Справа № 752/11799/20
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/4268/2024
21 лютого 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 лютого 2023 року (суддя Колдіна О.О.) у цивільній справі позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,
встановив:
у червні 2020 року позивачка звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 53,3кв. м та земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:142:0115, площею 0,037 га, її особистою приватною власністю.
Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що з 18 лютого 2012 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого на підставі договору купівлі-продажу від 10 квітня 2018 року подружжям було набуто у власність будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,3кв. м, а також на підставі договору купівлі-продажу земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:142:0115, площею 0,037 га.
Позивачка посилалася на те, що 6 вересня 2002 року нею було отримано у спадщину 11/20 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , крім цього, на підставі Державного акту про право власності на земельну ділянку серії ЯД № 925959, виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради від 2 жовтня 2007 року, їй належала земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:79:697:0011, загальною площею 0,0695 га.
Позивачка зазначала, що 13 березня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу вказане майно було продано та отримано грошові кошти у розмірі 2 388 600грн, що становило 90 000 доларів США, за продаж будинку та 796 200грн, що становило 30 000 доларів США, за продаж земельної ділянки. Саме за ці грошові кошти подружжя придбало спірний будинок та земельну ділянку, тому в силу положень статті 57 Сімейного кодексу України спірне майно є її особистою приватною власністю.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 лютого 2023 року позовні вимоги задоволено, визнано будинок за адресою: АДРЕСА_1 (загальною площею 53,3 кв. м, житлова площа 33 кв. м) та земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:142:0115, площею 0,037 га, особистою приватною власністю ОСОБА_2 ; стягнуто з ОСОБА_1 на користь
ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 888грн.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 3 жовтня 2023 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідач зазначає, що матеріали справи не містять доказів про належне його повідомлення про дату, час та місце розгляду справи 24 лютого 2023 року, оскільки судова повістка була направлена за невірно вказаною адресою - на вул. «Козачу», в той час як він проживає на АДРЕСА_1 , а матеріали справи не містять доказів вручення йому такої повістки або повернення її до суду без вручення.
Також відповідач вважає, що наявна в матеріалах справи довідка про доставку електронного листа від 8 грудня 2022 року, не є належним доказом повідомлення його про судове засідання, оскільки в ній замість електронної адреси вказаний номер мобільного телефону, однак матеріали справи не містять його заяви про згоду отримувати судові повістки у вигляді SMS-повідомлень, а також матеріали справи не містять підтвердження наявності у нього офіційної електронної адреси.
Відповідач посилається на те, що у судовому засіданні 22 березня 2021 року судом було задоволено клопотання позивача про виклик та допит свідка ОСОБА_3 , а також його клопотання про виклик та допит свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , проте суд не здійснив виклику вказаних свідків, чим порушив його процесуальні права.
Відповідач вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах, зокрема мотивувальна частина оскаржуваного заочного рішення містить посилання на норми права, що регулюють відносини стосовно поділу спільної сумісної власності подружжя, у той час, як згідно договорів купівлі-продажу від 10 квітня 2018 року, сторони набули право власності на спірне майно на праві спільної часткової власності у рівних частинах кожен. Крім цього державним реєстратором було саме таким чином зареєстровано право власності сторін на спірні об'єкти нерухомості - на праві спільної часткової власності по частині на кожного. Також у зазначених договорах міститься посилання на те, що покупці сплатили продавцям грошові кошти у визначеному договором розмірі, що спростовує твердження позивачки про те, що спірне майно придбано виключно за її особисті кошти.
Відповідач стверджує, що суд першої інстанції необґрунтовано проігнорував його доводи про наявність у нього 45 000 доларів США на момент покупки спірного нерухомого майна, які він отримав від батька, та факт чого могли підтвердити свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яких суд не викликав у судове засідання.
Також відповідач вважає, що судом при ухваленні оскаржуваного заочного рішення не були враховані інтереси дітей подружжя, які проживають у спірному будинку та перебувають на його утриманні.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Панчук Ю.В. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на те, що відповідач свідомо затягував розгляд справи, не прибуваючи у судові засідання, у той же час ним було надано відзив на позовну заяву, що свідчить про його обізнаність про перебування вказаної цивільної справи у провадженні суду.
Також представник позивачки зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірні житловий будинок та земельна ділянка були придбані за особисті кошти позивачки, отримані від продажу нею успадкованого майна, що належало їй на праві власності, а відповідач не надав суду будь-яких доказів наявності у нього власних грошових коштів, а також документального підтвердження отримання грошових коштів від батька, на що він посилався у своєму відзиві.
