Кіровоградської області
"24" грудня 2007 р.
Справа № 4/413
Господарський суд Кіровоградської області в складі судді Хилька Ю.І. за участю секретаря судового засідання Волоткевича А.В. розглянув справу № 4/413
за позовом: Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Кіровоград
до відповідача: відкритого акціонерного товариства "Кіровоградобленерго", м. Кіровоград
про стягнення 907 873 грн. 92 коп.
Представники:
від позивача - Пилипенко О.І., довіреність № 04-04/21 від 11.01.07;
від відповідача - Стеценко О.О., довіреність № 167/07 від 23.01.07;
від відповідача - Дудка А.Л., довіреність № 161/07 від 23.01.07;
час прийняття постанови: 10 год. 50 хв.
Заслухавши представників сторін та дослідивши матеріали справи, господарський суд, -
Позовні вимоги обґрунтовано наступним.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» від 21 березня 1991 року № 855-ХІІ для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Згідно ст. 20 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 05.07.2001 р., підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року № 1767 (далі - Порядок).
Відповідно до пунктів 2-5 вищезазначеного Порядку, підприємства, на яких працює 15 і більше чоловік, реєструються у відділеннях Фонду за своїм місцезнаходженням і щороку, не пізніше 1 лютого подають до відділень звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується Держкомстатом.
Підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша від установленого нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції самостійно, щороку 15 квітня року, що настає за звітним. Суми штрафних санкцій перераховуються підприємствами в дохід державного бюджету на рахунки органів Державного казначейства, відкриті в установах Національного банку чи в установах комерційних банків.
Суми штрафних санкцій визначаються у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року № 1767 (далі - Порядок).
Відповідно до пунктів 2-5 вищезазначеного Порядку, підприємства, на яких працює 15 і більше чоловік, реєструються у відділеннях Фонду за своїм місцезнаходженням і щороку, не пізніше 1 лютого подають до відділень звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується Держкомстатом.
Суми штрафних санкцій визначаються у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. При середньообліковій чисельності працюючих на підприємстві відповідача 2951 особа в 2006 році та виходячи з нормативу, передбаченого ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідача мало бути працевлаштовано 118 інвалідів. Фактично ж у відповідача було працевлаштовано 48 інвалідів. Таким чином, кількість не зайнятих інвалідами робочих місць у відповідача у 2006 році склала 70 робочих місць. Виходячи з того, що середньомісячна заробітна плата у відповідача у 2006 році становила 12 242 грн. 43 коп., а кількість робочих місць на яких не працевлаштовані інваліди становить - 70, тому сума штрафних санкцій складає: 856 970 грн. 10 коп. Однак, сума штрафних санкцій відповідачем не сплачена.
Відповідач заперечив позовні вимоги, оскільки на його думку підставою для застосування господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин може бути лише вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Оскільки позивачем не надано суду доказів порушення відповідачем встановленого порядку у сфері господарювання, відповідач просить суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. Згідно ч.1ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється органами Міністерства праці, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.
Відповідач зазначає, що у 2006 році на його підприємство інваліди для працевлаштування вказаними вище органами не направлялись, що підтверджується звітами про наявність вільних робочих місць та потребу в працівниках, що направлені до Кіровоградського міського центру зайнятості.
Тобто, відсутність на підприємстві відповідача робітників інвалідів при наявності робочих місць для інвалідів не є виною відповідача, оскільки Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", на нього покладено обов'язок забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх відшукувати та працевлаштовувати.
