печерський районний суд міста києва
Справа № 761/10353/24-ц
пр. № 2-6665/24
28 листопада 2024 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Литвинової І. В.,
за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,
представника відповідача Лук'янович В. О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
І. Позиція сторін у справі.
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з відповідача компенсацію моральної і матеріальної шкоди у розмірі 1 000 021, 50 грн, з яких 21, 50 грн - витрати на відправлення поштової кореспонденції, 1 000 000, 00 грн - відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що позивач подав до Державного бюро розслідувань заяву про вчинення кримінального правопорушення від 08 квітня 2021 року, у якій просив відкрити кримінальне провадження за статтями 364, 366, 382 КК України відносно судді Сокальського районного суду Львівської області Пахут С. О., який постановив ухвалу від 28 вересня 2011 року у справі № 2-1214/11, ухвалу від 22 травня 2014 року у справі № 1321/1713/2012, якими, на переконання заявника, завдав йому шкоду у розмірі 100 000, 00 грн. 20 квітня 2021 року позивачеві надано відповідь з ДБР від 14 квітня 2021 року за вих. № 1418зкп/10-16-06-6382/21, яким повідомлено, що заяву від 08 квітня 2021 року направлено за належністю для організації розгляду до ТУ ДБР, розташованого у м. Львові. Невнесення відомостей до ЄРДР позивач оскаржив у Шевченківському районному суді м. Києва. Ухвалою слідчого судді від 28 квітня 2021 року у справі № 761/14718/21 задоволено частково скаргу ОСОБА_1 : зобов'язано уповноважену особу Державного бюро розслідувань виконати вимоги частини першої ст. 214 КПК України та невідкладно, але не пізніше 24 годин, внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення, викладені у заяві ОСОБА_1 від 08 квітня 2021 року, яку отримано уповноваженою особою Державного бюро розслідувань 12 квітня 2021 року, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань; відмовлено у частині прохання визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб Державного бюро розслідувань. Позивач вказує, що у результаті незаконних дій посадових (службових) осіб Державного бюро розслідувань при розгляді заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 08 квітня 2021 року йому було спричинено приниження честі, гідності і ділової репутації.
Відповідач не визнав позов, у відзиві представник вказував, що ДБР є неналежним відповідачем у справі, оскільки ТУ ДБР є юридичними особами публічного права. Доказів завдання моральної шкоди позивач не надав.
ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.
19 березня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом, у якому просив стягнути з відповідача компенсацію завданої йому моральної шкоди у розмірі 1 000 000, 00 грн та відшкодування майнової шкоди - 21, 50 грн, які було витрачено для відправлення поштової кореспонденції /а. с. 2-20/.
22 березня 2024 року ухвалою судді відкрито провадження у справі, для розгляду у порядку загального позовного провадження /а. с. 22/.
29 березня 2024 року від позивача засобами поштового зв'язку до суду надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності, вимоги підтримує і просить задовольнити /а. с. 47, 48/.
05 квітня 2024 року представник відповідача засобами Електронного суду направила відзив на позов /а. с. 49-68/.
09 квітня 2024 року засобами поштового зв'язку від позивача до суду надійшла відповідь на відзив сторони відповідача /а. с. 69-78/.
11 квітня 2024 року від сторони відповідача до суду через Електронний суд надійшли додаткові пояснення, а 12 квітня 2024 року - клопотання про направлення справи до Печерського районного суду м. Києва за підсудністю /а. с. 79-93, 94-105/.
21 травня 2024 року ухвалою суду матеріали справи направлено для розгляду до Печерського районного суду м. Києва, на підставі частини другої статті 27 ЦПК України /а. с. 108, 109-110/.
06 червня 2024 року справа надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої, у відповідності до пункту 15 Розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), визначено суддю та передано 11 червня 2024 року, для вирішення питання про прийняття до свого провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
18 червня 2024 року ухвалою судді Литвинової І. В. прийнято цивільну справу до свого провадження, для розгляду у загальному позовному провадженні /а. с. 118-119/.
28 червня 2024 року через Електронний суд від представника відповідача до суду надійшов відзив на позов.
23 липня 2024 року засобами поштового зв'язку від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутністю, позов підтримує і просить задовольнити, а також відповідь на відзив відповідача.
03 жовтня 2024 року ухвалою суду у справі закрито підготовче провадження у справі і призначено до розгляду по суті.
У судове засідання позивач не з'явився, враховуючи завчасно подану заяву про розгляд справи за його відсутності.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову у повному обсязі, просила відмовити з підстав, наведених у заявах по суті.
Суд, заслухавши заперечення представника відповідача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
ІІІ. Фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 подав до Державного бюро розслідувань заяву про вчинення кримінального правопорушення від 08 квітня 2021 року, у якій просив відкрити кримінальне провадження за статтями 364, 366, 382 КК України відносно судді Сокальського районного суду Львівської області Пахут С. О., який постановив ухвалу від 28 вересня 2011 року у справі № 2-1214/11, ухвалу від 22 травня 2014 року у справі № 1321/1713/2012, якими, на переконання заявника, завдав йому шкоду у розмірі 100 000, 00 грн.
