28.11.2024
про залишення позовної заяви без руху
копія
Справа № 757/15402/24-ц Провадження № 2/401/1878/24
28 листопада 2024 року м. Світловодськ
Суддя Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області Мельничик Ю.С., при прийнятті позовної заяви ОСОБА_1 до Держави України, в особі Президента України ОСОБА_2 , Держави Україна, в особі Міністерства юстиції України, Російської Федерації, в особі Посольства РФ в Польщі, про відшкодування моральної шкоди,
До Світловодського міськрайонного суду від Печерського районного суду міста Києва за підсудністю надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Держави України, в особі Президента України ОСОБА_2 , Держави Україна, в особі Міністерства юстиції України, Російської Федерації, в особі Посольства РФ в Польщі, про відшкодування моральної шкоди. У своїх позовних вимогах позивач просить:
- стягнути з держави Російська Федерація на його користь в рахунок одноразового відшкодування моральної шкоди в розмірі п'яти мільйонів гривень;
- стягнути з держави Україна в рахунок одноразового відшкодування п'ятсот тисяч гривень моральної шкоди, завданої йому порушенням права на мир та за порушення права на правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України в частині добросовісності внаслідок неналежного виконання своїх позитивних обов'язків.
Відповідно до вимог ч.1 ст.185 ЦПК України суддя, після отримання позовної заяви перевіряє її на дотримання вимог, викладених у статтях 175 і 177 ЦПК України.
Перевіривши матеріали позовної заяви встановлено обставини, які вказують на те, що позовну заяву слід залишити без руху з таких підстав.
Згідно ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд враховує, що прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах "Осман проти Сполученого королівства" від 28 жовтня 1998 року та "Креуз проти Польщі" від 19 червня 2001 року. У вказаних рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
Якщо законом визначений порядок для вчинення певних дій, такий порядок в силу вимог вітчизняного та Європейського законодавства повинен дисциплінувати осіб, що звертаються до суду та не допустити судовий процес у безладний рух, так як право на суд не є абсолютним.
Звернення до суду не є беззаперечним і повинно відбуватись за правилами визначеними процесуальним законом.
Так, зі змісту позовної заяви видно, що позивач звернувся до суду з позовом до держави рф з вимогою про відшкодування моральної шкоди.
Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Вирішуючи питання чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у справі, суд враховує наступне.
Суд переконаний, що протиправні та агресивні дії іноземної держави російської федерації вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві, зокрема Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10.70, кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tortexception").
Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, вирішуючи питання, чи поширюється на рф судовий імунітет у даній справі, суд керується такими критеріями: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам- громадянам України внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, тимчасової окупації, оточення та протиправних дій на захоплених територіях; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана рф, яка порушила принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").
Окрім того, юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Таким чином, у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на території держави Україна у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Суд безумовно враховує, що і держава Україна, і держава-агресор рф на момент можливого спричинення шкоди позивачу, були учасницями міжнародних договорів, а саме:
- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 (далі - Конвенція про правову допомогу).
Вказана Конвенція була підписана і Україною, і рф та була ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР; рф - відповідно до Федерального закону від 04.08.94 № 16-ФЗ;
Держава Україна відповідно до Закону України від 01 грудня 2022 року № 2783-ІХ зупинила дію у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь та вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93.
Водночас суд має застосовувати Конвенцію за станом на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно зі ст. 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред'являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони.
Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
При цьому, суд наголошує, що наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.
Більш того, відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету рф у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України.
При цьому Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави.
Суд наголошує, що з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.
У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі N 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Також, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 Суд вказав таке, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Такі висновки наведені в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.72, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 (далі за текстом - Конвенція).
Так, відповідно до положень ст. 5 Конвенції, держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Згідно зі ст. 7 Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Статтею 12 Конвенції передбачено, що якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, яка може бути привласнена державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності.
Слід зазначити, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р підписана та ратифікована Україною, рф підписала вказаний документ, але не ратифікувала його.
Проте, незважаючи на відсутність ратифікації російською федерацією Конвенції 2004 року, норми, встановлені Конвенцією 2004 року, зокрема правила, викладені в статті 12, є нормами міжнародного права, які є обов'язковими для рф, з огляду на нижчевикладене.
Судом враховано, що Конвенція 2004 року ще не набула чинності для держави агресора рф у визначеному в ній порядку, проте нормативний акт був прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН державами-членами ООН.
Преамбулою Конвенції передбачено, що: "… юрисдикційні імунітети держав та їх власності загальновизнані як принцип міжнародного звичаєвого права, … міжнародна конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їх власності зміцнить верховенство права і правову визначеність, особливо у відносинах держав з фізичними або юридичними особами, і сприятиме кодифікації та розвитку міжнародного права та гармонізації практики в цій сфері". У преамбулі також зазначається, що текст резолютивних положень Конвенції 2004 року "враховує розвиток практики держав щодо юрисдикційних імунітетів держав та їх власності".
Це свідчить про те, що Генеральна Асамблея ООН не встановлювала нові принципи міжнародного права за допомогою Конвенції 2004 року, а прагнула "кодифікувати" існуючі принципи з метою "юридичної визначеності" та "гармонізації практики в цій сфері".
У свою чергу стаття 38 Статуту Міжнародного суду визначає у якості джерел міжнародного права, зокрема, міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної у якості правової норми, а також загальні принципи права, визнані цивілізованими націями (п.п b, c статті 38 Статуту), що також підтверджує можливість застосування положень Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, оскільки юрисдикційні імунітети держав та їх власності отримали загальне визнання як один із принципів звичаєвого міжнародного права.
Таким чином, суд вважає, що незалежно від того, чи набула Конвенція 2004 року чинності та чи ратифікувала її держава- агресор російська федерація, резолютивні положення Конвенції 2004 року, з урахуванням положень статті 38 Статуту Міжнародного суду, становлять "загальні принципи права", визнані цивілізованими націями і самі по собі є обов'язковими для виконання суверенними державами, включно з російською федерацією.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження" (SabehElLeil v. France (скарга N 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження:
1) Переслідує законну мету: ЄСПЛ неодноразово визнавав, що "надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави" (Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга N 15869/02), рішення від 29.06.201, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга N 156/04), рішення від 17.07. 2012, § 60).
У контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.
У той же час, збройна агресія проти України, здійснена російською федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
2) Є пропорційне меті, яка переслідується: відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, "обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується".
3) Не порушує самої сутності права на доступ до суду: при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, "необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]" (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга N 8225/78), рішення від 28.05.85, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55), Cudak v. Lithuania (скарга N 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга N 31253/96), рішення від 21.11.2001, окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Аргументи на обґрунтування відмови у застосуванні імунітету держави, крім іншого, сформульовано ЄСПЛ при розгляді справи "Jonesandothers v the United Kingdom" (заяви N N 34356/06 і 40528/06), рішення від 14.01.2014).
Враховуючи викладене, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Водночас суд наголошує, що у теперішній час відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Аналіз змісту ст. 50, 51 ЦПК України дозволяє суду дійти до висновку, що саме позивач має дискреційні повноваження на визначення особи, яка має відповідати за позовом.
Статтею 12 ЦПК України визначено порядок та правила реалізації принципу змагальності сторін у цивільному процесі України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Диспозитивність (від лат. Dispono "розпоряджаюся") це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд. Зміст принципу диспозитивності перш за все розкривається через положення: хто хоче здійснити свої права, має сам потурбуватися про це.
Вказаний принцип, разом із принципом "доступу до справедливого суду", надає кожному учаснику процесу можливість самостійно розпоряджатися наданими йому законом процесуальними правами, в тому числі і правом брати участь в судових засіданнях.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Національний суд позбавлений можливості визначати та/або замінювати (залучати) відповідача (співвідповідача) у справі, без попередньої згоди на таке позивача.
При цьому позивач має врахувати, що визначення відповідача має відповідати характеру, змісту та правовому обґрунтуванню можливої шкоди.
Відповідно до п. 2, 4, 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: - повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; - зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; - виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;
Так, позовна заява не містить обґрунтування того, чому позивач визначив Посольство держави рф в Польщі як уповноважений орган відповідача держави рф.
Крім цього, в порушення п.2 ч.3 ст.175 ЦПК України відомості про наявність або відсутність електронного кабінету відповідачів, позивач не вказав, проте зазначив, що "інші реквізити відповідачів йому невідомі".
Приписами ст. 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Загальні правила підсудності цивільних справ судами України визначаються стосовно іноземців так само, як і стосовно громадян України.
Відповідно до вимог ст. 190, 498 та 499 ЦПК України вручення відповідачеві ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та доданих до неї документів здійснюється шляхом звернення суду України з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 2 статті 3 ЦПК України визначено, що правила міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються, якщо цим договором передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом.
1 грудня 2022 року прийнято Закон України № 2783-IX "Про вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року" (далі Закон).
22 грудня 2022 року Закон опубліковано у газеті "Голос України" та 23 грудня 2022 року Закон набрав чинності.
Закон зупиняє у відносинах України з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року N 240/94-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., N 46, ст. 417), та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., N 26, ст. 162) та передбачає вихід України з цих міжнародних договорів.
Отже, безпосередньої домовленості - договору між Україною та державою Російська Федерація про взаємну правову допомогу в цивільних, сімейних справах, на час звернення позивачем до суду, немає.
З огляду на наведене, суддя застосовує положення Конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 року, яка була підписана державами.
Стаття 1 цієї Конвенції передбачає, що вручення документів у цивільних справах особам, які знаходяться за кордоном, здійснюється у Договірних Державах на прохання консула запитуючої Держави, яке направляється органу, призначеному запитуваною Державою. Прохання із зазначенням органу, від якого виходить документ, що передається, імен та якості сторін, адреси одержувача, характеру документа, про який йде мова, складається мовою запитуваного органу. Цей орган направляє консулу документ, в якому підтверджується вручення або зазначаються причини, які йому перешкодили. Усі складнощі, що можуть виникнути у зв'язку з таким проханням консула, вирішуються дипломатичним шляхом. Будь-яка Договірна Держава може заявити у повідомленні, адресованому іншим Договірним Державам, що вона бажає, щоб прохання про вручення, що має бути здійснено на її території, згадане в частині першій, передавалось їй дипломатичним шляхом.
Сповіщення відповідача Держава рф, місцезнаходження Посольство рф у Польщі, повинно здійснюватися у рамках міжнародної співпраці.
Відповідно до ст. 190 ЦПК України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів.
Таким чином у разі відкриття провадження за цією позовною заявою суд зобов'язаний невідкладно надіслати відповідачу копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви з копіями доданих до неї документів.
Згідно зі ст. 80 Закону "Про міжнародне приватне право", у разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України.
Відповідно до ст. 498 ЦПК України у разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Згідно зі ст. 3 Закону України "Про міжнародне приватне право" якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору.
В рамках Гаазької конвенції з питань цивільного процесу Україна має отримувати допомогу від таких країн як Аргентина, Австрія, Білорусь, Бельгія, Боснія и Герцеговина, Китай (адміністративна область Макао), Хорватія, Македонія, Кіпр, Чехія, Данія, Єгипет, Фінляндія, Франція, Германія, Угорщина, Ізраїль, Італія, Японія, Латвія, Люксембург, Марокко, Нідерланди (королівство у Європі), Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Суринам, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Вірменія, Ватикан, Киргизія, Ліван, Молдова, Росія, Узбекистан.
Пунктом 2.1 Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 р. № 1092/5/54 (далі-Інструкція), визначено, що уразі, якщо при розгляді цивільної справив суду України виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд України складає доручення про надання правової допомоги за кордоном.
Відповідно до пункту 2.3 Інструкції Доручення та документи, що до нього додаються, складаються мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором України. Якщо доручення чи документи, що до нього додаються, складено українською мовою, слід додавати завірений переклад на мову запитуваної держави або на іншу мову, передбачену міжнародним договором України. Документи, що підлягають врученню згідно з дорученням суду України, складаються мовою запитуваної держави чи іншою мовою, передбаченою міжнародним договором України, або супроводжуються завіреним перекладом на таку мову. У відповідних випадках документи, що підлягають врученню, можуть бути складені або перекладені на ту мову, яку, як є підстави вважати, розуміє особа, якій необхідно вручити документи. Це окремо визначається судом України у дорученні.
Таким чином, саме на позивача покладається обов'язок забезпечити подання до суду належно оформлених, перекладених, нотаріально посвідчених документів, після чого вони надсилаються судом у порядку повідомлення, визначеного Інструкцією про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень", затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації від 27 червня 2008 року № 1092/5/54, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 2 липня 2008 року № 573/15264.
Позивачем не надано до суду належним чином засвідчений уповноваженим перекладачем або нотаріальний переклад позовної заяви та доданих до неї документів, для вручення відповідачу через відповідні установи юстиції, та проведення окремих процесуальних дій за місцезнаходженням відповідача.
Суд звертає увагу позивача на те, що 1 вересня 2019 року набула чинності Гаазька Конвенція про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.
Конвенція була підписана від імені України 4 березня 2020 року на підставі Розпорядження Президента України від 03.03.2020 р. № 171/2020-рп.
Конвенція була ратифікована Законом України № 2342-IX від 01.07.2022
Ця Конвенція 2019 року є універсальним багатостороннім документом, що закріплює для держав, які стануть її Сторонами, загальні правила, за яких гарантується взаємне визнання і виконання судових рішень у цивільних або комерційних справах.
Конвенція застосовується до вирішення питань про взаємне визнання та виконання судових рішень у цивільних або комерційних справах у відносинах між її державами-Сторонами.
Згідно зі ст. 2 зі сфери дії Конвенції виключаються рішення у справах про статус та правоздатність фізичних осіб, про стягнення аліментів, щодо інших питань сімейного права, спадкування, неплатоспроможності і деяких інших категорій справ.
Завданням Конвенції є створення глобального механізму уніфікованих правил для визнання та виконання іноземних судових рішень.
Сторонами Конвенції є Україна та Європейський Союз, який прийняв Конвенцію у серпні 2022 року від імені всіх його членів, окрім Данії.
Відповідно до статті 7 цієї Конвенції у визнанні та виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо:
a) документ, на підставі якого порушено провадження або еквівалентний документ, який містить виклад основних елементів позову - (i) не був вручений відповідачу завчасно та у такий спосіб, щоб надати йому можливість організувати свій захист, за винятком випадків, коли відповідач з'явився до суду та надав пояснення у справі і не оскаржив факт неналежного вручення у суді ухвалення рішення, за умови, що законодавство держави ухвалення дозволяло оскаржити вручення, або (ii) був вручений відповідачу у запитуваній Державі у спосіб, що є несумісним з основоположними принципами запитуваної Держави стосовно вручення документів; b) судове рішення було отримане внаслідок обману; c) визнання або виконання було б очевидно несумісним з публічним порядком запитуваної Держави, включаючи ситуації, коли конкретне провадження, за результатами якого ухвалене судове рішення, було несумісним з основоположними принципами процесуальної справедливості цієї Держави, та ситуації, пов'язані з порушенням безпеки або суверенітету цієї Держави; d) провадження в суді ухвалення суперечило угоді або визначенню у документі про створення трасту, згідно з якими спірні питання мали вирішуватися у суді Держави, іншої ніж Держава ухвалення; e) судове рішення є несумісним з судовим рішенням, ухваленим судом запитуваної Держави у спорі між тими самими сторонами; або f) судове рішення є несумісним з судовим рішенням, ухваленим раніше судом іншої Держави між тими самими сторонами з того самого предмету, за умови, що раніше ухвалене судове рішення відповідає умовам, необхідним для його визнання у запитуваній Державі.
Визнання чи виконання може бути відкладено або у ньому може бути відмовлено, якщо провадження між тими самими сторонами і з того самого предмету тривають у суді запитуваної Держави, коли - a) до суду запитуваної Держави позов було подано раніше, ніж до суду ухвалення; та b) існує тісний зв'язок між спором та запитуваною Державою.
