2 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 752/18707/20
провадження № 51-5229 ск 24
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянула касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 9 січня 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 3 вересня 2024 року і
встановила:
Як убачається зі змісту касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень, за вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 9 січня 2023 року, залишеним без змін 3 вересня 2024 року Київським апеляційним судом,ОСОБА_5 було засуджено за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки.
Вирішено цивільні позови, питання щодо речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Суд визнав ОСОБА_5 винним у вчиненні за викладених у вироку обставин кримінального правопорушення проти безпеки руху.
Як установив суд, 8 травня2020 року близько 15:00, керуючи технічно справним транспортним засобом марки «Volkswagen Transporter» (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухаючись з перевищенням допустимої швидкості на Одеській площі в м. Києві в напрямку Кільцевої дороги, ОСОБА_5 усупереч вимогам пп. «б» п. 2.3, пунктів, 12.1, 12.4 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) був неуважним до дорожньої обстановки та її зміни, не вибрав безпечної швидкості автомобіля, унаслідок чого не впорався з керуванням, виїхав на тротуар, допустивши наїзд на електроопору та пішохода ОСОБА_6 . У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпіла отримала численні тілесні ушкодження, від яких померла на місці події.
Справу розглянуто за процедурою, передбаченою ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 просить на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК змінити судові рішення і звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням згідно зі ст. 75 КК. Суть доводів скаржника зводиться до того, що всупереч положень статей 50, 65 вказаного Кодексу суди попередніх інстанцій належно не врахували всіх обставин, які мають значення, зокрема визнання ОСОБА_5 провини, щирого каяття, розуміння наслідків діяння з необережною формою вини, позитивної поведінки після учиненого ДТП та позицій учасників процесу про можливість застосувати інститут умовного звільнення, а ув'язнення засудженого створює перешкоди для компенсації завданої шкоди. З огляду на все це, сторона захисту вважає, що в цій справі рішення про призначення заходу примусу, який належить відбувати реально, є необґрунтованим і несправедливим.
Перевіривши доводи касаційної скарги та копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити на таких підставах.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, правильність юридичної оцінки діяння за ч. 2 ст. 286 КК та справедливість додаткового покарання у касаційній скарзі не оспорюються.
Доводи захисника про несправедливість призначеного покарання через те, що його належить відбувати реально, є необґрунтованими.
Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, ступеню їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
За змістом ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що з огляду на тяжкість злочину, дані про особу винного та інші обставини кримінального провадження виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства.
Таким чином, справедливість покарання законодавець пов'язує не тільки з даними про особу винуватця, пом'якшуючими обставинами та класифікацією злочинів (ст. 12 КК) й формою вини, а й з обставинами кримінального провадження і суспільною небезпечністю конкретного діяння, а також із метою попередження вчинення засудженим та іншими особами нових кримінальних правопорушень.
Цих законодавчих приписів у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_5 не було порушено.
Як убачається з копії вироку, призначаючи ОСОБА_5 покарання, місцевий суд, керуючись статтями 50, 65 КК, урахував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, яке за формою вини (щодо наслідків) - необережне, а за класифікацією (ст. 12 КК) віднесено до категорії тяжких. Водночас, суд зважив на щире каяття та активне сприяння засудженим розкриттю злочину, часткове відшкодування шкоди потерпілому, що визнав пом'якшуючими покарання обставинами. Узявши їх до уваги у поєднанні з позитивними даними про особу засудженого, котрий вперше притягається до кримінальної відповідальності, має позитивні характеристики, не перебуває на спеціальних обліках, місцевий суд призначив ОСОБА_5 основний захід примусу наближений до мінімальних меж санкції ч. 2 ст. 286 вказаного Кодексу.
Разом із цим, урахувавши всі ці обставини, дотримуючись принципу індивідуалізації, з огляду на суспільну небезпечність учиненого діяння проти безпеки руху, обсяг й характер порушень ПДР, унаслідок яких засуджений виїхав на тротуар і допустив наїзд на пішохода, необоротність наслідків цього - смерть людини, місцевий суд обґрунтовано визнав за неможливе досягти визначеної законом мети покарання без ізоляції ОСОБА_5 від суспільства.
Отже, визначене за вироком обмеження прав і свобод ОСОБА_5 є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення останнього та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, а протилежна позиція у касаційній скарзі є непереконливою та неспроможною. При цьому необхідно зазначити, що у справах про кримінальні правопорушення, передбачені ст. 286 КК, думка потерпілої сторони з питань покарання не є вирішальною, адже законодавцем такі діяння віднесено проти безпеки руху.
Крім того, подібні за суттю доводи про невідповідність заходу примусу, який належить відбувати реально, тяжкості злочину й особі засудженого були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції. Цей суд у змагальній процедурі належно розглянув апеляційну скаргу захисника ОСОБА_4 і, не встановивши підстав для застосування ст. 75 КК умотивовано відмовив у задоволенні заявлених вимог. За змістом копії ухвали апеляційного суду від 3 вересня 2024 року, у ній із посиланням на фактичні дані в матеріалах кримінального провадження та норми права, котрими врегульовано порядок, мету й загальні засади призначення покарання, надано відповіді на аргументи сторони захисту.
Оскільки з касаційної скарги та доданих до неї судових рішень не вбачається підстав для її задоволення, немає потреби в перевірці матеріалів кримінального провадження.
Тому згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК необхідно відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 .
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, колегія суддів
постановила:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 9 січня 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 3 вересня 2024 року стосовно ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_7