у сумі 5100,00 грн (а.с. 94).
До заяви ОСОБА_3 надала лише переклад паспорта громадянки Грузії для виїзду за кордон НОМЕР_2 , строком дії до 11.08.2025. Документів, які б підтверджували факт її звернення до поліції з приводу втрати паспорта, не надала. Стосовно втрати паспорта та не звернення до правоохоронних органів з цього приводу у своїй заяві повідомила УДМС, що паспорт загубила коли проживала на зйомній квартирі. В міліцію не пішла, бо злякалась.
З приводу документування новим паспортом заявниця до Посольства Грузії в Україні також не зверталася. Причиною назвала розуміння того факту, що наявність чи відсутність паспорта не вирішує питання її законного перебування в Україні, а тому і паспорт не замовляла у посольстві. Вважала, що в посольстві їй би видали паспорт вільно і без проблем.
Згідно з відмітками в копії паспортного документу відповідачем встановлено, що заявниця перетнула кордон України 27.09.2015. З того часу за межі країни не виїжджала. Свою заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивувала побоюваннями бути ув'язненою через свою агітаційну діяльність в підтримку ОСОБА_2 на президентських виборах в Грузії.
06.02.2024 позивач отримала письмове повідомлення від УДМС за № 1 від 05.02.2024 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підстава: наказ № 22 від 05.02.2024 (а.с. 146).
Не погодившись з цим наказом, позивач звернулася зі скаргою від 10.02.2024 до ДМС (а.с. 144-145).
За результатами розгляду скарги ДМС прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.03.2024 № 04-24 (а.с. 137).
Про відхилення скарги ОСОБА_1 сповіщено повідомленням № 2 від 27.03.2024 (а.с. 148).
Не погоджуючись із правомірністю наказу УДМС від 05.02.2024 № 22 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із їх недоведеності, оскільки ризик застосування шкоди, якої побоюється зазнати заявниця в разі повернення до Грузії, не пов'язаний з жодною із ознак, перерахованих у визначені біженця. Посилання заявниці на обставини можливого переслідування в країні походження не містять жодного об'єктивного та документального підтвердження з її боку, а тому розцінені судом лише як спроба легалізуватися в Україні через отримання відповідного статусу з надуманих підстав.
За висновком суду, надані позивачем до суду та до УДМС матеріали на надають жодних підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Отже, серед обставин, повідомлених заявницею, немає жодної, яка б могла би бути взятою в якості підстави для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що зумовило прийняття рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
З приводу аналізу відповідності заяви вимогам пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" суд, зважаючи на подані позивачем пояснення, отриману інформацію по країні походження, дійшов висновку про обґрунтованість тверджень відповідача щодо відсутності будь-яких обставин, за яких ОСОБА_1 загрожує застосування смертної кари або вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні громадянської належності.
Надаючи оцінку доводам позивача судом першої інстанції також враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), в якій останній виснувався, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а отже і підстав звертатися за захистом.
Так, з огляду на те, що позивач в'їхала в Україну 27.09.2015, свою країну залишила добровільно без примусу, та фактично, упродовж 8 років проживала в Україні, не маючи законних підстав для проживання, при цьому не вчиняла жодних дій щодо невідкладного звернення за захистом, тобто, не виконала свій обов'язок щодо звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, сумлінно, без необґрунтованих затримок, як того вимагає норма частини 1 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд першої інстанції вважав, що така поведінка заявниці може свідчити про те, що звернення заявниці до УДМС із заявою про отримання міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом № 3671-VІ.
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до УДМС в Полтавській області із заявою-анкетою про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, остання зазначила, що підставою такого звернення є те, що остання не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності - Грузії через побоювання зазнати переслідування у цій країні через зайняття нею агітаційною діяльністю в підтримку ОСОБА_2 на президентських виборах у Грузії.
Разом з цим, відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов'язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, їх розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Відповідно до міжнародних рекомендацій, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які чинять суттєві перешкодам для заявників та суттєво порушують можливості для життя, роботи, навчання тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.01.2024 у справі № 380/11508/22.
Як встановлено в суді першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, позивачем не наведено конкретних фактів, які б могли бути кваліфіковані як переслідування за ознаками політичних переконань.
Так, зокрема, як вбачається із наявної в матеріалах справи анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у ході спілкування ОСОБА_1 показала досить низьку обізнаність стосовно політичної партії «Єдиний національний рух», де вона, з її слів, виступала агітатором і «переконувала співвітчизників - етнічних азербайджанців голосувати за партію ОСОБА_2».