Крім того, відповідач пояснює, що станом на 25.01.2006 року згідно до звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік середньооблікова кількість штатних працівників - інвалідів становила 31 особу, які постійно працювали на підприємстві відповідача у 2005 році. З метою виконання встановленого 4 відсоткового нормативу для працевлаштування інвалідів в кількості 118 осіб, відповідачем додатково створено 90 нових робочих місць та затверджено Додатковий штатний розклад для працездатних інвалідів відповідно до Постанови КМУ № 314 від 03.05.1995 року. Про створення вказаних робочих місць відповідач повідомляв листом №1402/14 від 16.03.2006 року директора Кіровоградського обласного центру зайнятості, Голову Фонду соціального захисту інвалідів та Головного експерта МСЕК. Завдяки вжитим заходам в 2006 році на підприємство відповідача було працевлаштовано 82 особи, які мали статус інваліда. Крім того, відповідач вважає за необхідне при розгляді справи врахувати приписи спеціального Закону України «Про електроенергетику» відповідно до ч.8 ст.21 якого створення робочих місць для працевлаштування інвалідів проводиться підприємствами електроенергетики в розмірі чотирьох відсотків від чисельності працівників, зайнятих у непромисловому виробництві.
На думку відповідача ст.21 Закону України «Про електроенергетику» не встановлює інший норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів та не змінює порядок його встановлення, а лише конкретизує базу розрахунку, тобто визначає з якого саме персоналу визначається норматив чотирьох відсотків робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Провівши детальний аналіз правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем, наданих сторонами доказів, суд прийшов до висновку, що заявлені позивачем вимоги не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню.
Відповідачем вживались заходи до виконання вимог законодавства про створення робочих місць для інвалідів. Відсутність на підприємстві відповідача робітників інвалідів при наявності робочих місць для інвалідів не є виною відповідача, оскільки Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", на нього покладено обов'язок забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх відшукувати та працевлаштовувати.
З моменту вступу в силу Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 5 липня 2001 року № 2606-ІП було здійснено визначення відрахувань до Фонду соціального захисту інвалідів за нестворені робочі місця у якості штрафних санкцій.
Штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону, є видом адміністративно-господарських санкцій, правовий режим яких визначено у статтях 238 - 250 Господарського кодексу України.
Згідно до ст. 250 ГК України встановлено, що адміністративні господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом законодавчо встановлених правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Господарський суд вважає, що днем виявлення порушення, у даному випадку, слід вважати день здачі відповідного звіту до органів соціального захисту інвалідів, тобто 30.01.2007 року (а.с.6).
Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" не встановлено будь-яких строків для застосування фінансових санкцій, тому в даному випадку слід виходити з вимог ст. 250 ГК України.
Згідно ст. 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Статтею 19 Господарського кодексу України визначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання в тому числі у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни.
За приписом пункту 4 ст. 19 Господарського кодексу України органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
Види адміністративно-господарських санкцій передбачені ст.239 ГК України, а саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Пунктом 5 розділу IX «Прикінцеві положення" Господарського кодексу України передбачено, що положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за порушення господарських зобов'язань була встановлена інша відповідальність договором, укладеним до зазначеного в пункті 1 цього розділу строку.
Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці першому цього пункту, вчинені після набрання чинності відповідними положеннями, тому повинні застосовуватись до спірних правовідносин без будь-яких обмежень.
Крім того, відповідно до ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
За таких обставин у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивача про стягнення штрафних санкцій в сумі 856 970 грн. 10 коп. за невиконання нормативу створення робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2006 році .
Посилання позивача як на доказ погодження між сторонами зобов'язання про сплату штрафних санкцій направленої у звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік інформації не містить таких даних, оскільки вказаний звіт було складено та направлено позивачу своєчасно 30.01.2007 року, що засвідчує про відсутність у відповідача умислу на ухилення від відповідальності за невиконання вимог закону (а.с. 6). При складанні та здачі вказаного звіту в відповідні графи внесено всі об'єктивні показники, зокрема графа “Сума коштів штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів» має прочерк, тобто відповідачем не визнано наявність правопорушення та не визначено суму коштів штрафних санкцій за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Господарський суд вважає, що визначальним для вирішення спору є обставини, пов'язані з тим, що відповідачем вживались всі можливі заходи до виконання вимог законодавства про створення робочих місць для інвалідів, а створені ним робочі місця не були зайняті особами що мали статус інвалідів не з вини відповідача..
У відповідності зі ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Згідно ч.1 ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства ( об'єднання), установи і організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах ( об'єднаннях ) в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Як визначено п. 1 Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року №314, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві ( об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інвалідів.
У відповідності з п.2 Положення, робочим місцем інваліда може бути: звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування, спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.
Однак підстав для задоволення позову у господарського суду немає, вина відповідача у непрацевлаштуванні 70 інвалідів відсутня, оскільки відповідач постійно повідомляв органи працевлаштування інвалідів про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, що підтверджується наданими відповідачем Звітами про наявність вакансій в 2006 році для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, але на це підприємство центр зайнятості такої категорії громадян не направляв в зв'язку з відсутністю претендентів на відповідні робочі місця згідно з висновком МСЕК.
Про відсутність вини відповідача в невиконанні нормативу працевлаштування інвалідів також об'єктивно свідчать оглянуті в судовому засіданні письмові докази по справі: інформація Кіровоградського обласного центру зайнятості №04-3925 від 21.12.2007 року про надання структурними підрозділами відповідача звітів форми 3-ПН про наявність вакансій для осіб з обмеженими фізичними можливостями, Колективний договір на 2005- 2006 роки, лист відповідача №1402/14 від 16.03.2006 року, Додатковий штатний розклад для працевлаштування інвалідів на 2006 рік, протокол засідання атестаційної комісії від 26.03.2006 року, Робоча інструкція для контролера енергонагляду.
Оскільки, відповідно до ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» передбачено, що працевлаштування інвалідів віднесено до компетенції відповідних органів місцевого самоврядування та місцевих організацій інвалідів, а Постановою КМУ «Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів» обов'язок здійснювати працевлаштування інвалідів покладається на державну службу зайнятості, Відкрите акціонерне товариство «Кіровоградобленерго» на протязі 2006 р. подавало до державної служби зайнятості «Звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)» за формою №3-ПН на вакансії контролера електронагляду, водія транспортних засобів, слюсаря з паливної апаратури, машиніста екскаваторника та вулканізаторника та відповідно до отриманої інформації на визначені відповідачем вакансії було направлено 7 осіб для працевлаштування контролером енергонагляду, а на інші вакансії направлень не було через відсутність кандидатур (повідомлення Кіровоградського міськрайонного центру зайнятості №03-2690 від 03.12.2007 року).
Отже, господарський суд приходить до висновку, що відповідач належними доказами підтвердив готовність працевлаштувати громадян, в тому числі і інвалідів на вакантні місця, що засвідчено своєчасною подачею звітів до служби зайнятості, а також дотриманням квот працевлаштування соціально незахищених громадян.
Позивач в судовому засіданні підтвердив, що не направляв до відповідача інвалідів для працевлаштування.
Таким чином, суд приходить до переконання, що на підприємстві була можливість працевлаштувати інвалідів, про що повідомлялось службі зайнятості.
Поряд з цим, суд виходить з того, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування. Такий обов'язок згідно зі ст. 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Господарським судом приймається до уваги, що відповідно до Порядку нарахування пені та її сплати, затвердженого Міністерством праці та соціальної політики України № 223 від 15.05.2007 року порушення строку сплати адміністративно - господарських санкцій тягне за собою нарахування пені, розмір якої обчислюється виходячи із 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діє на момент подання позовної заяви. Таким, чином до стягнення позивачем нараховано пеню в розмірі 50903 грн. 82 коп. (856 970, 10 Х 8% Х 120 : 100 : 365 Х 198) за період з 16.04. по 30.10.2007 р.
Однак, враховуючи, що суд прийшов до переконання про необґрунтованість позовних вимог в частині заявлених вимог про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів, нарахована пеня не підлягає до стягнення, оскільки у відповідача не виникало зобов'язання по сплаті штрафних санкцій до 14.04.2007 року.
Враховуючи, що відповідачем надано докази вжиття ним необхідних заходів для недопущення правопорушення, фактично спростовано надані позивачем докази про наявність правопорушення, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, в позов необхідно відмовити.
Крім того, господарським судом враховується, що в результаті вжитих заходів відповідачем працевлаштовано на вакантні посади 82 особи, які мають статус інвалідів, тобто частково виконано припис пункту першого Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( далі Положення) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 року № 314, зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.02 року № 19, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі на підприємстві, в установі та організації, не залежно від форм власності та господарювання, де створенні необхідні умови для праці інваліда.
Висновок про відсутність правопорушення, пов'язаного з працевлаштуванням інвалідів, у разі виконання відповідачем всих можливих заходів до створення робочих місць для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями підтримано Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом ухвалою від 28.08.2007 року по справі № 22а-284/2007 (№13/391).
Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених чинним законодавством України на нього завдань здійснює контроль за виконанням суб'єктами господарювання чотирьохвідсоткового нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в тому числі шляхом стягнення в судовому порядку адміністративно-господарських санкцій за невиконання ними такого нормативу в розмірі середньорічної заробітної плати працівника за кожне незайняте робоче місце інвалідам згідно ст. ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" .
При розгляді справи господарським судом також враховано, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів» який набрав чинності з 01.01.2006 року і фактично діяв в період виникнення спірних правовідносин, встановлено наступне.
У Законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" частину другу статті 1 викласти в такій редакції: "Центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання, виду діяльності і галузевої належності), їх філії, відділення, представництва, що ведуть окремий облік результатів фінансової та господарської діяльності, банки та інші фінансові установи, фізичні особи, які використовують найману працю, а також представництва іноземних юридичних осіб (у тому числі міжнародних організацій), які використовують працю найманих працівників - громадян України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів";
статті 19 і 20 викласти в такій редакції:
"Стаття 19. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі:
чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно:
розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, порядок його встановлення визначаються виключно цим Законом. Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, або порядок їх встановлення, відмінні від зазначених у цьому Законі, застосовуються положення цього Закону.
Стаття 20. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України .
У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням господарського суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом.
Спори, що виникають із правовідносин за статтями 19, 20 цього Закону, вирішуються Фондом соціального захисту інвалідів або в судовому порядку. Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді".
Враховуючи правовий статус Фонду соціального захисту інвалідів, господарський суд прийшов до переконання про необхідність розглянути спір по суті в порядку Кодексу адміністративного судочинства України враховуючи наступне. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.
Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Визначившись з питанням щодо правовідносинами між учасниками спору про віднесення їх до таких, які підлягають до розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, провівши розгляд адміністративної справи за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд враховує особливість вказаного Кодексу стосовно презумціїї винності суб'єкта владних повноважень та приписи ст. 71 КАС України про обов'язок доказування кожною стороною обставин на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, приходить до переконання, що позивачем не надано безспірних доказів про наявність правопорушення з боку відповідача, наданими позивачем доказами не доведено сам факт скоєного правопорушення, тобто порушення будь - чийого права.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Поряд з цим, проаналізувавши надані відповідачем докази щодо фінансового стану підприємства - відповідача господарський суд приходить до переконання, що відповідач мав реальну можливість створити нові робочі місця для працевлаштування інвалідів в кількості 90 одиниць, та працевлаштувати на них інвалідів за направленням органів працевлаштування, у яких була інформація про вільні робочі місця для працевлаштування інвалідів. Однак, господарським судом приймається до уваги, що частинами третьою та четвертою статті 20 Закону № 875 встановлено, що сплату штрафних санкцій підприємства(об'єднання), установи і організації проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів); у разі відсутності коштів штрафних санкцій можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом.
Закон № 875 не ставить обов'язок щодо сплати штрафних санкцій в залежність від наявності чи відсутності прибутку.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 14.06.2005 року зі справи № 6/324 та від 21.06.2005 року зі справи № 1/255.
Натомість з декларації про прибуток підприємства за 2006 рік, наданої представником відповідача не вбачається, що у 2006 році підприємство працювало збитково.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160, 163, 167, 186 п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Сторони мають право оскаржити в апеляційному порядку постанову в порядку і строки відповідно до ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України. Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова виготовлена в повному обсязі 24 грудня 2007 року.
Суддя
Ю. І. Хилько