Суд звертає увагу позивача, що будь-яке міжнародне та локальне законодавство іноземних країн встановлює певні вимоги, за яких те чи інше рішення може бути визнане та виконане на території певної держави.
Таким чином, позивач має врахувати певне локальне та міжнародне законодавство тієї країни, в якій позивач планує подати заяву про визнання та виконання рішення національного суду, у випадку можливого задоволення позову.
Недотримання порядку належного повідомлення відповідача майже у всіх локальних законодавствах іноземних держав є правовою підставою для відмови у визнанні та виконанні рішення іноземного суду.
За приписами ч. 4 ст. 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Так, у заявлених позовних вимогах позивачка просить стягнути з держави російська федерація на її користь в рахунок одноразового відшкодування моральної шкоди в розмірі п'яти мільйонів грн. а також стягнути з держави Україна в рахунок одноразового відшкодування одну гривню моральної шкоди, завданої їй порушенням її права на мир та одну гривню за порушення її права на правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України в частині добросовісності внаслідок неналежного виконання своїх позитивних обов'язків, в загальній сумі п'ятсот тисяч грн.
Статтею 1 Закону України "Про судовий збір" (далі Закон) унормовано, що судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Приписами ч. 1ст. 3 Закону України "Про судовий збір" визначено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
Згідно позиції Верховного Суду (справа № 761/11472/15-ц постанова від 28.11.2018) моральна шкода, що визначена у грошовому вимірі є шкодою майнового характеру.
У відповідності до ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" з 01.01.2024 судовий збір за подання до суду позовної заяви майнового характеру фізичною особою, складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1211,20 грн.) та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (15140,00 грн.).
Проте, судовий збір позивачем не сплачено за жодну з вказаних позовних вимог, з посиланням на те, що судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду (що відповідає п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ "Про судовий збір); у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно (що відповідає п. 22 ч. 1ст. 5 Закону України "Про судовий збір"); а також посилається на звільнення від сплати судового збору на підставі ст. 22 ЗУ "Про захист прав споживачів".
Згідно п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду, що, у даному випадку, дає підстави для звільнення позивача від сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення моральної шкоди з держави Україна.
За приписами п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Зі змісту вищенаведеної норми Закону вбачається, що передбачена законодавцем пільга щодо сплати судового збору пов'язується не з наявністю самого по собі факту завдання майнової та/або моральної шкоди у зв'язку зі збройною агресією рф проти України, а обмежується тими випадками завдання шкоди особі, коли внаслідок дій держави-агресора у житті людини мали місце одна або декілька таких подій як: вимушене переселення з тимчасово окупованих територій України, загибель, поранення, перебування в полоні, незаконне позбавлення волі або викрадення, порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Однак, доказів настання для позивача одного або декількох з наведених вище наслідків збройної агресії рф проти України матеріали справи не містять.
Також, необхідно зазначити, що підстав застосування до даних правовідносин Закону України "Про захист прав споживачів" не вбачається та позивачем такі підстави не наведені.
Враховуючи вищевказане, судовий збір за подання до суду позовної заяви про відшкодування моральної шкоди за обставин, які викладені у позові, має бути сплачений у встановлених законом порядку і розмірі.
Відповідно до ч. 1 ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення заяви без руху.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 175, 177, 185, 260 ЦПК України, суддя,
Позовну заяву ОСОБА_1 до Держави України, в особі Президента України ОСОБА_2 , Держави Україна, в особі Міністерства юстиції України, Російської Федерації, в особі Посольства РФ в Польщі, про відшкодування моральної шкоди - залишити без руху, та надати позивачу строк для виправлення недоліків позову.
Запропонувати позивачу в п'ятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали привести позов у відповідність до вимог ст.ст.175, 177 ЦПК України, та виправити недоліки позову, що зазначені в мотивувальній частині даної ухвали.
Роз'яснити, що у разі не усунення недоліків позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява у відповідності до ч. 3 ст. 185 ЦПК України буде вважатися неподаною та повернута позивачеві.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає.
Суддя Світловодського
міськрайонного суду Ю.С. Мельничик
Згідно з оригіналом