Постанова
Іменем України
26 листопада 2024 року
м. Київ
провадження №22-ц/824/17496/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Мазурик О. Ф. (суддя-доповідач),
суддів: Желепи О. В., Немировської О. В.,
за участю секретаря Марченка М. С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Оболонського районного суду м. Києва
від 03 вересня 2024 року
в складі судді Белоконної І. В.
у цивільній справі №756/3654/23 Оболонського районного суду м. Києва
за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_1 , ОСОБА_3
про стягнення боргу за договором позики
та за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3
до ОСОБА_2
про визнання недійсним частини договору позики,
за зустрічним позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про розірвання договору позики
В березні 2023 року ОСОБА_2 , посилаючись на те, що ОСОБА_1 належним чином не виконав зобов'язань за договором позики, яку отримав за згодою дружини ОСОБА_3 , звернулася до Оболонського районного суду м. Києва з позовом про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості в розмірі 696 364,71 грн, яка за умовами договору обрахована згідно офіційного курсу НБУ гривні до долара США на день погашення чергового платежу; пені, нарахованої за умовами договору, в розмірі 1 492 205,16 грн; 3% річних в розмірі 24 529,40 грн та інфляційних втрат у розмірі 157 398,33 грн, обрахованих ч. 2 ст. 625 ЦК України.
В травні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_2 про розірвання договору позики та визнання припиненими зобов'язання позичальника ОСОБА_1 за цим договором.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він отримав позику у грошовій валюті - гривні, а саме в розмірі 1 208 118,98 грн. Проте, враховуючи, що національна валюта України є гривня, беручи на себе зобов'язання згідно договору позики, він виходив з того розміру зобов'язання, який він отримав, та не розраховував, що відбудеться зміна курсу валют у сторону збільшення аж у п'ять разів, а позикодавець здійснить розрахунок грошового зобов'язання суми 152 250,00 доларів США до гривні за збільшеним курсом НБУ, а не за тим, який був станом на день отримання позики. Вважав, що оскільки за договором позики він вже сплатив 2 933 052,22 грн, то грошове зобов'язання за цим договором є припиненим. Також посилався на те, що зміна курсу валют є значною та істотною обставиною, а тому якби він міг це передбачити, то не укладав би договір або уклав би його на інших умовах.
Також 09 травня 2023 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали зустрічну позовну заяву про визнання недійсним абзацу 4 пункту 1 Договору позики від 16.03.2011.
Зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним пункту договору позики ОСОБА_1 та ОСОБА_3 обґрунтовували тим, що застосування коригування у разі збільшення курсу валют долара США суперечить чинному законодавству, а отже оспорюваний пункт договору є несправедливим, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на погіршення становища позичальника. Відповідно до умов Договору позики від 16.03.2011, а саме абз. 4 п. 1 не вбачається чіткої інформації щодо розміру щомісячного грошового зобов'язання, яке по суті є систематично змінним лише у бік збільшення. Укладаючи Договір позики від 16.03.2011, ОСОБА_1 виходив з того, що умови укладеного договору сторони розуміють однозначно, прозоро, його зобов'язання є сталими, незмінними та справедливими, а також не збільшиться у п'ять разів. Окрім того, відповідно до оспорюваного пункту Договору позики, здійснення коригування у разі зменшення курсу долара США, встановленого НБУ до гривні на відповідну дату погашення, не проводиться, що є несправедливим та порушує баланс справедливості умов укладеного договору по відношенню до сторони позичальника та ставить його у невигідне становище.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03 вересня 2024 року первісний позов задоволено частково. В задоволенні зустрічних позовів відмовлено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за Договором позики від 16.03.2011 у розмірі 636 864 грн 60 коп., пеню у розмірі 1 492 205 грн 16 коп.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції неправильно застосував положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, якою визначено, що у позичальника виник обов'язок повернути лише те, що він отримав.
Суд неправильно застосував положення ч. 2 ст. 1047 ЦК України та не взяв до уваги, що в матеріалах справи не міститься жодного документу, який підтверджує, що ОСОБА_2 надавала ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 1 208 118,98 грн, які визначені в п. 1 Договору позики.
Вважав, що ОСОБА_2 не могла виконати свій обов'язок про надання грошових коштів у позику в розмірі 1 208 118,98 грн, оскільки таких коштів у власному розпорядженні вона не мала і з цього приводу було заявлено клопотання до суду про витребування інформації щодо джерела походження коштів. Проте, таке клопотання не вирішено судом.
Судом не взято до уваги доводи відповідачів про відсутність доказів, які підтверджують аргументи позивача щодо сум та дат часткової сплати боргу.
Судом також не взято до уваги відсутність доказів погашення боргу з 12 серпня 2014 року, відсутність пред'явлення будь-яких претензій з того часу, як обставини, яка підтверджує погашення боргу.
Зазначав, що до позовної заяви ОСОБА_2 не долучено жодного документу, з якого можна встановити суму погашення боргу і така сума не зазначена безпосередньо в позовній заяві. Проте, суд першої інстанції, незважаючи на це, безпідставно визнав дату наступної заборгованості - грудень 2020 року та наданий позивачем розрахунок заборгованості належним доказом.
Стверджував, що отримана ним позика не від ОСОБА_2 за Договором позики від 16.03.2011 у розмірі 1 208 118,98 грн повернута у повному обсязі та навіть більше. Додав, що він фактично працював на позивачку, оскільки вона була бенефеціаром юридичних осіб, де він був працевлаштований, вони перебували в довірливих відносинах, а тому навіть не розраховував, що у зв'язку з тим, що у 2014 році йому не видавалися підтвердження погашення боргу це призведе до даного судового провадження.
Суд безпідставно взяв до уваги покази свідка на підтвердження повернення суми боргу, оскільки згідно судової практики Верховного Суду факт виконання зобов'язання за договором позики не може доводитися поясненнями сторони та показами свідка.
Вважав, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, оскільки неможливо в інший спосіб довести чи дійсно ОСОБА_2 підписувала договір позики, адже остання має багато довірених осіб, які управляють її справами та не завжди діють добросовісно.
Суд неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про стягнення пені, нарахованої у період дії карантину та воєнного стану.
Зазначав, що у суду були відсутні законні підстави для відмови в задоволенні зустрічного позову про розірвання договору позики, оскільки зустрічним позивачем доведено, що зміна курсу валют є суттєвою обставиною, яка не могла бути передбачена при укладенні договору і суттєво впливає на можливість його виконання.
Також зазначав, що відмовляючи в задоволенні зустрічного позову про визнання пункту договору, суд першої інстанції не виконав вимог статті 215 ЦК України та не здійснив тлумачення договору позики, що є суттєвим для правильного вирішення справи.
Крім того, як на підставу скасування рішення суду посилався на те, що суд допустив порушення норм процесуального, а саме за повторної неявки позивачки за первісним позовом, належним чином повідомленої, не залишив первісний позов без розгляду, а ухвалив оскаржуване рішення; суд не врахував, що позивач не надав відповіді на письмові запитання відповідача, що ускладнило об'єктивне дослідження справи.
За наведених обставин просив скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 03 вересня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову і задоволення зустрічних позовів.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, ОСОБА_2 подала відзив, в якому зазначила, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та безпідставними, а тому висновку суду першої інстанції про часткове задоволення позову не спростовують.
Представник скаржника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та представник обох відповідачів - ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав, викладених в ній.
Представник позивача - ОСОБА_6 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялися у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 28 серпня 2009 року Лівобережним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з Державним центром розвитку сім'ї зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , про що зроблено актовий запис №1598.
У період шлюбу відповідачів за первісним позовом 16 березня 2011 року між позикодавцем ОСОБА_2 та позичальником ОСОБА_1 було укладено Договір позики (далі - Договір), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. та зареєстровано в реєстрі за №1041.
Для укладення договору позики його сторонами була отримана згода дружини позичальника - ОСОБА_3 на отримання ОСОБА_1 позики.
Пунктом 1 Договору визначено, що позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у розмірі 1 208 118,98 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ в еквіваленті складає 152 250,00 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму позики (з урахування нижче наведених коригувань) у строк до 07.05.2023, в порядку, згідно графіку погашення та на інших умовах, визначених цим Договором. На момент укладення цього договору офіційний курс НБУ гривні до долара США становить 793,51 грн за 100 доларів США.
Позика за цим договором повертається за наступним графіком погашення:
до 10.04.2011 позикодавець зобов'язаний повернути позичальнику 345 176,85 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ в еквіваленті складає 43 500,00 доларів США;
у період з травня 2011 року по травень 2023 року позикодавець зобов'язаний щомісяця повертати позичальнику до 07 числа кожного місяця по 5 951,33 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ в еквіваленті складає 750,00 доларів США.
В абзаці 4 пункту 1 Договору сторонами обумовлено, що у випадку, коли на відповідну дату погашення офіційний курс НБУ гривні до долара США є вищим, ніж офіційний курс НБУ гривні до долара США на дату укладення цього договору, сума погашення (в гривнях) підлягає коригуванню пропорційно такому збільшенню курсу долара США, встановленому НБУ на відповідний день погашення. Позичальник зобов'язаний самостійно розрахувати суму погашення з урахуванням вказаних коригувань та сплатити позикодавцю відкориговану суму погашення. У разі зменшення курсу долара США, встановленого НБУ до гривні на відповідну дату погашення по відношенню до курсу, який був на момент укладення цього договору, коригування сум погашення не проводиться.
Договір є безпроцентним (проценти на суму позики не нараховуються) і не передбачає право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики (п. 3 Договору).
Щодо зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору позики в частині та про розірвання договору позики
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами існує спір щодо позикових відносин.
Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визнання договору позики в частині недійсним ОСОБА_1 та ОСОБА_3 посилалися на ст. 229 ЦК України, Закон України "Про захист прав споживачів" та вказували, що оспорюваний пункт договору позики є несправедливим, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на погіршення становища позичальника, оскільки не вбачається чіткої інформації щодо розміру щомісячного грошового зобов'язання, яке по суті є змінним у бік збільшення.
Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до приписів статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З установлених судом першої інстанції обставин справи відомо, що оспорюваний договір позики підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови, зокрема у період з 2011 по 2020 рік; договір позики містить підпис сторін договору; повну інформацію щодо умов надання грошових коштів у позику: період надання позики, графік погашення позики, порядок нарахування пені; період внесення чергових платежів з повернення позики; коригування щомісячного платежу в залежності від курсу НБУ.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють правовідносини за зустрічним позовом про визнання договору в частині недійсним та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним абзацу 4 пункту 1 Договору позики від 16 березня 2011 року.
Матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема не спростовано, що під час укладення договору позики позичальник діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому, що погашення позики здійснюватиметься в гривні, але по курсу НБУ на день внесення платежу, а також отримав кошти і протягом тривалого часу виконував умови договору позики.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.
Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору (частини договору) не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов'язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17.
За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору позики в частині.
Суд першої інстанції, застосувавши положення ст. 651, 652 ЦК України та встановивши, що на момент укладення договору позики сторони не керувалися лише тим, що курс української гривні до долара США протягом строку дії договору залишатиметься незмінним, а навпаки, допускали можливість його зміни, дійшов правильного висновку, що зміна курсу валют не є істотною зміною обставин, якими сторони договору керувалися під час його укладення, у зв'язку з чим обґрунтовано відмовив і в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про розірвання договору позики.
Доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують висновку першої інстанції та фактично зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та обставин справи.
Щодо первісної позовної вимоги про стягнення заборгованості
Як вже вказувалося вище, 16 березня 2011 року ОСОБА_1 за нотаріальної згоди своєї дружини ОСОБА_3 , на підставі нотаріально посвідченого договору, отримав від ОСОБА_2 в борг грошові кошти в розмірі 1 208 118,98 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ в еквіваленті складає 152 250,00 доларів США.
Факт отримання ОСОБА_1 грошових коштів останнім не заперечується.
Судом першої інстанції встановлено, що з дня укладення Договору позики та до листопада 2020 року включно ОСОБА_1 виконував умови договору позики належним чином та сплачував на користь ОСОБА_2 грошові кошти за графіком погашення, що передбачений безпосередньо в договорі. Зокрема, у період з травня 2011 року по листопад 2020 року включно позикодавець повертав позичальнику кожного місяця по 750,00 доларів США в гривневому еквіваленті згідно курсу НБУ станом на день повернення коштів, як це передбачено п. 1 Договору позики від 16.03.2011.
Також згідно нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 від 20.09.2012 вбачається, що ОСОБА_1 проведено частковий розрахунок в розмірі 425 627,25 грн, що становить суму, еквівалентну 53 250 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату складення заяви.
З нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 від 12.08.2014 вбачається, що ОСОБА_1 проведено частковий розрахунок в розмірі 779 536,29 грн, що становить суму, еквівалентну 98 239 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату складення заяви.
