Справа №940/982/24 Головуючий у 1 інстанції: Косович Т.П.
Провадження №22-ц/824/16771/2024 Суддя-доповідач: Гаращенко Д.Р.
11 грудня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Гаращенка Д.Р.
суддів Євграфової Є.П., Писаної Т.О.,
при секретарі Ганжалі С.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тетіївського районного суду Київської області від 16 серпня 2024 року в справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , про встановлення юридичного факту перебування на утриманні,-
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту перебування на його утриманні його сина ОСОБА_3 .
В обґрунтування заяви зазначив, що він перебував із ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі.
Від шлюбу народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який проживає з матір'ю, проте заявник матеріально його утримує, сплачує аліменти та додатково щомісяця надає 8000 гривень.
Заявник вдруге одружився з ОСОБА_4 від шлюбу з якою вони мають двох дітей ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 і ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4.
Встановлення даного юридичного факту необхідно заявнику для можливості отримання відстрочки від мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та додатку № 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою КМУ від 16.05.2024 № 560.
Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 16 серпня 2024 року у відкритті провадження було відмовлено.
Суд першої інстанції прийшов до висновку, що в даному випадку має місце спір про право заявника на відстрочку від призову під час мобілізації, передбачене ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, 26 серпня 2024 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Зазначив, що ОСОБА_2 відмовляється надати заявнику будь-які офіційні документи, заяви, тощо, що він здійснює утримання дитини шляхом надання коштів. А тому в такому випадку факт утримання дитини може бути підтверджений рішення суду.
Вважає, що суд першої інстанції суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що в поданій ОСОБА_7 заяві існує спір про право.
7 листопада 2024 року ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
В судовому засіданні представник апелянта адвокат Неживок І.В., підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити. Скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, повідомлялись належним чином про дату, час і місце розгляду справи, причини неявки суду не повідомили.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Вислухавши доповідь судді доповідача, пояснення учасників процесу які з'явились у судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та наявні у справі докази колегія суддів дійшла до наступного висновку.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону в повній мірі відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до ч. 1 «ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, §47, ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані, на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статгі 19 ЦПК України).
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України).
Колегія суддів звертає увагу, що підтвердженням того факту, що дитина знаходиться на утриманні одного із батьків або опікуна, є довідка, видана органом місцевого самоврядування через центр надання адміністративних послуг за місцем проживання заявника.
Порядок замовлення такої послуги та отримання запитуваної довідки врегульовано і у Єдиному державному порталі електронних послуг "Дія" функціонування якого визначається Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Питання Єдиного державного веб-порталу електронних послуг та Єдиного державного порталу адміністративних послуг» від 4 грудня 2019 року №1137, доступ до якого є загальним та відкритим.
Суд першої інстанції вказував на те, що доказів звернення заявника до відповідного органу місцевого самоврядування через центр надання адміністративних послуг за місцем проживання заявника з метою отримання вказаної довідки, відмови у видачі заявнику такої довідки, матеріали справи не містять.
Враховуючи, що спеціальним законодавством передбачено позасудовий порядок вирішення спірних питань, зокрема, визначено процедуру отримання документів, що посвідчують факт перебування дітей на утриманні одного із батьків, на думку суду першої інстанції, правила частини другої статті 315 ЦПК України не підлягають застосуванню у даному конкретному випадку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-І50апп23) зазначено, що: «Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення:
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. [...]
Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
Глава 6 Розділу 4 ЦПК України, а також постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998 року № 15) "Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" розкриває зміст судової діяльності з розгляду справ даної категорії.
Так, факти, що мають юридичний характер - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Таким чином, факти, про встановлення яких просить заявник, не підлягають встановленню у порядку окремого провадження, оскільки із наявних матеріалів справи встановлено, що існує спір про право, який підлягає розгляду виключно у порядку позовного провадження.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залишення заяви без розгляду, оскільки з поданої заявником заяви вбачається спір про право.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про помилковість ухвали та постановлення її з порушенням норм процесуального права.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, ухвала суду першої інстанції про залишення заяви без розгляду постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і обґрунтовані підстави для її скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 375, 383, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ухвалу Тетіївського районного суду Київської області від 16 серпня 2024 року залишити без задоволення.
Ухвалу Тетіївського районного суду Київської області від 16 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст виготовлено 12 грудня 2024 року.
Головуючий Д.Р. Гаращенко
Судді Є.П. Євграфова
Т.О. Писана