Крім цього представник позивачки зазначає, що судом першої інстанції були правомірно застосовані норми права, що регулюють правовідносини, які виникли між сторонами.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції та сторона позивача безпідставно застосовує до правовідносин, що виникли, презумпцію права спільної сумісної власності на майно подружжя, оскільки купуючи спірне майно, сторони дійшли згоди, визначивши кожен свою частку у цьому майні порівну, по 1/2 частині, а тому визнання особистою приватною власністю позивачки частку у праві власності відповідача, не може бути здійснено на підставі норм права, які регулюють правовідносини поділу спільної сумісної власності подружжя.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення відповідача ОСОБА_1 та його представника - адвоката Матвійчука О.В., які підтримали доводи апеляційної скарги, пояснення позивачки ОСОБА_2 та її представника - адвоката Панчука Ю.В., які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву на неї та відповіді на відзив, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 2012 року, який розірвано рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 6 серпня 2020 року (с.с.10, 40-41 т.1).
Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенко О.А., зареєстрованого в реєстрі за номером 726, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_9 відчужили ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в рівних частинах кожному право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 , та розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:79:142:0115, площею 0,0370 га (с.с.13 т.1).
Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенко О.А., зареєстрованого в реєстрі за номером 732, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_9 відчужили ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в рівних частинах кожному право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:79:142:0115, площею 0,0370 га (с.с.15 т.1).
Як вбачається з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 53,3кв.м, житловою площею 33кв.м та земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:79:142:0115, площею 0,0370 га, зареєстровані на праві спільної часткової власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частинах по частині за кожним (с.с.14,16 т.1).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірні житловий будинок та земельна ділянка були придбані під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі за особисті грошові кошти ОСОБА_2 , які були отримані нею від продажу нерухомого майна, що належало їй на праві власності та було набуте до укладення шлюбу.
Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач був належним чином повідомлений про день, час та місце судового розгляду, подав відзив на позовну заяву та не надав докази, які впливають на рішення суду і про які не було відомо суду при ухваленні рішення.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки
він не відповідає обставинам справи, наданим доказам та не ґрунтується на нормах
матеріального та процесуального права.
За приписами п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце судового засідання суду, якщо такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на перегляд заочного судового рішення, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право на перегляд заочного рішення.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою суду від 9 листопада 2021 року закрито підготовче засідання та призначений судовий розгляд даної справи.
Судове засідання, призначене на 22 листопада 2022 року, було відкладено на 24 лютого 2023 року у зв'язку із відсутністю відомостей про належне повідомлення відповідача про судовий розгляд.
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частини друга, четверта та п'ята статті 128 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Про судове засідання, призначене на 24 лютого 2023 року, відповідач повідомлявся шляхом направлення судової повістки на адресу м. Київ, вул. Козача, 35 та електронного листа на номер телефону.
Однак, матеріали справи не містять відомостей про вручення відповідачу судової повістки у порядку, визначеному ст. 130 ЦПК України.
Довідка про доставку електронного листа на номер телефону не може вважатися доказом належного повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання, оскільки згідно пункту 2 Порядку надсилання учасникам судового процесу (кримінального провадження) текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 01 червня 2013 року № 73, текст судової повістки може бути надісланий судом Учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздрукування та заповнення Учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.
У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, докази про належне повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце судового засідання відсутні.
Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції вказані обставини не врахував.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що судом першої інстанції рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення апеляційним судом.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена
презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
З наданих суду документів встановлено, що спірне майно було придбано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільну часткову власності, в рівних частках кожним.
За таких обставин, відсутні правові підстави для поширення на спірне нерухоме майно режиму спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідків.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.
У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки,
доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
З наданих суду договорів купівлі-продажу від 10 квітня 2018 року вбачається, що спірні житловий будинок та земельна ділянка були придбанні подружжям у спільну часткову власність і сторони погодили, що кожному з подружжя належить по частці у придбаному майні.
Також, відповідно до п. 8 договору купівлі-продажу житлового будинку та п. 6 договору купівлі-продажу земельної ділянки, сторони, у присутності нотаріуса, підтвердили, що розуміють значення та умови цих договорів, а також правові наслідки їх укладення, при цьому їх волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі.
Зазначені договори купівлі-продажу позивачкою не оспорювалися, а відтак вони є дійсними і відсутні підстави для позбавлення ОСОБА_1 прав на нерухоме майно, яке він набув на підставі зазначених договорів.
Виходячи з вищевикладеного, спірні житловий будинок та земельна ділянка не підлягають поділу у порядку положень ст. 57, 69, 70 СК України.
Крім порушення норм процесуального права, суд першої інстанції, вирішуючи даний спір, неправильно застосував норми матеріального права та не врахував, що при придбанні житлового будинку та земельної ділянки сторони визначили інший правовий режим цього майна, а саме, як спільну часткову власність.
За таких обставин, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, з позивачки підлягає стягненню судовий збір, сплачений відповідачем за подання апеляційної скарги у розмірі 14 832грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 лютого 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстрована у АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстрований у АДРЕСА_1 , сплачений судовий збір у сумі 14 832грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 13 грудня 2024 року
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук