Унікальний номер справи 759/13056/21
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/15446/2024
Головуючий у суді першої інстанції Л. М. Шум
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
27 листопада 2024 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 червня 2024 року, ухвалене у складі судді Шум Л. М., в примішенні Святошинського районного суду м.Києва,
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Дванадцята київська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним.
В обґрунтування позовних вимог вказала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка є рідною сестрою позивача. Після смерті спадкодавця у Дванадцятій київській державній нотаріальній конторі відкрито спадкову справу №838/2018 (номер у Спадковому реєстрі: 62642351), щодо спадкового майна померлої, що належало їй на час смерті. У встановлений законом строк для прийняття спадщини позивач звернулася до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину. 26.09.2019 Жашківським районним судом Черкаської області ухвалено рішення по справі №693/829/19, яким встановлено факт родинних відносин позивача і спадкодавця. Однак 17.12.2019 ОСОБА_2 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовною заявою про визнання постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії незаконною. У своїй позовній заяві відповідач вказувала, що вона має право на спадщину за заповітом після смерті спадкодавця, на підтвердження чого надала копію заповіту від 12.03.2016, який посвідчений Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою. Позивач вважає дії відповідача шахрайськими, такими, що містять ознаки кримінального правопорушення передбаченого Кримінальним кодексом України, оскільки заповіт складений на ім'я відповідача з порушенням вимог ч. 3 ст. 203, ч.1, 2 ст. 215, ст. 231 ЦК України, так як вчинений особою проти її справжньої волі, внаслідок застосування до неї фізичного та психічного тиску з боку іншої сторони.
Ураховуючи вказане, позивач просила суд визнати недійним заповіт від 12.03.2016, посвідчений державним нотаріусом Дванадцятої київської нотаріальної контори Фещук Н. І., складений ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Дванадцята київська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову не взяв до уваги, що позивач проживала разом із спадкодавцем та піклувалася про неї протягом двох останніх років життя ОСОБА_4 , а після її смерті займалася організацією та проведенням поховання. Судом не враховано докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 умисно створила умови, за яких спадкодавець уклала заповіт на користь відповідача всупереч власній волі та була позбавлена можливості змінити або скасувати даний заповіт. Через протиправні дії відповідача по відношенню до спадкодавця стан її здоров'я значно погіршився. Вона не могла пересуватися самостійно та не могла підтвердити свою особу, а також право власності на квартиру. Апелянт зауважила, що свідки при яких укладався заповіт взагалі не були знайомі з спадкодавцем, проживали за іншою адресою, а тому можуть бути заінтересованими особами, відтак заповіт укладений з порушенням вимог чинного законодавства.
Апелянт вважає, що заповіт на ім'я відповідача, який підписаний її сестрою, був укладений з істотними порушеннями вимог закону, оскільки спадкодавець підписувала його перебуваючи під тиском з боку відповідача, волевиявлення спадкодавця під час укладення заповіту не було вільним, не відповідало його волі, було здійснено під впливом погроз та насильницьких дій з боку відповідача. Проте зазначеного суд першої інстанції не врахував при ухваленні рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 заперечила проти викладених в ній доводів, рішення суду просила залишити без змін як законне та обгрунтоване. Зазначила, що позивач намагається ввести суд в оману, надаючи неправдиву інформацію та підроблені докази. Вказала, що доглядала належним чином за померлою, натомість остання склала на її ім'я заповіт з власного волевиявлення, що було засвідчено нотаріусом.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 заперечували проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу відповідача.
Від Дванадцятої київської державної нотаріальної контори надійшла заява про розгляд справи без участі її представника.
Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду невідомі. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від позивача та її представника не надходило.
З метою дотримання процесуальних строків, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності позивача та її представника, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.
При цьому суд апеляційної інстанції зауважує, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
Враховуючи те, що апеляційна скарга подана стороною позивача, позивач та її представник повідомлені про розгляд справи апеляційним судом, беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 , оскільки неявка вказаних осіб не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення відповідача та її представника, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтями1216, 1217 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно достатті 1223 ЦК Україниправо на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини
Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною другоюстатті 1257 ЦК Україниза позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Пред'являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК Українимають право виключно особи, суб'єктивні права яких виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України(спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) та порушені у зв'язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.
Як вбачається із матеріалів справи та було встановлено судом, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 15.06.2024 Святошинським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві.
Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 26.09.2019 у справі №693/829/19 встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є рідною сестрою ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Київ.
За життя, 12 березня 2016 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , склала заповіт, яким все її майно, рухоме та нерухоме, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Заповіт зачитано свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , заповідачу уголос, підписано ОСОБА_4 та посвідчено державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Фещук Н. І.
Також судом встановлено, що ОСОБА_2 звернулася до Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, але постановою від 21.12.2018 їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки заповіт складено ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а у свідоцтві про смерть зазначено померлу особу ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , та рекомендовано зробити тотожність особи, яка померла та склала заповіт.
Зазначене слугувало підставою відмови ОСОБА_2 у задоволенні поданої нею позовної заяви про визнання незаконною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії (справа №759/23683/19).
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 просила суд визнати вказаний заповіт недійсним, посилаючись на те, що його було складено з істотним порушенням вимог, він вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони.
Тобто, звернувшись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 фактично погоджується з тим, що заповіт складений 12 березня 2016 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 складений саме померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (відповідно до даних свідоцтва про смерть), тобто позивач погоджується з тим, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є однією і тією ж особою.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстації дійшов висновку про недоведеність та необгрунтованість заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, оскільки позивачем не підтверджено доказами, що оспорюваний заповіт складався недієздатною особою або не відповідав дійсній волі спадкодавця. Відсутні докази і того, що на час видачі такого заповіту або до цього спадкодавець страждала на захворювання, які могли обмежувати її можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Суд вказав, що форма і зміст заповіту ОСОБА_4 відповідає вимогам закону, заповіт належним чином посвідчений.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції оскільки вони повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи з огляду на наступне.
Норми Книги шостої ЦК Українисвідчать, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 вказано, що: «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою. На бажання заповідача, також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках».
Відповідно до частин першої, другої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1248 ЦК Українинотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Аналогічні положення закріплені у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженогонаказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, згідно з яким нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути в голос прочитаний і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом.
У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою (частина другастатті 1253 ЦК України).
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними устаттях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).
Статтею 1257 ЦК Українипередбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.
Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Аналізуючи наведені норми права, можна дійти висновку, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним та відповідало його волі.
Із матеріалів спадкової справи №838/2017 померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що після її смерті відкрилася спадщина на належне їй спадкове майно, що складається з квартири АДРЕСА_1 .
Як зазначає позивач, ОСОБА_4 за життя 12.03.2016 складено заповіт, яким на випадок своєї смерті вона заповіла все її майно, рухоме та нерухоме, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Заповіт посвідчено державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Фещук Н. І. та зареєстровано в реєстрі № 6 - 239.
Судом встановлено, що спірний заповіт записаний нотаріусом за допомогою загальноприйнятих технічних засобів - з використанням комп'ютерного набору та роздруківки.
Із змісту заповіту вбачається, що він власноручно підписаний заповідувачем ОСОБА_4 , яка написала, що заповіт зачитано свідками та нею підписано о 10 год 20 хв. Також у заповіті вказано, що у зв'язку із тим, що ОСОБА_4 (малозряча) не може особисто прочитати текст заповіту уголос, за її дорученням його зачитано свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , у присутності ОСОБА_4 , свідків та нотаріуса, заповідачу уголос. Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 поперджені нотаріусом про необхідність додержання таємниці заповіту у відповідності до вимог ст. 1255 ЦК України. Встановлено, що свідки не є спадкоємцями за заповітом, членами сім'ї та близькими родичами спадкоємця за заповітом. Заповіт підписано свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
У заповіті вказано, що ОСОБА_4 робить таке розпорядження на випадок своєї смерті усідомлюючи значення своїх дій, має можливість керувати ними, розуміє обставини, які мають для неї істотне значення, без застосування до неї фізичного та психічного тиску з боку інших осіб, за своєю справжньою волею.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в момент складання заповіту ОСОБА_4 за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинила цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку відповідача, тобто що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.
При цьому суд обґрунтовано виходив з того, що при посвідченні заповіту були дотримані вимоги щодо його форми - заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це особою, містить підпис заповідувача та двох свідків.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, що відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що оспорюваний заповіт укладений з істотними порушеннями вимог закону, оскільки спадкодавець підписувала його перебуваючи під тиском з боку відповідача, волевиявлення спадкодавця під час укладення заповіту не було вільним, не відповідало його волі, було здійснено під впливом погроз та насильницьких дій з боку відповідача колегія суддів оцінює критично, оскільки зазначене є лише голослівним твердженням позивача, дана обставина не підтверджена будь- якими доказами.
Так, відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зокрема, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Статтею 203 ЦК Українивизначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК України).
Частина третястатті 215 ЦК Українипередбачає, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першоїстатті 225 ЦК Україниправочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
За змістом частини першоїстатті 231 ЦК Україниправочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Так, при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях.
Під насильством розуміється фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).
Для визнання правочину недійсним підлягають доведенню наступні обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Правила статті 225 ЦК Українипоширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті1257 ЦК Українисуд за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). За частиною першою статті 78 ЦПК Українисуд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (допустимість доказів). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України).
Згідно із статтею 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно достатті 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно із статтею 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першоїстатті 103 ЦПК Українисуд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
У частині першійстатті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, у тому числі, психічний стан особи.
Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначив, що статтею 110 ЦПК Українивизначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Не зважаючи на твердження про те, що ОСОБА_4 не була здатна усвідомлювати свої дії під час складання заповіту, матеріали справи не містять відомостей про ініціювання стороною позивача призначення у справі посмертної судової психіатричної експертизи з метою з'ясування дієздатності ОСОБА_4 під час складання оспорюваного заповіту, тобто можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Сам по собі похилий вік заповідача, наявність в неї певних захворювань, не можуть підтверджувати абсолютну неспроможність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при складанні заповіту.
В матеріалах справи відсутні будь - які докази причетності ОСОБА_2 до травми отриманої ОСОБА_4 29.09.2017, що підтверджується довідкою від 01.10.2017 (а.с.54 т.1). Показаннями свідків також не підтверджуюється факт застосування ОСОБА_2 фізичного або психичного насильства по відношенню до ОСОБА_4 .
Сама ОСОБА_2 вказані обставини категорично не визнає та стверджує, що ніколи не застосовувала до ОСОБА_4 будь - якого насильства, а навпаки допомогала їй і сама ОСОБА_4 запропонувала їй скласти на неї заповіт. ОСОБА_2 стверджує, що ОСОБА_4 не бажала підтримувати будь - які відносини з ОСОБА_1 , неодноразово виганяла ОСОБА_1 палкою з квартири і говорила, що у неї немає близьких родичів, немає ні братів ні сестер. ОСОБА_2 посилалась на те, що у неї є велики сумніви у тому, що померла ОСОБА_4 і ОСОБА_1 є рідними сестрами, оскільки ОСОБА_1 навіть не знала, що призвіще її сестри « ОСОБА_8 », а не « ОСОБА_8 » і що остання народилась « ІНФОРМАЦІЯ_2 », а не « ІНФОРМАЦІЯ_8 », що підтверджується документами (паспорт, ідентифікаційний номер, свідоцтво про право на спадщину за законом, яке вона отримала у 2007 році після смерті сина - ОСОБА_10 ), які належали за життя саме ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У справі, що переглядається, під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248 ЦК України, а позивач не надала до суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні і не довела, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало внутрішній волі.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки письмовим доказам у справі та не перевірив відповідність оспорюваного заповіту вимогам законодавства є безпідставними й такими, що спростовуються встановленими судом обставинами. Доводи позивача, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, про невідповідність оспорюваного заповіту вимогам законодавства не підтверджуються матеріалами справи.
Таким чином, оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів звертає увагу, що загалом за своїм змістом доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам, викладеним позивачем у позові, яким суд першої інстанції дав належну оцінку та висновки щодо яких вмотивовано та обґрунтовано виклав у мотивувальній частині ухваленого рішення.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в момент складання заповіту за своїм психічним станом ОСОБА_4 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинила цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства, тобто що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало її внутрішній волі. При цьому суд обґрунтовано виходив з того, що при посвідченні заповіту були дотримані вимоги щодо його форми та змісту.
Відтак колегія судді погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним їй майном не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.
Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, та особистого тлумачення заявником норм закону.
При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 10 грудня 2024 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна