18 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 639/3830/24
провадження № 61-14666ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. 0. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року в складі судді Єрмоленко В. Б., та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року (повний текст складено 01 жовтня 2024 року) у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., в справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Четвертий відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про встановлення факту, що має юридичне значення,
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, та просила встановити факт належності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Оренбург до німецької національності.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року у відкритті провадження відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:
частиною другою статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. При цьому, чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах органами державної реєстрації актів цивільного стану національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається;
згідно статті 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки;
відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 810/2732/18 (К/9901/5276/19) (провадження № 11-381апп19) вказавши, що у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності спір не підлягає розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі;
схожих за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19), а також Верховний Суд постановах від 30 січня 2020 року у справі № 754/7901/19 (провадження № 61-16791св19), від 18 березня 2020 року у справі № 761/36561/19 (провадження № 61-21818св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 759/13784/19 (провадження № 61-1024св20);
отже, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, питання, порушене заявником у поданій до суду заяві не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а і судовому розгляду взагалі. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року в справі № 216/4127/23 (провадження № 61-14213св23).
Згідно пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо, зокрема заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Тому суд зробив висновок, що у відкритті провадження за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа: Четвертий відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про встановлення факту, що має юридичне значення слід відмовити, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки зазначені вимоги заяви не підлягають судовому розгляду, тому суд не зазначає до юрисдикції якого суду віднесено їх вирішення.
Постановою Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства;
згідно статті 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки. Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою.
фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 810/2732/18 (К/9901/5276/19) (провадження № 11-381апп19) вказавши, що у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, спір не підлягає розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі. Схожих за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19), а також Верховний Суд постановах від 30 січня 2020 року у справі № 754/7901/19 (провадження № 61-16791св19), від 18 березня 2020 року у справі № 761/36561/19 (провадження № 61-21818св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 759/13784/19 (провадження № 61-1024св20);
отже, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, питання, порушене заявником у поданій до суду заяві, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та судовому розгляду взагалі. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року в справі № 216/4127/23 (провадження № 61-14213св23);
судова колегія вважала, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ця справа не підлягає розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, а й судовому розгляду взагалі, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку таких фактів, про встановлення яких просить заявник. З огляду на викладене, колегія суддів не вбачала підстав скасування ухвали суду.
ОСОБА_2 29 жовтня 2024 року засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року (повний текст складено 01 жовтня 2024 року), у якій просить оскаржені судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду справи до суду першої інстанції
ОСОБА_2 у касаційній скарзі посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
при прийнятті оскаржених рішень суди виходили з того, що встановлення факту про належність особи до певної національності не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності. При цьому посилалися на висновок викладений в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року, справа № 398/4017/18, провадження 14-215цс19. Проте якщо ознайомитися з Єдиним державним реєстром судових рішень, то можливо встановити, що у ньому знаходиться велика кількість рішень, прийняті після 29 травня 2019 року, які набрали чинності і якими встановлено юридичні факти, щодо належності осіб до певної національності. Тому заявниці не зрозуміло, чому одним громадянам України відкривають справу і задовольняють заяви, встановлюючи юридичні факти належності особи до певної національності, а заявниці відмовили у відкритті провадження, аргументуючи це тим, що буцімто неможна встановити у судовому порядку факт належності особи до певної національності;
згідно з статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина;
право на вибір національної належності, віросповідання реалізується за вибором особи безпосередньо. Відсутність правового регулювання відносин зміни актових записів в частині інформації про національність особи вказує на те, що національне законодавство не є чітким в цій частині. У разі наявності прогалин в правовому регулюванні відносин, правове регулювання таких відносин здійснюється на основі інституту аналогії. Перешкоди реалізації наданого законом права ґрунтується не на законі, а на неправильному тлумаченні закону, оскільки будь-яких обмежень здійснення відповідного права не вказано, навпаки, кожному гарантовано право на вільний вибір способу поширення інформації про свою національність чи не поширення такої, отже і компетенція щодо визначення змісту цієї інформації належить виключно особі. Зазначений висновок також підтверджується положенням статті З Рамкової конвенції про захист національних меншин від 01 лютого 1995 року, в якій вказано, що кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй, чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв'язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. Особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати права і свободи, що випливають з принципів, проголошених в цій Рамковій конвенції, одноосібно та разом з іншими;
за змістом статті 300 ЦК України фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Встановлення факту приналежності до німецької національності заявниці необхідно для відновлення та збереження етнічного походження свого роду, що дозволить зберегти і документально підтвердити мою приналежність до німецької національності;
висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на наявних у справі доказах, ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, що у відповідності до вимог статті 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали та постанови суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 виданим міським відділом РАЦС в м. Оренбург.
У свідоцтві про народження матері у «національність» її матері зазначено «руська», проте рішенням Центрального районного суду м. Оренбург по справі № 2-2244/20 07 липня 2022 року, було встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м. Сорочинська Оренбурської області є особою німецької національності.
У свідоцтві про народження бабусі заявниці в дівочості ОСОБА_6 зазначено, що її батьком був ОСОБА_7 у графі «національність» зазначено німець, мати ОСОБА_8 - руська, в свідоцтві народження її національність не була зазначена, що підтверджується повторним свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 виданим 95600461 відділом адміністрації Сорочинського міського округу Оренбурської області 06 лютого 2020 року.
Відповідно до довідки про укладення шлюбу № НОМЕР_3 , виданої відділом Самарського району 26 березня 2020 року бабуся заявниці уклала шлюб 22 березня 2019 року з ОСОБА_4 , та змінила прізвище з « ОСОБА_9 » на « ОСОБА_10 ».
Заявниця вказує, що сім'я матері заявниці (разом з нею) в 1941 році на підставі постанови СНК СРСР та ЦК ВКПб від 12 вересня 1941 року була піддана політичним репресіям за національною ознакою - як особи німецької приналежності та вислана до міста Оренбурга (раніше м. Чкалов) на спец-поселення у Домбаровський Оренбурської області.
Відповідно до архівної довідки № 3/225208431825 від 27 червня 2022 року виданої Управлінням внутрішніх справ російської федерації по Оренбурзькій області в архівному фонді «4-го відділення МВД СРСР по Чкаловській області» у справі по переселенню німцев у сільськогосподарські районі області за 1941 р.» у «С німців , які підлягали переселенню із м. Чкалова» є відомості про склад сім'ї ОСОБА_7 , 1905р.н.: Дружина - ОСОБА_8 , 1910 р.н.; Дочка - ОСОБА_17 , 1935 р.н.; Дочка - ОСОБА_18 , 1936 р.н.; Дочка - ОСОБА_13 , 1939 р.н.; Син - ОСОБА_14 , 1941 р.н.
У архівному фонді «Колекція особистих справ спецпоселенців Чкалов (Оренбурської) області» є відомості, що у жовтні 1941 року родина ОСОБА_15 , 1905 р.н., переселена із м. Чкалова у Домбаровський район Оренбурської області. ОСОБА_7 , 1905 р.н., знят з обліку спецпоселення 16 вересня 1953 року.
Відповідно до довідки № 58 Управління соціального захисту населення Адміністрації Центрального району м. Оренбурга №58 від 17.06.1994р. ОСОБА_5 1939 року народження, на підставі Закону Російської Федерації від 03 вересня 1993 року «Про внесення змін та доповнень до Закону РСФСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій» статті 21 відноситься до дітей, які залишилися у неповнолітньому віці без опіки одного із батьків, безпідставного по політичним мотивам, мати якої ОСОБА_8 1910р.н. була репресована по політичним мотивам в 1941 р. на ОСОБА_5 як особу яка постраждала від політичних репресій, поширюються пільги передбачені Законом.
Згідно довідки Управління внутрішніх справ Адміністрації Оренбурської області про реабілітацію № 7/3-1349 від 27.05.1997р. ОСОБА_16 1939 року народження, уродженка м. Сорочинська Оренбурської області, в 1941р. на підставі постанови СНК СРСР та ЦК ВКПб від 12.09.1941 року іі мати - ОСОБА_8 , 1910р.н., були піддані політичним репресіям за національною ознакою - як особи німецької приналежності та вислані із міста Оренбурга (раніше м. Чкалов) на спецпоселення у Домбаровський район Оренбурської області.
На підставі статті 3 Закону Російської Федерації від 18 жовтня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій» і доповнень до Закону від ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_16 - реабілітована.
На підставі Закону про реабілітацію жертв політичних репресій і решта членів сім'ї бабусі заявниці була реабілітована.
Тому заявниця вважає, що починаючи з народження матері (а потім і при народженні заявниці) щоб уникнути застосування репресивних заходів та інших обмежувальних заходів за національною ознакою, у документах зазначалося національність у бабусі та матері «руська». Водночас вони усі вважають себе німкенями, оскільки виховувалися у сім'ях з дотриманням німецьких традицій, готувалась німецька кухня, відзначали традиційні німецькі свята, вони усі володіють німецькою мовою.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України).
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть (частини друга та третя статті 49 ЦК України).
Фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (стаття 300 ЦК України).
Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку (частина перша статті 22 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19) зазначено, що:
«питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України 31 грудня 1991 року № 24 «Про порядок зміни громадянами України національності» від, відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99.
Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.
Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.
Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні.
Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв'язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.
Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону «Про національні меншини в Україні». Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 810/2732/18 (провадження № 11-381апп19) вказано, що:
«19. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись із заявою до Миронівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, мав на меті внести зміни до актового запису про народження, зазначивши національність матері «німка», та актового запису про шлюб, зазначивши національність чоловіка « німець», у задоволенні якої позивачу було відмовлено.
22. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» в цьому випадку слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, з огляду на таке.
30. У частині першій статті 315 ЦПК наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоч за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення).
31. Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
32. При цьому чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах органами державної реєстрації актів цивільного стану національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.
34. Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону України «Про національні меншини в Україні».
35. Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.
36. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, в постанові від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18.
37. Таким чином, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності цей спір не підлягає розгляду не лише в порядку адміністративного судочинства, а й у судовому порядку взагалі».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2023 року в справі № 216/1899/22 (провадження № 61-13225 св 22) вказано, що:
«звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 просив суд встановити факт неправильності записів щодо національності в актових записах цивільного стану та внести відповідні зміни, а саме: встановити факт неправильності запису про національність його матері в актовому записі про його народження та внести відповідні зміни, а також встановити факт неправильності запису про його національність в актовому записі про народження його доньки та внести відповідні зміни.
Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 810/2732/18, провадження № 11-381апп19 зроблено висновок, що «відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах органів державної реєстрації актів цивільного стану відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Отже, національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу» (пункти 34, 35).
Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 398/4017/18, провадження № 14-215цс19 та неодноразово підтриманою Верховним Судому постановах: від 30 січня 2020 року у справі № 754/7901/19 (провадження № 61-16791св19), від 18 березня 2020 року у справі № 761/36561/19 (провадження № 61-21818св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 759/13784/19 (провадження № 61-1024св20), від 30 березня 2022 року у справі № 458/1176/20 (провадження № 61-15907св21). Указане свідчить про сталість практики з розгляду подібних справ.
ОСОБА_1, звертаючись до суду з указаним позовом, фактично просив встановити його національність та національність його матері, а також внести відповідні зміни в актові записи цивільного стану. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що справа не підлягає розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, а й судовому розгляду взагалі, у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, а тому обґрунтовано закрили провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України».
Суди встановили, що у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, питання, порушене заявником у поданій до суду заяві, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та судовому розгляду взагалі.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою.
У разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення (частина четверта статті 394 ЦПК України).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року в справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Четвертий відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
В. І. Крат