Крім того, позивач надала суперечливі твердження. Так, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 повідомила, що здійснювала агітаційну діяльність на користь саме політичної партії «Єдиний національний рух», а це свідчить, що події відбувалися під час парламентських виборів. В той же час у ході особистого спілкування, яке відображено у протоколі, ОСОБА_1 розповіла про свою участь в агітаційній діяльності на користь діючого на той час президента Грузії ОСОБА_2 . Ці події могли відбуватися під час президентських виборів у Грузії.
У зв'язку з цим, колегія суддів погоджується з висновком відповідача про те, що твердження заявниці про зайняття політичною діяльністю носять загальний характер, без наведення конкретних фактів чи подій.
Колегія суддів зауважує, що відповідачем цілком обґрунтовано враховано при прийнятті спірного рішення, що ОСОБА_2 був Президентом Грузії з 2004 по 2013 роки, а у 2012 році партія ОСОБА_2 «Єдиний національний рух» програла на парламентських виборах «Грузинській мрії»; наступні парламентські вибори відбулися у 2016 році, а вибори Президента Грузії - у 2018 році. Отже, оскільки президентські вибори у Грузії відбулися у 2013 році, вибори до парламенту - у 2016, а ОСОБА_1 виїхала з Грузії у вересні 2015 року, малоймовірною видається її участь в агітаційній діяльності у даних політичних заходах. Як зазначила заявник, ані вона, ані члени її родини у політичних партіях не перебували.
Беручи до уваги те, що відповіді з приводу підтримки нею політичного руху ОСОБА_2 дуже обмежені та розпливчасті, заявниця також не розповіла, яким чином на протязі двох років (з року президентських виборів - 2013 року по рік її виїзду з країни громадянської належності - 2015) вона могла «збирати голоси для партії ОСОБА_2 «Єдиний національний рух» (а.с. 61 зворот), «а також роздавала відповідні брошурки (невеличкий листочок із портретом ОСОБА_2 та зображенням №5 - номер його при здійсненні вибору на виборчій дільниці» (а.с. 108), і жодних документів, матеріалів чи будь-яких інших підтверджень своєї політичної діяльності заявник не надала, вона не довела, що її діяльність була настільки масштабною, що могла привернути до себе увагу з боку новопроголошеної влади Грузії, та призвести до такого поводження із заявницею, яке може класифікуватися як переслідування.
Заявниця не навела фактів свого особистого переслідування у країні походження, мала змогу вільно проживати у своїй країні, навчатися та безперешкодно виїхати за її межі. ОСОБА_1 не була членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетна не була.
Колегія суддів констатує, що матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якої дискримінації зі сторони органів державної влади Грузії, що спростовує викладену позивачем історію ймовірного переслідування на території країни громадянської належності та не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Грузії з позиції надання міжнародного захисту в Україні з урахуванням вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Слід зауважити, що відповідно до частини 2 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено в суді першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, ОСОБА_1 в'їхала в Україну 27.09.2015.
При цьому, протягом 8 років проживала в Україні, не маючи законних підстав для проживання, та не вчиняла жодних дій щодо невідкладного звернення за захистом.
Разом з цим, значна тривалість проміжку часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16 лютого 2018 у справі №825/608/17 та від 11 жовтня 2018 року у справі №815/1892/17, від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19, від 28 квітня 2020 року у справі №420/3757/19, які в силу ч. 5 ст. 242 КАС України є обов'язковими для врахування.
Як доречно зазначив суд першої інстанції, така поведінка ОСОБА_1 може свідчити про те, що звернення заявниці до УДМС в Полтавській області із заявою про отримання міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Також, колегія суддів вважає доречним покликання суду першої інстанції на пункт 12 позиції УВКБ ООН щодо повернення в Україну, березень 2022 року: «За нинішніх обставин УВКБ ООН не вважає Україну «безпечною країною походження». Україна на сьогоднішній день не визнана безпечною для проживання країною у зв'язку з війною, яку розв'язала російська федерація і яка проводить невибіркові ракетні, а також за допомогою інших заборонених форм озброєння, обстріли мирних міст та населених пунктів України. А відтак, перебування ОСОБА_1 в Грузії, станом на сьогоднішній день, може бути більш безпечним ніж в Україні.
Враховуючи вищенаведене та те, що наявність загрози життю позивача, її безпеці чи свободі в країні походження, ймовірність переслідувань через політичні переконання не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про правомірність відмови Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.
Ухвалюючи судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття судового рішення.
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 28.08.2024 по справі № 440/17699/23.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ч.4 ст.229, ч.4 ст.241, ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.09.2024 по справі № 440/3977/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій В.Б. Русанова