Пунктом 5 Договору визначено, що позика вважається повернутою з моменту повернення позикодавцеві позичальником грошових коштів, що позичалися, у розмірі та з урахуванням коригувань, що визначені п. 1 договору. Факт повернення позики підтверджується заявою позикодавця, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально. Наявність зазначеної заяви у позичальника є підтвердженням виконання ним зобов'язання за цим договором щодо повернення позики належним чином.
Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_1 належним чином виконав умови договору та повернув отримані в борг кошти.
Отже, як правильно встановив суд першої інстанції, з грудня 2020 року ОСОБА_1 належним чином не виконував умови договору, у зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість.
Оскільки умовами Договору визначено, щофакт повернення позики підтверджується заявою позикодавця, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально, а така заява в матеріалах справи відсутня, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що умови договору виконано та повністю повернуто борг.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 зазначала, що розмір боргу становить 22 939,95 доларів США, що згідно курсу НБУ станом на день подання позовної заяви складає 696 364,71 грн.
02 вересня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою, в якій зазначила, що позовна заява була подана в березні 2023 року, а тому є необхідність надати уточнений розрахунок заборгованості (том 2, а. с. 168). До заяви ОСОБА_2 долучено розрахунок заборгованості, в якому серед іншого, зазначено, що розмір основного боргу становить 636 864,60 грн.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
В матеріалах справи відсутні докази повернення ОСОБА_1 боргу в розмірі 636 864,60 грн, тобто виконання договору позики в повному обсязі.
Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 не виконав умов укладеного з ОСОБА_2 договору позики, факт підписання якого не заперечував, а також те, що позику було отримано під час шлюбу з ОСОБА_3 за нотаріально посвідченої згоди останньої, застосувавши норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, зробив правильний висновок, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно зобов'язані повернути позивачці суму основного боргу за договором позики в розмірі 636 864,60 грн, що еквівалентно 22 332,00 доларів США.
Доводи апеляційної скарги, щодо незаконності визначення заборгованості за договором позики у грошовому еквіваленті в іноземній валюті колегія суддів відхиляє, оскільки згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 11 вересня 2024 року у справі №500/5194/16, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
З цього приводу колегія суддів також констатує, що у вищезгаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 міститься висновок про те, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то в резолютивній частині судового рішення зазначається лише сума боргу в іноземній валюті, а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним/приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.
Отже, резолютивна частина оскаржуваного рішення у даній справі, що переглядається, є неправильною, оскільки суд зазначив стягнути борг в національній валюті - гривні.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що представник позивача - ОСОБА_6 в судовому засіданні 26.11.2024 пояснив, що ОСОБА_2 влаштовує стягнення боргу в гривні і вони в цій частині рішення суду не оскаржували.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі не можливо змінити рішення суду та встановити суму боргу у валюті, оскільки це погіршить становище скаржника ОСОБА_1 . А як зазначає Верховний Суд в своїх постановах, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції.
Доводи апеляційної скарги про відсутність в матеріалах справи доказів, що саме ОСОБА_2 надавала грошові кошти ОСОБА_1 позики колегія суддів відхиляє, оскільки згідно пункту 2 Договору зазначено, що своїми підписами на цьому договорі сторони підтверджують, що позикодавець передав, а позичальник отримав грошові кошти, зазначені в п. 1 цього договору (позику), в повному розмірі.
Посилання скаржника на те, що ОСОБА_2 не підписувала договір позики не заслуговують на увагу судової колегії, оскільки на підтвердження таких аргументів скаржником не надано суду належних доказів.
Щодо доводів апеляційної скарги в частині незгоди з ухвалою суду про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи від 05.03.2024 колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні такого клопотання, оскільки факт підпису договору позики як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 засвідчено нотаріусом (том 1, а. с. 10).
Більш того, колегія суддів зазначає, що протягом тривалого часу, а саме з 2011 по 2020 рік (9 років) ОСОБА_1 виконував умови договору та повертав ОСОБА_2 отримані в борг кошти, що також підтверджується нотаріально посвідченими заявами останньої. Протягом такого тривалого часу у ОСОБА_1 не виникало сумнівів в тому, що договір позики ОСОБА_2 не підписувала.
В суді першої інстанції відповідач не доводив обставин, що правовідносини щодо боргу виникли з іншою особою та не надавав доказів.
