Справа № 638/10965/24
Провадження № 2/638/4737/24
06 грудня 2024 року Дзержинський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого Невеніцина Є.В.,
за участю секретаря Кассіч Н.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,-
Позивач звернулася до суду з позов до відповідача про стягнення з ОСОБА_2 суми заборгованості у розмірі 18 821 330,00 грн. Свої вимоги обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , яка є її бабусею. Частину грошових коштів ОСОБА_3 зберігала в індивідуальному сейфі у себе вдома за адресою: АДРЕСА_1 . У ньому було 535000,00 доларів США та 410000,00 ЄВРО, бабуся не приховувала дану суму та говорила, що успадкує її саме позивач. Згодом позивачу стало відомо, що частину від вказаної суми, а саме 200000,00 ЄВРО та 250000,00 доларів США ОСОБА_3 перевезла та почала зберігати в індивідуальному сейфі у її будинку АДРЕСА_2 . Вказані гроші так і знаходилися у даному сейфі до самої смерті бабусі. Відповідно до заповіту зазначений будинок успадкувала мати позивача. Позивач постійно проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 , а отже вважається такою, що прийняла спадщину. Відповідно до заповіту від 08.11.2017 ОСОБА_3 заповіла позивачу все інше майно де б воно не було та з чого б воно не складалося, а відтак вищевказані грошові кошти належать позивачу із часу відкриття спадщини. Відповідач не заперечує, що ОСОБА_1 успадкувала вказані грошові кошти, про що свідчить відповідна розписка, проте на момент подачі позовної заяви грошові кошти позивачу відповідачем не передані.
Ухвалою суду від 19 червня 2024 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання по справі.
13.08.2024 представником відповідача подано відзив на позовну заяву, із зазначенням того, що ОСОБА_2 не заперечує, що її мати ОСОБА_3 успадкувала матеріальні та фінансові кошти, у будинку, який вона успадкувала, на час смерті ОСОБА_3 знаходилися грошові кошти у розмірі 200000,00 ЄВРО та 250000,00 доларів США, проте відповідач більшість часу перебуває за кордоном, грошові кошти зберігаються в банківській скриньці та в кінці календарного року, коли відповідач повернеться до України, зможе їх повернути.
Ухвалою суду від 19.09.2024 у затвердженні мирової угоди по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів - відмовлено.
10.10.2024 надійшли письмові пояснення представника позивача по справі із зазначенням, що у ОСОБА_3 були у розпорядженні грошові кошти у розмірах, вказаних у позовній заяві.
У судове засідання, призначене на 06.12.2024, сторони не з'явилися, про час та місце слухання справи повідомлені, представники позивача та відповідача надали суду заяви про розгляд справи без їх участі, відповідач не заперечував проти задоволення позовних вимог.
У судовому засіданні від 18.10.2024 представник відповідача не заперечував у задоволенні позовних вимог, представник позивача просив задовольнити позовні вимоги.
Суд, заслухавши пояснення учасників розгляду та дослідивши матеріали справи, дійшов наступних висновків.
Згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
За нотаріально посвідченим заповітом від 08 листопада 2017 року, ОСОБА_3 заповіла транспортний засіб марки LEXUS, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , машиномісце НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_4 , все майно, що зберігається у індивідуальному банківському сейфі № НОМЕР_3 у сховищі для індивідуальних банківських сейфів ПАТ «Східно-Український Банк «Грант», своїй дочці ОСОБА_2 ; все інше її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, в тому числі квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , все майно, що зберігається у індивідуальному банківському сейфі № НОМЕР_4 у сховищі для індивідуальних банківських сейфів ПАТ «Східно-Український Банк «Грант» заповіла онуці - ОСОБА_1 . 16 травня 2019 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального Саутенко Н.В. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 її онуці ОСОБА_1 . Також, 26 серпня 2021 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після померлої ОСОБА_3 її донці ОСОБА_2 .
Згідно копії розписки від 09 квітня 2024 року ОСОБА_2 цією розпискою підтверджує, що на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 в сейфі житлового будинку, знаходилися грошові кошти у сумі 200 000,00 ЄВРО та 250 000,00 доларів США готівкою, які належали ОСОБА_3 . Відповідач не заперечує, що зазначені грошові кошти є власністю її доньки на підставі заповіту від 08.11.2017 та зобов'язується передати ОСОБА_1 грошові кошти протягом 30 календарних днів з моменту складення цієї розписки.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно ст.ст.1216, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ч.1 ст.1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Згідно ч.ч.1, 3 ст.1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідачем не оспорюється факт перебування у її володінні грошових коштів, які позивач вважає своєю власністю.
За частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частин першої, четвертої, п'ятої статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 220 ЦК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (абзац перший частини першої статті 207 ЦК України).
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Судом встановлено, що між позивачем та відповідачем не укладалися правочини щодо спірної суми грошових коштів, зокрема, позики або зберігання тощо.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Згідно статті 1212 ЦК України, передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, провадження № 14-32цс19, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, провадження № 14-175цс21).
Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, провадження № 12-182гс18).
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19, провадження № 12-12гс21).
Положення частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах або отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не може вважатися безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
У разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання).
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц, провадження № 61-1215св17, від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16, провадження № 61-4497ск18, від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц, провадження № 61-1133св18, від 11 вересня 2019 року у справі № 303/8185/13, провадження № 61-19846св18.
Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Відсутність зобов'язань між сторонами, відповідно, унеможливлює стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів на підставах, зазначених у позовній заяві.
До вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Велика Палата Верховного суду неодноразово виснувала, що положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів -зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Разом з цим, вимог про витребування у відповідача безпідставно отриманих коштів на підставі статті 1212 ЦК України позивач не заявляла та не зазначала їх правовою та фактичною підставою позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 25.06.2024 у справі № 935/2851/22 зроблено правовий висновок про те, що одним із принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Водночас суд позбавлений можливості самостійно змінювати предмет та правові підстави позову.
Верховний Суд у постанові від 09 липня 2020 року по справі №922/404/19 зазначив, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Оцінюючи належність обраного способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 923/364/19 та від 16 червня 2020 року у справі № 904/1221/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та інші).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обґрунтовував свої вимоги ст.ст.526,530,533 ЦК України, проте судом встановлено, що відповідач зберігає у себе грошові кошти за відсутності правової підстави на це, при цьому розписка складена відповідачем лише підтверджує цей факт, а не породжує зобов'язання з повернення грошових коштів, оскільки між сторонами не укладалися жодні договори, на підставі яких могло б виникнути грошове зобов'язання.
Отже, вимога ОСОБА_1 про стягнення заборгованості не відповідає належному способу захисту прав позивача.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).
Враховуючи вищевикладене, з огляду на принцип диспозитивності цивільного судочинства, змагальності та рівності учасників цивільного процесу, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 внаслідок обрання позивачем неналежного способу захисту.
Таким чином ефективним способом захисту прав позивача, є звернення до суду з позовними вимогами на підставі ст.1212 ЦК України.
Керуючись ст. ст. ст.526,1212,1216 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 13, 76, 81, 263-265, 268 ЦПК України, суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_6 ) про стягнення грошових коштів - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 10 грудня 2024 року.
Головуючий Є.В.Невеніцин