20 квітня 2021 року позивачеві надано відповідь з ДБР від 14 квітня 2021 року за вих. № 1418зкп/10-16-06-6382/21, яким повідомлено, що заяву від 08 квітня 2021 року направлено за належністю для організації розгляду до ТУ ДБР, розташованого у м. Львові.
Невнесення відомостей до ЄРДР позивач оскаржив у Шевченківському районному суді м. Києва. Ухвалою слідчого судді від 28 квітня 2021 року у справі № 761/14718/21 задоволено частково скаргу ОСОБА_1 : зобов'язано уповноважену особу Державного бюро розслідувань виконати вимоги частини першої ст. 214 КПК України та невідкладно, але не пізніше 24 годин, внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення, викладені у заяві ОСОБА_1 від 08 квітня 2021 року, яку отримано уповноваженою особою Державного бюро розслідувань 12 квітня 2021 року, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань; відмовлено у частині прохання визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб Державного бюро розслідувань.
04 червня 2021 року ТУ ДБР, розташованого у м. Львів, внесено до ЄДРД відомості із заяви ОСОБА_1 за № 62021140010000183.
ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.
Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як визначено ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною першою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Встановлено, що позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення до ДБР, уповноваженими особами якого не було внесено відомості до ЄДРД, а направлено заяву до ТУ ДБР, розташованого у м. Львів, яке згодом внесло відомості згідно з ст. 214 КПК України.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 Цивільного кодексу України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
У силу ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
При цьому, згідно пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, відсутності у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Як передбачає пункт 5 ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується, зокрема, моральна шкода.
Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Як вбачається із правової позиції Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі №6-440цс16, шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Із зазначених правових норм убачається, що для наявності деліктної відповідальності органу державної влади необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювана шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювана. Перераховані складові для деліктних зобов'язань є обов'язковими.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками) зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов'язковою умовою настання відповідальності.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювана, а викликана якимись іншими обставинами.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди.
Вищевказані висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №915/1015/16 від 25 червня 2018 року у справі № 916/1991/17 від 12 червня 2018 року у справі № 908/999/17.
Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2018 року у справі №335/11779/16-ц зазначив, що сама лише, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.
Відтак, позивач, звертаючись до суду, повинен довести факт заподіяння шкоди та надати докази встановлення такого порушення, що спричинило шкоду останньому та причинно-наслідковий зв'язок. Тобто, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку та підтверджуватись відповідним судовим рішенням, що набрало законної сили, або рішенням уповноважених посадових осіб органу державної влади, яке матиме преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди.
Суд відзначає, що в рішенні ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», зазначається, що «з огляду на її природу, стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи, які зіткнулися з проблемами можуть зазнати страждань і тривоги. Звідси випливає, що фактичною основою для висновку про наявність негативних наслідків у немайновій сфері потерпілої особи у більшості ситуацій може бути як таке розумне припущення про природність їх виникнення за подібних обставин.
Суд в контексті спірних правовідносин звертає увагу на те, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Суд наголошує, що, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
З врахуванням зазначеного, суд звертає увагу, що відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України, на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.
За правилом частини другої статті 307 КПК України, ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов'язання припинити дію; 3) зобов'язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.
Відтак, звернувшись зі скаргою в порядку ст. 303 КПК України, позивач реалізував право на оскарження дій Державного бюро розслідувань, яке в подальшому виконало ухвалу слідчого судді.
Так, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.
У разі задоволення судом скарги особи стосовно бездіяльності правоохоронного органу або зобов'язання внести певні відомості до ЄРДР, такий факт може свідчити виключно про наявність певних недоліків у процесуальній діяльності посадових осіб правоохоронного органу, однак це не може свідчити про незаконність їх діяльності, як такої.
Вищезазначених висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 199/1478/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 641/2198/17, від 13 січня 2020 року у справі № 227/2572/19, від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19, від 21 лютого 2020 року у справі № 521/2951/17.
При цьому, реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінального провадження не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав позивача.
У постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 638/8636/17-ц зазначено, що сам факт винесення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою за результатами розгляду скарги позивача зобов'язано відповідача внести відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР, не тягне наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла позивачу моральну шкоду, що підлягає відшкодуванню у відповідності до статей 23, 1167, 1174 ЦК України
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини першої ст. 81 ЦПК України). У відповідності до частини шостої статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а
Відповідно до частини першої, другої ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26 із подальшими посиланнями).
Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
З врахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що наведенні обставини не є безумовною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими, оскільки посилання позивача не свідчать про завдання останньому моральної шкоди, яка може бути відшкодована в порядку визначену законодавством.
Відтак, позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки є необґрунтованими та не містять належних та допустимих доказів на підтвердження порушення прав позивача.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись
ст.ст. 3, 8, 21, 24, 55, 56, 61, 129, 129-1 Конституції України,
ст.ст. 1-23, 1166, 1174, 1176 Цивільного кодексу України,
ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Суддя І. В. Литвинова