Справа № 344/16869/20
Провадження № 22-ц/4808/1303/24
Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.
Суддя-доповідач Пнівчук
25 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої (судді-доповідача) Пнівчук О.В.,
суддів: Бойчука І.В., Томин О.О.
з участю секретаря Гудяк Х.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 17 липня 2024 року, у складі судді Бородовського С.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державного акту на землю та свідоцтва про право на спадщину,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними державного акту на землю та свідоцтва про право на спадщину.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що їй згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28.11.2006 року на праві власності на лежить 1/2 частина домоволодіння по АДРЕСА_1 . Вказану частину домоволодіння позивачка отримала у спадщину за заповітом після смерті бабусі ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Іншу 1/2 частину домоволодіння успадкував за заповітом син покійної ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_5 успадкувала належне йому майно, в тому числі 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 .
04.09.2018 року позивачка звернулася до Крихівецької сільської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Листом від 05.09.2018 року № 469 Крихівецька сільська рада повідомила про те, що вказана земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_4 ще у 2003 році на підставі рішення виконкому Крихівецької сільської ради народних депутатів № 19 від 25.02.2003 року, видано державний акт на право приватної власності на землю серія ІІ-ІФ № 035256 від 27.02.2003 року.
Зазначала, що в результаті таких дій ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та Крихівецької сільської ради земельна ділянка по АДРЕСА_1 , призначена для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, які належали на праві власності ОСОБА_3 , була безоплатно передана в лютому 2003 року у власність ОСОБА_4 .
Норми статей 120 та 125 ЗК України закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду.
Позивачка вважала, що заява ОСОБА_3 від 22.01.2003 до виконкому Криховецької сільської ради, якою вона переоформила належні їй земельні ділянки, в тому числі присадибну по вул. 22 Січня, на свого сина ОСОБА_4 , а також заява ОСОБА_4 від 22.01.2003 до виконкому Крихівецької сільської ради про закріплення за ним відведених земельних ділянок не ґрунтуються на нормах чинного на той час земельного законодавства. У Крихівецької сільської ради не було законних підстав для переоформлення права користування земельною ділянкою по вул. 22 Січня з розташованим на ній житловим будинком з власниці житлового будинку ОСОБА_3 на ОСОБА_4 . Відповідно виданий ОСОБА_4 державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-ІФ №035256 від 27.02.2003 року є недійсним. Як наслідок недійсним є свідоцтво про право на спадщину №1-104, видане 08.02.2017 Першою Івано-Франківської державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_5 після смерті ОСОБА_4 .
Таким чином, як власник 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 , позивачка позбавлена права отримати в користування та у власність відповідну частину земельної ділянки за вказаною адресою, в порядку і розмірах, встановлених законодавством.
Просила суд визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серія II- ІФ № 035256 від 27.02.2003 року, виданий Крихівецькою сільською радою на ім'я ОСОБА_4 та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину № 1-104, видане 08.02.2017. Першою Івано-Франківською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_5 після смерті ОСОБА_4 .
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 08 листопада 2021 року у зв'язку із смертю відповідачки ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , до участі у справі залучено її правонаступника - ОСОБА_2 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 липня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на його незаконність та необґрунтованість.
Зазначає, що стаття 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. Тобто особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Вважає, що заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до виконкому Крихівецької сільської ради щодо переоформлення належних ОСОБА_6 земельних ділянок на її сина ОСОБА_4 , в тому числі присадибної ділянки по АДРЕСА_1 , не ґрунтуються на нормах чинного на той час земельного законодавства. В Крихівецької сільської ради не було законних підстав для переоформлення права користування вказаною земельною ділянкою з розташованим на ній житловим будинком з ОСОБА_3 на ОСОБА_4 .
Висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи та не підтверджені належними доказами.
На час оформлення спадщини позивачка достовірно знала, що спадкодавець ОСОБА_3 не приватизувала земельну ділянку під житловим будинком, тому земельна ділянка не повинна була входити до спадкового майна спадкоємців. Про заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_4 2003 року та рішення сільської ради, їй також не було відомо. Такі дії спадкодавця, ОСОБА_4 та сільської ради нею не передбачалися, оскільки вони є незаконними.
Зазначає, що 04.09.2018 року звернулась до Крихівецької сільської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2 . І саме з відповіді сільської ради дізналась, що вказана земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_4 ще у 2003 році.
Вважає безпідставними посилання суду на постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №450/2286/16-ц, оскільки позивачка оскаржує не своє свідоцтво про право на спадщину за законом, а свідоцтво про право на спадщину видане на ім'я ОСОБА_5 після смерті ОСОБА_4 .
Таким чином, як власник 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 , апелянтка вважає, що позбавлена права отримати в користування та у власність відповідну частину земельної ділянки за вказаною адресою, в порядку і розмірах, встановлених ст. 120 ЗК України.
Просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення яким позов задовольнити повністю.
Відповідачка правом на подачу відзиву не скористалася.
ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_7 підтримали доводи апеляційної скарги з наведених у ній мотивів.
Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Павликівська Г.М. в судовому засіданні заперечила доводи апеляційної скарги, вважає рішення суду законним та обґрунтованим.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не доведено, що стороною відповідача порушено будь-яке право чи охоронюваний законом інтерес позивачки.
З таким висновком колегія суддів частково не погоджується з огляду на наступне.
Судом встановлено, що 17 серпня 2004 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким будинковолодіння по АДРЕСА_1 і все своє майно в рівних долях заповіла своєму сину ОСОБА_4 та онуці ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла.
28 листопада 2006 ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 на 1/2 домоволодіння по АДРЕСА_1 , до складу якого входять будинок, літня кухня, гараж, огорожа, ворота.
Вказане домоволодіння належало спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Криховецькою сільською радою Івано-Франківської міської ради 10.06.2003 на підставі рішення виконавчого комітету від 22.04.2003 року за № 45, зареєстрованого в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації за №759 в книзі 4.
Згідно відповіді Крихівецької сільської ради від 05.09.2018, наданої на запит ОСОБА_1 - земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою по АДРЕСА_1 передана у власність ОСОБА_4 на підставі рішення виконкому Крихівецької сільської ради №19 від 25.02.2003 року, державний акт направо приватної власності на землю серія ІІ-ІФ № 035256 від 27.02.2003 року.
21.05.2014 ОСОБА_4 склав заповіт, згідно якого на випадок його смерті все належне йому майно заповів на користь ОСОБА_8 , а в разі її смерті ОСОБА_9 , а вразі його смерті чи відмови ОСОБА_10 , а у випадку смерті всіх перелічених - ОСОБА_1 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, №227341127 від 08.10.2020 земельна ділянка площею 0,1486 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 2610192001:25:010:0276 належить ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 08.02.2017 нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори.
Відповідно до погосподарської книги №1 Справа 02-08 за 2001-2005 роки суспільна група господарства за адресою 22 Січня, 7 в с. Крихівці, головою якого була ОСОБА_3 належало до робітничих, ОСОБА_4 являвся членом цього двору. За вказаним господарством була облікована земельна ділянка площею 0,33 га, у тому числі 0,1429 для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських будівель, 0,1871 для ведення особистого підсобного господарства.
Встановлено, що ОСОБА_3 у січні 2003 року подала до Виконкому Крихівецької сільської ради заяву, в які просила переоформити її земельні ділянки в тому числі присадибну по АДРЕСА_1 з неї на її сина ОСОБА_4 .
У свою чергу ОСОБА_4 у січні 2003 року подав до виконкому Крихівецької сільської ради заяву про закріплення за ним земельних ділянок, користувачем, яких була його матір ОСОБА_3 і, яка попередньою заявою просила зареєструвати ОСОБА_4 користувачем цих ділянок.
ОСОБА_4 отримав Державний акт на право приватної власності на землю площею 0,3410 га.
Постановляючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 отримав у власність спірну земельну ділянку на підставах, що не заборонені законом, а тому вимоги позивачки про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю та свідоцтва про право на спадщину є необґрунтованими.
Однак з таким висновком. Колегія суддів частково не погоджується з наступних підстав.
За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.
У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає у з'ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
При зверненні до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Марченко проти України», заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи заявлені відповідні позовні вимоги у справі.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні». Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 715/2316/18 (провадження № 61-3755св20).
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28.11.2006 набула права власності на 1/2 домоволодіння по АДРЕСА_1 , до складу якого входять будинок, літня кухня, гараж, огорожа, ворота.
Відповідно до положень ч.1, 4 ст. 120 ЗК України (в редакції чинній станом на час набуття позивачкою права власності на домоволодіння) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Відповідно до висновку викладеного у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 689/26/17 від 16.06.2020 при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частини другої та третьої статті 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснив судам, що положення статті 1225 ЦК України про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.
Виходячи зі змісту вищевказаних норм, до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Таким чином доводи позивачки про те, що вона має право отримати у користування та відповідно у власність частину земельної ділянки необхідної для обслуговування належної їй частини домоволодіння за адресою по АДРЕСА_1 (до складу якого входять будинок, літня кухня, гараж, огорожа, ворота) є обґрунтованими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (Постанови Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.
Позивачка, посилаючись на порушення її прав як власника частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 щодо отримання відповідно до положень ст. 120 ЗК України у користування, і відповідно у власність частини земельної ділянки пред'явила позов про визнання недійним державного акту на право приватної власності на землю серії ІІ-ІФ №035256 від 27.02.2003 року виданого Крихівецькою сільською радою на ім'я ОСОБА_4 та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину №1-104, видане 08.02.2017 на ім'я ОСОБА_5 після смерті ОСОБА_4 .
Однак обраний позивачкою спосіб захисту її права на земельну ділянку реально не відновить її суб'єктивне право на цю земельну ділянку.
Станом на час видачі Державного акту на право приватної власності на землю, виданого 27.02.2003 року на ім'я ОСОБА_4 , позивачка не мала будь-яких прав на вказану земельну ділянку, таке право вона набула отримавши у спадок частину домоволодіння, а відтак такий спосіб захисту не є ефективним та таким що відповідає цілям судочинства.
З огляду на те, що спірна земельна ділянка в результаті спадкування після смерті ОСОБА_4 перейшла у власність ОСОБА_5 (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 ), спадкоємцем якої є ОСОБА_12 , то належним та ефективним способом захисту порушених прав є пред'явлення до останнього власника земельної ділянки позову про витребування частини земельної ділянки.
Неналежно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є підставою для відмови у позові.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначеним обставинам оцінки не дав та не врахував вказаних норм чинного законодавства, а відтак рішення суду, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 17 липня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 28 листопада 2024 року.
Головуюча О.В. Пнівчук
Судді: І.В. Бойчук
О.О. Томин