Крім цього, в судовому засіданні 26.11.2024 представник скаржника пояснив, що фактично спір виник коли ОСОБА_1 було заявлено вимогу про повернення боргу в еквіваленті до долара США.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не має права вимоги за Договором позики, оригінал якого у неї знаходиться.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно врахував покази свідка ОСОБА_7 , який пояснив, що ОСОБА_1 у період з 2011 по 2020 рік повертав гроші на виконання договору позики, оскільки передання грошових коштів не може підтверджуватися показами свідків, не спростовують висновку суду про задоволення позову в частині стягнення основного боргу. Так, як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення судом зазначено, що відомості про часткове повернення боргу додатково підтверджуються показами свідка. Тобто, обставини повернення грошових коштів судом встановлено на підставі наявних у справі письмових доказів, а не на підставі показів свідка.
Щодо доводів скаржника про пропуск позивачем строку позовної давності, то вони є неспроможними, оскільки відповідачі за первісним позовом до ухвалення рішення суду в суді першої інстанції не заявляли про позовну давність, незважаючи на те, що були повідомлені про розгляд справи та приймали участь через представника.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач не надав відповіді на запитання відповідача не можуть бути підставою для скасування рішення суду, згідно вимог ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та не залишив первісний позов без розгляду через повторну неявку в судове засідання ОСОБА_2 , спростовуються матеріалами справи. Так, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 приймала участь через свого представника ОСОБА_6 , який також був присутній в судовому засіданні, в якому ухвалено оскаржуване рішення (том 2, а. с. 174-178).
Посилання скаржника на те, що в судовому засіданні суд протокольною ухвалою від 17.04.2024 визнав явку ОСОБА_2 обов'язковою не відповідають дійсності, оскільки як вбачається з протоколу судового засідання від 17 квітня 2024 року суд ухвалив викликати позивача і відповідача в режимі відеоконференції та оголосив перерву в судовому засіданні (том 2, а. с. 107).
Ураховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в частині задоволення позовної вимоги про стягнення основного боргу ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.
Щодо первісної позовної вимоги про стягнення пені
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що рішення суду в частині задоволення позовної вимоги про стягнення пені ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та неповного з'ясування обставин справи, враховуючи наступне.
В пункті 6 Договору позики сторони домовились, що у випадку прострочення позичальником виконання зобов'язань, що передбачають здійснення платежів на користь позикодавця, і якщо будь-який платіж за даним договором буде прострочений позичальником, позичальник зобов'язаний сплатити позикодавцю пеню в розмірі 0,5% від відповідної суми простроченого зобов'язання за кожен календарний день прострочення. За цим договором строк нарахування пені та строк позовної давності збільшується до трьох років.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_2 просила стягнути солідарно з відповідачів пеню у розмірі 2 690 843,43 грн, яка нарахована за період з грудня 2020 року по травень 2023 року.
Отже, як вбачається із первісної позовної заяви, періодом для нарахування штрафних санкцій (пені) ОСОБА_2 є період, який припадає на період дії карантину та надалі на період дії воєнного стану.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19», із подальшими змінами, на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року до 31 липня 2020 року. Дію карантину, встановленого цією Постановою було неодноразово продовжено на всій території України до його закінчення 30 червня 2023 року.
Також 24 лютого 2022 року Указом Президента України №64/2022/2022-02-24 «Про введення воєнного стану в Україні» на території України було введено воєнний стан, який триває і до цього часу.
Відповідно до п. 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, визначено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби СОVID-19, або/ та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
В пункті 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України зазначено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Сукупний аналіз наведених обставин та положень закону вказує на те, що позичальник звільняється від обов'язку сплати на користь позикодавця пені за прострочення виконання основного зобов'язання, яка нарахована за період дії карантину та воєнного стану.
Аналогічна правова позиці висловлена Верховним Судом в постановах від 31.01.2024 у справі №183/7850/22 при застуванні вищевказаних норм права.
Ухвалюючи рішення в цій частині, суд першої інстанції вищевказаного не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення первісних позовних вимог про стягнення пені.
За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в частині стягнення пені підлягає в силу вимог ст. 376 ЦПК України скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 376, 383, 384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 03 вересня 2024 року - скасувати в частині задоволення позовної вимоги про стягнення пені.
В задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення пені - відмовити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 03 вересня 2024 року в частині задоволення первісної позовної вимоги про стягнення боргу та в частині відмови у задоволенні зустрічних позовів - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складено 29 листопада 2024 року.
Головуючий О. Ф. Мазурик
Судді О. В. Желепа
О. В. Немировська