Провадження № 22-ц/803/8743/24 Справа № 204/15489/23 Суддя у 1-й інстанції - Самсонова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
04 грудня 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Максюти Ж.І., Халаджи О.В.,
за участю секретаря судового засідання Паромової О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Дєлов Віталій Вікторович, на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2024 року в цивільній справі номер 204/15489/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на частку квартири,
У листопаді 2023 року до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на частку квартири, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 , яка проживала разом із позивачем у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . 27 січня 1998 року ОСОБА_3 було оформлено заповіт, яким було складено заповіт на все майно та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , на користь позивача.
Також спадкоємцем був старший брат позивача ОСОБА_4 , який звернувся до Третьої Дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 18 липня 2018 року позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом лише на квартири, а ОСОБА_4 отримав у спадщину на частку квартири. Після цього позивач запропонував своєму старшому брату ОСОБА_4 виплатити грошима вартість його частки в квартирі. При цьому позивач виходив з того, що спірна квартира не може бути поділеною, а частка ОСОБА_4 в ній є незначною і не може бути виділена в натурі. Окрім того, ОСОБА_4 проживає в іншій квартирі і жодним чином не приймав участі в утриманні спірної квартири, комунальній послуги не сплачував. У подальшому ОСОБА_4 уклав договір дарування частки квартири на користь своєї співмешканки ОСОБА_2 , серія та номер: реєстр №2571/НОА093417, виданий 20.09.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна В.В. Фактично ОСОБА_4 не попереджував позивача про укладення договору дарування із відповідачкою і відповідно не брав нотаріальної згоди у позивача як у співвласника вказаної квартири на дарування.
Вказана частина спірної квартири є не єдиним нерухомим майном, яке належить відповідачці, оскільки відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідачці належать квартири за адресами: АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_3 ; та земельні ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_4 . Тобто, оскаржувана частка у квартирі, яка належить позивачу, не є єдиним житлом відповідачки. Більш того, відповідачка фактично не проживає у спірній квартирі, і жодним чином не приймає участі в її утриманні, комунальній послуги не сплачує. Позивач не має іншого житла, проживав разом із матір'ю у вказаній квартирі. Відповідачка не погоджується продати позивачу свою частку квартири та взагалі не виходить на зв'язок із позивачем.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 06.11.2023 року вартість спірної квартири АДРЕСА_5 становить 370000,00 грн та відповідно вартість частки квартири відповідачки становить 92500,00 грн.
Грошову суму для виплати відповідачки вартості еквіваленту її частки у спірній квартирі було внесено на депозитний рахунок суду.
Позивач просив суд визнати за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_5 , яка належить ОСОБА_2 ; виплатити ОСОБА_2 92500,00 грн, внесені позивачем на депозитний рахунок суду.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні та визнання права власності на частку квартири - відмовлено.
Із вказаним рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Дєлов В.В., подав апеляційну скаргу, просив апеляційний суд скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2024 року у справі №204/15489/23 та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції винесено з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції проігнорував докази наявності у відповідачки інших об'єктів нерухомого майна у володінні і факт того, що спірна квартира є єдиною власністю і єдиним місцем проживання позивача, а також факт неможливості поділу спірної квартири.
На етапі підготовки апеляційної скарги, позивачем було проведено повторні зустрічі з сусідами та було відібрано письмові свідчення наступних осіб: ОСОБА_5 ; ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 . Вказані вище особи підтверджують факт того, що відповідачка не користується квартирою АДРЕСА_5 і готові підтвердити свої свідчення в суді апеляційної інстанції під присягою. Просив визнати поважними причини пропуску строку для заявлення клопотання про допит свідків та долучення додаткових доказів, оскільки ці обставини не залежали від позивача і він не міг підтвердити вищеописані обставини ніяким чином.
Просив долучити докази щодо оплати комунальних послуг саме позивачем та довідки про склад сім'ї в хронології за 2018, 2019, 2021, 2023, 2024 роки, а саме: договір з ЦЕК, договір з ЯСНО, квитанції про оплату послуг з газопостачання, оскільки відповідачка не ставила під сумнів факт того, що саме позивач здійснює повне утримання квартири та вона там не прописана, а суд першої інстанції взагалі не ставив це питання на обговорення і не може брати на себе процесуальні функції відповідачки та опонувати аргументам позивача без активного, процесуального волевиявлення відповідачки.
Від інших учасників справи відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Дєлов В.В. доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити.
В судове засідання апеляційного суду відповідачка ОСОБА_2 не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а.с. 110).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю осіб, які не з'явилися.
Заслухавши суддю - доповідача, позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3 , 1926 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке складається з частин квартири АДРЕСА_5 (а.с. 6, 8, 7).
З акту ТОВ «Дніпровський проектно-конструкторський технологічний інститут» від 19.06.2023 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , не існує технічної можливості виділення частини квартири в об'єкті нерухомого майна - однокімнатну квартиру, для подальшого її відчуження, тому що площа частини цієї квартири дорівнює 14,38 м?, а мінімально можлива площа однокімнатної квартири не може бути менше ніж 24,3 м?. Варіантів поділу немає (а.с. 11-10).
Згідно з інформацією, сформованою за допомогою додатку «Реєстр нерухомості» від 20.02.2024 року, частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 20.09.2019 року. Крім частки спірної квартири відповідачці на праві власності належать квартири за адресами: АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_3 ; та земельні ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 34-36).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості.
Відповідно до положень частин 4, 5 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно з частинами 1-3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом
Відповідно до частиною 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Положеннями частин 1-3 статті 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі №908/1754/17 дійшла висновку, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень статті 365 ЦК України можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 липня 2021 року у справі №736/659/19 неможливість виділення частки в натурі в окреме жиле приміщення та неприязні відносини між співвласниками не є безумовними підставами для примусового припинення права власності на частину належного особі майна, якщо таке припинення завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Судом встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3 , 1926 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , яке складається з частин квартири АДРЕСА_5 .
З акту ТОВ «Дніпровський проектно-конструкторський технологічний інститут» від 19.06.2023 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 , не існує технічної можливості виділення частини квартири в об'єктів нерухомого майна - однокімнатну квартиру, для подальшого її відчуження, тому що площа частини цієї квартири дорівнює 14,38 м?, а мінімально можлива площа однокімнатної квартири не може бути менше ніж 24,3 м?. Варіантів поділу немає.
Згідно з інформацією, сформованою за допомогою додатку «Реєстр нерухомості» від 20.02.2024 року, частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 20.09.2019 року.
В позовній заяві позивач вказав, що ним внесено на депозитний рахунок суду грошову суму для виплати відповідачці вартості еквіваленту її частки у спірній квартирі, проте, судом встановлено, що позивачем на депозитний рахунок суду не вносилась вартість спірної частки квартири. Цей факт він також підтвердив в суді першої та апеляційної інстанції.
З огляду на викладене, перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 0' липня 2024 року в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки позивачем не доведено наявність, передбачених ч. 1, 2 ст. 365 ЦК України підстав, які дають право на припинення права власності на частку відповідачки у спільному майні шляхом компенсації її вартості.
Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи, висновків суду першої інстанції не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не впливають на правильність ухваленого судового рішення, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Нових будь-яких доказів суду апеляційної інстанції не надано.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Дєлов Віталій Вікторович, залишити без задоволення, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного
судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 грудня 2024 року.
Судді: