06 грудня 2024 року м. Дніпросправа № 160/14803/24
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Семененка Я.В. (доповідач),
суддів: Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2024 року (суддя Сидоренко Д.В.) у справі №160/14803/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.07.2018 року по 05.05.2024 року включно.
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.07.2018 року по 05.05.2024 року включно у сумі 654 595 гривень 85 копійок.
Підставами позову визначено несвоєчасний розрахунок при звільненні, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме - виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2024 року позов задоволено частково, а саме:
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 118639,21 грн., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Рішення суду, в частині задоволених позовних вимог, мотивовано встановленими обставинами справи, які свідчать про те, що при звільненні позивача з ним не було проведено остаточного розрахунку у повному обсязі, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що період з 04.07.2018 до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ), за який слід нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість
місяців. Період же з 19.07.2022 по 05.05.2024 року, за який слід нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Визначаючи суму середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача, суд першої інстанції встановив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 563794,56грн., в той же час, виходячи з принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 118639,21гр., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми при звільненні порівняно із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволені позову. Позиція відповідача фактично полягає в тому, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки при розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст..116 КЗпП України. При звільнені з позивачем був проведений остаточний розрахунок та виплачено належні йому суми. Той факт, що в подальшому за рішенням суду військова частина виплачувала позивачу компенсації за дні невикористаної відпустки, не може вказувати на те, що у відповідача виник обов'язок по сплаті позивачу компенсації, що передбачена ст..117 КЗпП України, оскільки у спірному випадку судами вирішувалося питання про право позивача на виплату компенсації вже після його звільнення. Також, за позицією відповідача, у спірних відносинах взагалі не можуть застосовані положення КЗпП України, а порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців врегульовано спеціальним законодавством. Крім цього, відповідач вказує на те, якщо вже суд і застосував положення ст.117 КЗпП України, то він повинен був врахувати внесені зміни до цієї статті, якими обмежено строк виплати середнього заробітку у шість місяців.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, правову оцінку досліджених судом доказів по справі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.
Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_1 (далі - позивач) з 28.11.2013 року по 03.07.2018 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (далі - відповідач).
03.07.2018 року позивача відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.07.2018 року №131 було звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контакту.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 року у справі №160/15704/22 зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 - 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
06.05.2024 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 року у справі №160/15704/22 відповідачем виплачено на користь позивача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 - 2018 роки у загальній сумі 18443,18 грн., із одночасним утримання військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.12.2022 року у справі №160/15702/22 зобов'язано відповідача:
- здійснити нарахування та виплату на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, із відрахуванням 1,5 % військового збору та компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, з урахуванням раніше виплачених сум.
- нарахувати і виплатити на користь позивача щомісячну фіксовану індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 03.07.2018 року включно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, із відрахуванням 1,5 % військового збору та компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 "Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, з урахуванням раніше виплачених сум.
06.05.2024 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.12.2022 року у справі №160/15702/22 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 03.07.2018 року у загальній сумі 100 196,03 грн., із одночасним утримання військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою.
Оскільки відповідач не здійснив повний розрахунок із позивачем при звільненні, а виплатив йому всі належні суми лише 06.05.2024, позивач звернувся з позовом до суду.
За наслідками перегляду справи суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Так, вирішуючи спір між сторонами суд першої інстанції дійшов висновку щодо можливості застосування до спірних відносин приписів КЗпП України.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки спеціальним законодавством, яким врегульовано правовідносини у сфері проходження військової служби, не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, у зв'язку з чим в даному випадку застосуванню підлягають положення трудового законодавства, якими такі питання врегульовані.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, компенсація за невикористанні дні додаткової відпустки, індексація грошового забезпечення, на які мав право позивач, що підтверджено рішеннями суду, які набрали законної сили, повинні бути виплачені у день звільнення позивача із військової служби, а факт їх несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, які передбачені ст. 117 КЗпП України.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Водночас судом першої інстанції обгрунтовано враовано, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року №2352-ІХ (далі - Закон №2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Отже, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
У спірному випадку, період затримки у виплаті позивачу усіх належних сум при звільненні тривав з 04.07.2018 року (наступний день за датою звільнення позивача) по 05.05.2024 року, тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19.07.2022 року.
Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 вже висловлював правові позиції щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України №2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа №560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа №240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа №560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа №560/831/23).
У наведених вище справах, Верховний Суд, зокрема, зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17.
Водночас Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Так, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно із Законом №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
За висновком Верховного Суду у вказаних справах у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.
Застосовуючи наведений підхід Верховного Суду, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що у цій справі період з 04.07.2018 до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 по 05.05.2024 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отже, у спірному випадку судом першої інстанції враховано зміни, які були внесенні до ст.117 КЗпП України та визначено кількість днів затримки розрахунку, з урахуванням шестимісячного обмеження з 19.07.2022.
Таким чином, аргументи відповідача про застосування судом першої інстанції положень ст.117 КЗпП України, без урахування внесених змін, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Правильно визначивши кількість днів затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з урахуванням довідки відповідача про середньоденне грошове забезпечення позивача, правильно визначив і загальну суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення, яка склала 563794,56грн.
В той же час, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд першої інстанції обгрунтовано врахував істотність частки грошового забезпечення, яке мало бути виплачено на час звільнення позивача та яке не було виплачено, в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні та визначив суму середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню на користь позивача у розмірі 118639,21грн.
Підсумовуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з підстав для його скасування не існує.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст.315, ст.ст.316, 321, 322, 325 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2024 року у справі №160/14803/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки, які визначені ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова складена у повному обсязі 06.12.2024 року.
Головуючий - суддя Я.В. Семененко
суддя Н.А. Бишевська
суддя І.Ю. Добродняк