№ справи: 759/10033/24
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/16759/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Ул'яновська О.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
26 листопада 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.
секретар - Черняк Д.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , законним представником якої є ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року,
встановив:
у травні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, представник позивача подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин, які мають значення для справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року у справі було відкрито апеляційне провадження та залучено до участі у справі законного представника відповідачки ОСОБА_2 , яка є малолітньою особою.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (частина п'ята статті 4 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).
Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 просив суд визнати такою, що втратила право користування квартирою, його онуку ОСОБА_2 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 та є малолітньою особою. Відповідачами позивач зазначив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка є матір'ю малолітньої онуки позивача.
Ухвалою Святошинського районного суду м.Києва від 23 травня 2024 року позовну заяву було залишено без руху у зв'язку з неможливістю встановити які саме позовні вимоги заявлено до ОСОБА_3 .
На виконання вимог вказаної ухвали позивачем було подано позовну заяву в новій редакції та вказано відповідачем ОСОБА_2 .
До суду першої інстанції позивачем було надано світлокопію свідоцтва про народження малолітньої відповідачки, однак питання щодо залучення до участі у справі законного представника малолітньої дитини судом першої інстанції не вирішувалось.
Зі змісту оскаржуваного заочного рішення вбачається, що суд дійшов висновку про належне повідомлення малолітньої дитини про розгляд справи, у якій вона є відповідачем.
Частинами 1,3 ст. 45 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи, крім прав та обов'язків, визначених статтею 43 цього Кодексу, малолітня або неповнолітня особа має також такі процесуальні права: безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з ч. 1 ст. 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
В даному випадку суд першої інстанції розглянув справу за позовом до малолітньої особи без залучення до участі у справі її законних представників та за відсутності даних щодо їх належного повідомлення про судовий розгляд, що є порушенням норм процесуального права.
В статті 263 ЦПК Українизакріплено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 289/2207/127 (провадження № 14-506цс19) вказано, що розгляд справи за відсутності учасника, щодо якого немає відомостей про його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, є порушенням статті 6 Конвенції щодо права особи на справедливий судовий розгляд та статей 8, 128-130, 372 ЦПК України, які передбачають, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду справи, врегульовують порядок повідомлення учасників справи про дату судового засідання та наслідки неявки в судове засідання.
Зазначене є порушенням права відповідача на доступ до правосуддя та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 03 жовтня 2017 року у справі «Віктор Назаренко проти України» та від 27 червня 2017 року у справі «Лазаренко та інші проти України»).
Тлумачення частини першої статті 8, частини другої статті 211, пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що: обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу; невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства; розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).
В даному випадку хоча апеляційна скарга і подана позивачем у справі, який свої вимоги відповідним порушенням норм процесуального права не обґрунтовував, однак апеляційним судом встановлено, що розгляд справи відбувся без залучення до участі у справі законного представника дитини, до якої заявлено позовні вимоги, та без його належного повідомлення, що є підставою для скасування рішення суду.
В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що малолітня відповідачка є його онукою - дочкою його сина ОСОБА_5 . При цьому позивач вказував, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підтвердження чого надав копію свідоцтва про смерть. Вказані обставини судом першої інстанції не з'ясовувались.
Крім того, позивач надав апеляційному суду пояснення про те, що малолітня онука разом з її матір'ю у 2015 році виїхали за кордон і йому не відомо їх місце проживання.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Дванадцятою Київською державною нотаріальною конторою 21 березня 2024 року після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 15,16).
Позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 , яка є онукою позивача, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.24).
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За положеннями частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відсутність члена сім'ї понад рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
На підтвердження того, що малолітня відповідачка не проживає у спірний квартирі позивачем було надано до суду копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 , рішення Святошинського районного суду м.Києва від 18 березня 2015 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , які є батьками відповідачки, а також їх заяви про отримання проїзного документа дитини для виїзду за кордон. Крім того, позивач просив суд про витребування доказів, а саме інформації про перетин ОСОБА_2 та її матір'ю ОСОБА_3 державного кордону з 2015 року по теперішній час.
Ухвалою Святошинського районного суду м.Києва від 31 травня 2024 року клопотання позивача було задоволено та витребувано інформацію про перетин кордону відповідачкою. З відповіді Державної прикордонної служби України від 05 серпня 2024 року вбачається, що за період з 08 листопада 2017 року по теперішній час дані щодо перетину державного кордону ОСОБА_2 та її матір'ю ОСОБА_3 відсутні. При цьому у відповіді було зазначено про те, що дані щодо перетину кордону за період до 08 листопада 2017 року у базі даних відсутні у зв'язку з закінчення терміну їх зберігання.
Відповідно п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її життя. Вона охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну, в особі її державних органів, зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v.the U.K.від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v.the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).
Як зазначив Європейський суд з прав людини в правових позиціях, викладених у справах «Powell and Royaner v.the U.K.» від 21.02.1990, Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 та «Gilow v. тhe U.K» від 24.11.1986, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод кожній особі окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути вселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає Україну в особі її державних органів зобов'язання вжити розумних і адекватних заходів для захисту прав. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири та і на наймача.
Пункт 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпаним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей зазначених у п. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини.
Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 року.
В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що після розірвання шлюбу між його сином та невісткою, онука ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживала, оскільки разом із матір'ю виїхала за кордон, де постійно проживає та навчається.
При цьому матеріали справи свідчать про те, що на момент реєстрації місця проживання малолітньої відповідачки у спірній квартирі, право власності на неї належало ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Доказів про те, що ОСОБА_6 за життя зверталась до суду з вимогами про визнання онуки, яка за твердження позивача не проживає у спірній квартирі з 2015 року, такою, що втратила право користування жилим приміщенням, до суду не надано.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов'язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.
У процесуальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
В даному випадку надані до суду першої інстанції докази не можуть свідчити про те, що відповідач, яка є малолітньою особою, понад рік без поважних причин не проживає у квартирі, право власності на яку набуто позивачем у березні 2024 року. За таких обставин, враховуючи предмет спору і те, що дана справа стосується права малолітньої особи на житло, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Також апеляційний суд звертає увагу на те, що хоча позивач і надавав пояснення про те, що його малолітня онука проживає за межами України разом зі своєю матір'ю, однак вимог щодо визнання її такою, що втратила право користування квартирою, в порядку ст. 107 ЖК України не заявляв.
Статтею 376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково, а рішення суду першої скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 серпня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , законним представником якої є ОСОБА_5 , третя особа: Орган опіки та піклування Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 09 грудня 2024 року.
Головуючий
Судді