09 грудня 2024 року Справа 160/27090/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Златіна С.В., розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся з позовом до суду, в якому просить:
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 11.01.2022 по 18.09.2023 року грошового забезпечення, виходячи із розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) належне грошове забезпечення з 11.01.2022 по 18.09.2023 року (щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення), з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік 2481 грн. та на 2023 рік 2684 грн. на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України ''Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб'' № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову допомоги для оздоровлення за 2022 та 2023 роки, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік 2481 грн. та на 2023 рік 2684 грн., на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України ''Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб'' № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за всі дні невикористаної щорічної відпустки за 2022 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік - 2481 грн. на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за всі дні невикористаної щорічної відпустки за 2023 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2023 рік - 2684 грн. на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік - 2481 грн., на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (Ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), нарахувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2023 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2023 рік - 2684 грн., на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб» № 704 від 30.08.2017, з врахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою суду від 11.10.2024р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
16.10.2024р. від представника відповідача до суду надійшла заява про залишення позову без розгляду, у якій відповідач просить суд залишити позовну заяву без руху.
В обґрунтування вказаної заяви відповідачем зазначено, що з 18 вересня 2023 року виключити із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Відповідно, початок перебігу строку звернення до суду слід обраховувати від дати виключити із списків особового складу частини. Проте, до суду з позовом про перерахунок його грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 2022 рік 2481 грн. та на 2023 рік 2684 грн. на відповідні тарифні коефіцієнти, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України ''Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб'' № 704 від 30.08.2017 Позивач, через свого представника, звернувся лише 10 жовтня 2024 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення, який скінчився - 18.12.2023р.
21.10.2024р. представником позивача подано письмові заперечення на клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху. В обґрунтування клопотання зазначено, що оскільки листом від 27.09.2024 № 1542/12242 відповідач повідомив позивача про відсутність правових підстав про перерахування грошових коштів від військової частини НОМЕР_1 , який був отриманий Позивачем 27.09.2024, то вважаю, що місячний строк на судове оскарження закінчується 27.10.2024, оскільки 27.09.2024 позивач дізнався про рішення про бездіяльність командування військової частини № НОМЕР_1 , внаслідок якого відбулось порушення прав, свобод та інтересів позивача.
Вирішуючи питання про залишення позову без розгляду та клопотання сторін щодо строку звернення з позовом до суду, суд опирається на Конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.
Так, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон № 2352-ІХ. Підпунктом 18 пункту 1 розділу І цього Закону внесено зміни, зокрема, до статті 233 КЗпП України.
Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк із дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Отже, строк звернення до суду з вимогами про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати за період із вересня 2022 року до січня 2023 року сплив. Це є підставою для відмови у видачі судового наказу в цій частині на підставі пункту 5 частини першої статті 165 ЦПК України.
Водночас статтею 43 Конституції України гарантовано право кожному на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Крім іншого, у цій статті зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А також вказано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Частиною першою 3 статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Проте частиною першою статті 233 КЗпП України гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею було обмежене в частині звернення до суду за захистом - установленням часових меж у три місяці, упродовж яких особа може звернутися до суду.
В умовах перманентної затримки у виплаті заробітної плати працівник опиняється у вкрай несправедливому становищі, коли після спливу трьох місяців затримки у виплаті заробітної плати її виплата стає залежною лише від доброї волі роботодавця, а відповідне право працівника вже не може бути захищене судом.
У законодавстві України наявне визначення строку позовної давності. Відповідно до частини першої статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦПК України).
Отже, гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею обмежене строком звернення до суду за захистом тривалістю в три місяці, тоді як звернення до суду за захистом усіх інших цивільних прав обмежено загальною позовною давністю тривалістю в три роки. Також вбачається несправедливим, коли право працівника вимагати сплату заробітної плати в суді обмежене тримісячним строком, тоді як кредитори такого працівника мають право протягом трьох років вимагати в нього сплату цивільних боргів, зокрема комунальних платежів.
У період дії в Україні воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX “Про затвердження Указу Президента України ''Про введення воєнного стану в Україні''», перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом України, зупинено на строк дії такого стану (пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу). Водночас гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею продовжує бути обмеженим у захисті судом строком у три місяці, що, крім іншого, ставить найманого працівника в нерівні умови з тими громадянами, які заробляють собі на життя шляхом укладення цивільно-правових договорів. У разі порушення умов таких договорів, зокрема в разі несплати другою стороною договору грошових коштів за виконані послуги та роботи, такі громадяни мають в умовах воєнного стану майже необмежене строком право звертатися до суду за захистом своїх порушених прав, тоді як 4 найманий працівник повинен пильно стежити за дотриманням тримісячного строку щодо кожної щомісячної (а можливо, і два рази на місяць) затримки у виплаті заробітної плати.
Також Законом № 2352-ІХ суттєво обмежено передбачене частиною першою статті 234 КЗпП України право суду поновлювати пропущений працівником тримісячний строк для звернення до суду з відповідним позовом.
Згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Отже, до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому в разі пропущення такого строку на законодавчому рівні не передбачено можливості його поновлення (щодо стягнення заборгованості по заробітній платі).
Згідно з КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
У частині першій статті 1 Закону України “Про оплату праці», який є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює правовідносини у сфері оплати праці, міститься аналогічне визначення поняття “заробітна плата».
Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Усі інші платежі здійснюються роботодавцем після виконання зобов'язань щодо оплати праці (стаття 97 КЗпП України).
Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, установлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі 6 відсутності таких органів - представниками, обраними й уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (стаття 115 КЗпП України).
Відповідно до частини сьомої статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У частині першій статті 55 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.
Згідно із частиною першою статті 4, частиною першою статті 15 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у тому числі тих, що виникли із трудових відносин. Працівники мають право, зокрема, на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (частина друга статті 2 КЗпП України).
Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).
Слід зауважити, що частина друга статті 233 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) передбачала, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Оскільки стаття 22 Конституції України міститься в розділі II “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно тлумачити у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України.
Звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є обмеженням їх. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: “обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016). Таку саму позицію Конституційний Суд України підтримав і в Рішенні від 22 травня 2018 року № 5р-2018.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.
Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України потрібно розуміти так, що під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їхньої сутності.
На підставі викладеного можна виснувати, що внаслідок унесення змін до статей 233, 234 КЗпП України законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб'єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.
З огляду на те, що норма ч.1 ст. 233 КЗпП України не відповідає положенням Конституції України, про що зазначено у Конституційному поданні Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України, то суд вважає, що строк звернення до суду з даним позовом не пропущено
Керуючись статтями 22, 122, 123, 243, 248, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 залишення позову без руху - відмовити.
Ухвала скарженню не підлягає. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.
Ухвала набирає законної сили у відповідності до статті 256 КАС України.
Суддя С.В. Златін