Справа № 120/16573/23
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Альчук Максим Петрович
Суддя-доповідач - Сапальова Т.В.
31 жовтня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сапальової Т.В.
суддів: Капустинського М.М. Ватаманюка Р.В. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Пращерук М. О.,
представника позивача : Кравчука М. О.
представника відповідача: Колівошко С. М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди,
в листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Офісу генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та стягнення моральної шкоди.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року позовні вимоги задоволено частково:
-визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо неналежного розгляду скарги ОСОБА_1 від 05.09.2023 року.
-в іншій частині позовних вимог відмовлено
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її.
Представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просив суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач засуджений до довічного позбавлення волі та з 30.06.2010 року відбуває покарання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань № 1".
05.09.2023 року позивач подав до Офісу Генерального прокурора скаргу щодо неналежних умов тримання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань №1".
Вказану заяву відповідачем було направлено до Міністерства юстиції України.
Листом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України від 18.10.2023 року позивача повідомлено, що за результатами проведеної перевірки інформація щодо неналежних умов утримання свого підтвердження не знайшла.
Не погоджуючись з бездіяльністю Офісу Генерального прокурора щодо не реагування на вищезазначену скаргу, позивач звернувся до суду.
Оцінюючи спірні правовідносини, що виникли між сторонами, та доводи апеляційної скарги, суд враховує наступне.
Згідно із ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмі звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових та службових осіб цих органів, що зобов'язані розглунити звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ст. 1 КВК України, кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
Відповідно до ст. 1 КВК України, кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
Статтею 2 КВК України визначено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі ст. 3 КВК України, до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.
Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.
Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (ч. 1, 2, 4 ст. 7 КВК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 107 КВК України, засуджені зобов'язані дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами.
Приписами ст.27 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" визначено, безпосередній контроль за діяльністю органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII (також далі - Закон України "Про прокуратуру"), прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановленіКонституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
На прокуратуру покладаються, зокрема, функція нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (пункт 4 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Згідно з ч.ч. 2, 4 статті 26 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв'язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів. Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку та умов тримання осіб у місцях, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, а також письмові вказівки прокурора, надані іншим органам, що виконують судові рішення у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.
Відповідно до Наказу від 06.08.2020 №363 «Про організацію роботи органів прокуратури з особистого прийому, розгляду звернень і запитів та забезпечення доступу до публічної інформації», прокурорами забезпечується нагляд шляхом проведення регулярних перевірок (планових і раптових), які здійснювати самостійно або із залученням відповідних спеціалістів (комплексні перевірки), з періодичністю, визначеною цим наказом, а також за зверненнями, іншими повідомленнями, у тому числі у засобах масової інформації, мережі "Інтернет", або повідомленнями, які надійшли на телефони "гарячої лінії", щодо захисту прав в'язнів, за матеріалами органів державного нагляду (контролю) або з власної ініціативи за наявності даних про порушення закону, вживаються заходи щодо усунення порушень закону, прав людини, причин і умов, що їм сприяли.
Також, п. 15.5 вказаного наказу визначено, що комплексні перевірки за участю відповідних спеціалістів в установах попереднього ув'язнення і виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України, спеціальних установах поліції, місцях тимчасового тримання осіб органів охорони державного кордону, пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також в разі необхідності в інших місцях проводяться не рідше одного разу на півроку.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 статті 1 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Частиною 1 статті 2 Закону України «Про звернення громадян» передбачено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Відповідно до ст.3 Закону №393/96-ВР, під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Згідно з ст.7 Закону №393/96-ВР, звернення, оформлені належним чинним і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду; якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення; у разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.
Статтею 15 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Згідно з ч.1 ст.19 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані, зокрема, об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги.
З матеріалів справи встановлено, що 05.09.2023 року позивач подав до Офісу Генерального прокурора скаргу щодо неналежних умов тримання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань №1". Вказану заяву відповідачем було направлено до Міністерства юстиції України. Листом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України від 18.10.2023 року позивача повідомлено, що за результатами проведеної перевірки інформація щодо неналежних умов утримання свого підтвердження не знайшла. Позивач стверджує про бездіяльність органів прокуратури щодо скарги, оскільки, на його думку, скаргу мала б розглянути Вінницька обласна прокуратура, а не Міністерство юстиції України. Відповідач заперечує проти цих доводів, оскільки вважає, що дані обставини мають досліджуватись саме Міністерством юстиції України.
Колегія суддів встановила, що звернення, у яких порушені питання не належать до повноважень органів прокуратури, відповідно до статті 7 Закону України "Про звернення громадян" відповідальними підрозділами, керівниками окружних прокуратур або їхніми першими заступниками та заступниками, керівниками структурних підрозділів цих прокуратур у термін не більш ніж п'ять днів надсилаються за належністю до відповідного органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянин, який подав звернення. Якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення, воно в той самий строк повертається громадянину з відповідним роз'ясненням.
Суд погоджується з доводами відповідача, що на Міністерство юстиції України покладено обов'язок щодо контролю за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту. Вказане регламентовано пп. 2-7 п. 3 Положення про Міністерства юстиції України, затверджене постановою КМУ від 02.07.2014 року № 228.
Проте колегія суддів вважає, що вказане не є виключно компетенцією Міністерства юстиції України.
Як уже було зазначено судом, на органи прокуратури України покладено функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Окрім того, у структурі Офісу Генерального прокурора функціонує Департамент протидії порушенням прав людини у правоохоронній та пенітенціарній сфера Офісу Генерального прокурора.
Пунктом 3.10 Положення про Департамент протидії порушенням прав людини у правоохоронній та пенітенціарній сферах Офісу Генерального прокурора, затвердженим наказом Генерального прокурора від 07.09.2021 року № 288, передбачено, що організація нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, здійсненні пробації, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, у тому числі заходів впливу за адміністративні правопорушення (крім нагляду за додержанням законів у місцях попереднього ув'язнення та застосування заходів впливу за адміністративні правопорушення стосовно неповнолітніх).
Тому суд дійшов висновків, що відповідачем не було спростовано, що розгляд скарги не належить до компетенції органів прокуратури України.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що основним завданням нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, є додержання законності під час перебування осіб у місцях попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, та додержання кримінально-виконавчого законодавства щодо порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків.
Натомість, зазначені відомості у скарзі позивача вказують на порушення умов тримання під вартою.
Судом враховано, що відповідно до відомостей з перевірок умов тримання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань № 1" встановлювався ряд порушень тримання ув'язнених, зокрема ОСОБА_1
Разом з тим, при попередньому розгляді звернення скарги позивача Офісом Генерального прокурора не враховано необхідність надання оцінки зазначеним порушенням законодавства щодо умов тримання в установі виконання покарань та вжиття відповідних заходів в силу взятих державою на себе зобов'язань гарантування кожному ув'язненому умов, які відповідають статті 3 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у межах наданої їм компетенції.
Таким чином, відповідачем допущено бездіяльність щодо неналежного розгляду скарги позивача від 05.09.2023 року.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 17.04.2019 року по справі № 342/158/17, як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень необхідно розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в невчиненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстави для його скасування відсутні.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 та статті 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 13 листопада 2024 року.
Головуючий Сапальова Т.В.
Судді Капустинський М.М. Ватаманюк Р.В.