11 листопада 2010 року м. Київ К-3427/09
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів:
Гордійчук М.П., Леонтович К.Г., Бим М.Є., Конюшка К.В., Гончар Л.Я.
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради на постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 08 жовтня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2008 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради про визнання неправомірною відмови у виплаті допомоги на оздоровлення та стягнення недоотриманої допомоги на оздоровлення, -
В травні 2008 року позивачка ОСОБА_1. звернулась до Дебальцевського міського суду Донецької області з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради про визнання неправомірною відмови у виплаті допомоги на оздоровлення та стягнення недоотриманої допомоги на оздоровлення.
Постановою Дебальцевського міського суду Донецької області від 8 жовтня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Визнано неправомірною відмову Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради у виплаті недоотриманої допомоги на оздоровлення ОСОБА_1.
Стягнуто з Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради на користь ОСОБА_1 недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення за 2005 рік і 2007 рік в сумі 3620 грн.
Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2008 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Не погоджуючись з судовими рішеннями у справі, Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради просить їх скасувати та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
При цьому касатор посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Як встановлено судом, позивачка є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, що підтверджується посвідченням серії А № НОМЕР_1, а 03 жовтня 1991 року їй встановлена ІІ група інвалідності.
Згідно вимог ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», одноразова компенсація учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи та сім'ям, які втратили годувальника із числа осіб, віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою, виплачується у таких розмірах, зокрема, позивачці, як інваліду ІI групи -30 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до ч. 2 цієї ж статті виплата здійснюється з мінімальної заробітної плати, яка склалася на момент встановлення інвалідності.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцеві самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 50 Конституції України, кожен має право на безпечне для життя та здоров'я довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Статтею 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 всупереч Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який встановив розмір одноразової компенсації як величину, кратну відносно до розміру мінімальної заробітної плати, визначену законом на час здійснення виплати, установлені конкретні розміри, в тому числі і допомоги, на яку претендує позивачка, в твердій грошовій сумі.
Разом з тим, з моменту прийняття вказаної постанови встановлені нею розміри компенсаційних виплат залишалися незмінними, у той час як розмір мінімальної заробітної плати неодноразово змінювався.
Відповідно до ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справ керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями і визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
У відповідності до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень.
Виходячи з принципів адміністративного судочинства -верховенства права та законності, що визначає пріоритетність Законів над іншими нормативними актами, судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає, що державою забезпечені правові гарантії захисту прав і свобод людини, у тому числі, і стосовно осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Статтею 63 Закону передбачено, що фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок Державного бюджету України.
Відповідно до ст. 48 спеціального Закону, щорічна допомога на оздоровлення сплачується органами соціального захисту населення за місцем проживання громадянина.
Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2002 року № 256, якою затверджений Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, встановлено, що головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належить питання праці та соціального захисту населення.
Таким чином, відповідач є головним розпорядником коштів місцевого бюджету за рахунок субвенцій з державного бюджету та нього покладений обов'язок щодо реалізації механізму фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення, зокрема, пільг громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Колегія суддів вважає необґрунтованим застосування відповідачем при виплаті щорічної допомоги на оздоровлення розміру таких виплат, який встановлений Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 року № 836 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правильно визначена пріоритетність нормативно-правових актів, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, підстави для призначення справи до розгляду в судовому засіданні відсутні.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які передбачені ст.ст. 225 -229 Кодексу адміністративного судочинства України як підстави для зміни, скасування судового рішення, залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі.
Керуючись ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
ухвалила:
Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Дебальцівської міської ради відхилити, постанову Дебальцевського міського суду Донецької області від 08 жовтня 2008 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2008 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та порядку встановленими ст. ст. 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.П. Гордійчук