Ухвала
27 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 127/7711/24
провадження № 61-14941ск24
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про встановлення факту спільного проживання та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Вінницької міської ради про встановлення факту спільного проживання та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого залишилось спадкове майно - квартира за адресою АДРЕСА_1 , яка була йому надана згідно рішення Ленінської районної ради народних депутатів №6 від 13 січня 1988 року.
Відповідно до довідки ТОВ «ЖЕО» №581 від 19 лютого 2024 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи членом «Житлово будівельного кооперативу «СОЮЗ» отримав кооперативну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , та за дану квартиру ним повністю сплачені пайові внески.
Оскільки позивач, починаючи з 2008 року, постійно проживала за вказаною адресою зі своєю бабусею ОСОБА_4 та її чоловіком ОСОБА_3 однією сім'єю, тому є спадкоємцем четвертої черги після його смерті, яка прийняла спадщину.
З метою оформлення спадщини, ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса, яка 25 січня 2024 року винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії (вих № 29/02-31), яку обґрунтувала відсутністю документів, які підтверджують факт родинних відносин спадкодавця ОСОБА_3 та спадкоємця ОСОБА_1 , чи належність її до будь-якої із черг спадкоємців, а також відсутність документів, що підтверджують право власності на спадкове майно.
Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:
встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2008 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено:
встановлено юридичний факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2008 року по день смерті ОСОБА_3 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
надані позивачем письмові докази є достатніми та достовірними доказами та в своєму взаємозв'язку згідно з практикою ЄСПЛ щодо урахуванням принципу «балансу вірогідностей» підтверджують правдивість обставин, на які посилався позивач на обґрунтування своїх позовних вимог, свідчать про доведеність проживання однією сім'єю позивача з померлою особою;
з урахуванням вказаного позивач є спадкоємцем четвертої черги та звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Інших родичів померлого, які б звернулись із заявами про прийняття спадщини на квартиру немає;
визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку;
аналізуючи зібрані докази у справі, суд дійшов висновку, що у ході судового розгляду було встановлено факт проживання однією сім'єю позивача зі спадкодавцем. Таким чином, враховуючи те, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем ОСОБА_3 четвертої черги та отримала спадщину від померлого, проживаючи з ним за однією адресою, суд визнав право власності на майно в порядку спадкування.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року апеляційну скаргу Вінницької міської ради задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
заявлена ОСОБА_1 вимога про встановлення факту спільного проживання є недоведеною і задоволенню не підлягає, що відповідно є підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом права власності на квартиру АДРЕСА_2 , яка є похідною від вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважив, що матеріали справи не містять доказів належності спірної квартири ОСОБА_3 на праві власності.
Не погоджуючись із оскарженими судовими рішеннями, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року залишено без руху та надано строк на усунення недоліків, зокрема вказати конкретні обов'язкові підстави касаційного оскарження, визначені частиною другою статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 ухвалено вважати неподаною та повернуто у зв'язку з невиконанням вимог ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху. Зокрема в ухвалі Верховного Суду було зазначено, що в уточненій касаційній скарзі представник заявника зазначив, що судом апеляційної інстанції не враховано позицію Верховного Суду, викладену у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року. Однак, Верховний Суд не може взяти до уваги посилання представника заявника на постанову Пленуму Верховного Суду України, як на підставу касаційного оскарження, оскільки таке посилання не відповідає вимогам ЦПК України.
ОСОБА_1 08 листопада 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року.у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає, що в оскарженій постанові судом апеляційної інстанції не враховано позицію Верховного Суду, викладену зокрема у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року.
Разом з тим, у касаційній скарзі не зазначено постанову (постанови) Верховного Суду, в якій (яких) викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що її мотивувальна частина складається із викладення обставин справи і містить формальне посилання на неправильність та незаконність судового рішення і у ній відсутнє обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Саме по собі посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права без обґрунтування випадків (випадку), передбачених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов'язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження. Посилаючись у касаційній скарзі на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_1 не зазначає постанову (постанови) Верховного Суду, в якій (яких) викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року не є постановою Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення (див. пункти 29 - 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65 цс 20), пункти 85.1-85.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).
В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2024 року було зазначено, що повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню із скаргою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення. Разом з тим, обставини, які стали підставою для повернення касаційної скарги ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2024 року існувати не перестали, оскільки ОСОБА_1 , не врахувавши викладені у вказаній ухвалі роз'яснення, повторно подала касаційну скаргу, оформлену в аналогічний спосіб, зокрема без належних обґрунтувань підстав касаційного оскарження судового рішення.
Касаційний суд зауважує, що суд касаційної інстанції здійснює перегляд постановлених судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень у виключних випадках, кожен з яких окремо передбачений процесуальним законом. Стадія касаційного перегляду не є обов'язковою стадією для усіх видів судових проваджень, а перегляд рішень у касаційному порядку відбувається виключно з підстав, що вичерпним чином визначені законом. При цьому, касаційний суд є судом права, тобто такою судовою інстанцією, яка не здійснює перегляд постановлених та оскаржених рішень повністю, а лише у питанні правильності застосування судами норм права.
Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 жовтня 2024 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат