31 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 509/4936/17
провадження № 61-14308св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач ?ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко Світлана Володимирівна,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Стахової Н. В., Коновалової В. А. Назарової М. В.
Історія справи
Короткий зміст позову
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко С.В., про визнання договору недійсним.
Позов мотивований тим, що 28 лютого 2007 року між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, згідно з умовам якого позичальник отримав кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі строком повернення до 27 лютого 2012 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки від 28 лютого 2007 року, за умовами якого ОСОБА_2 взяв на себе зобов'язання відповідати за своєчасне виконання ОСОБА_6 кредитних зобов'язань.
11 липня 2007 року між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_6 був укладений ще один кредитний договір, відповідно до якого позичальник отримав кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі строком повернення до 10 липня 2012 року. В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором, цього ж дня між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки, за яким останній прийняв на себе зобов'язання відповідати за своєчасне виконання зобов'язань ОСОБА_6 за кредитним договором від 11 липня 2007 року.
Позичальник ОСОБА_6 та поручитель ОСОБА_7 покладені на них зобов'язання за кредитними договорами та договорами поруки не виконали, у зв'язку з чим виникла заборгованість.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року та рішенням Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на користь АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США та заборгованість за кредитним договором від 11 липня 2007 року на загальну суму 137 076,01 дол. США.
27 квітня 2016 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчих листів, виданих 15 жовтня 2012 року Іллічівським міським судом Одеської області, про стягнення з ОСОБА_7 грошових коштів.
04 травня 2016 року відповідно до договору про відступлення права вимоги до позивача перейшло право вимоги за вказаними кредитними договорами. У подальшому він був замінений на стягувача у виконавчому провадженні.
30 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., згідно з умов якого ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Після чого ОСОБА_3 також відчужила земельні ділянки, одну на користь ОСОБА_4 , іншу ? ОСОБА_5 .
На момент укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року існували обставини, що унеможливлювали відчуження ОСОБА_2 вказаних земельних ділянок, а саме існували належними чином зареєстровані обтяження у вигляді арештів та заборон відчуження щодо всього нерухомого майна, яке належить ОСОБА_2 . Про існування цих обтяжень було відомо як сторонам договору, так і нотаріусу.
Оспорюваний правочин порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення його конституційних прав і свобод та вчинений виключно з метою приховування нерухомого майна боржника ОСОБА_2 , за рахунок якого можливе задоволення вимог до ОСОБА_2 , які ОСОБА_1 правомірно набув до укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року.
ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просив:
визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим № 721;
застосувати наслідки недійсності правочину.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року:
позов ОСОБА_1 задоволено частково;
визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 30 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та посвідчений 30 червня 2016 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. за реєстровим № 721;
у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент укладання та нотаріального посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року існували зареєстровані належним чином обтяження щодо всього нерухомого майна, що належало ОСОБА_2 , та не скасовувались у порядку визначеному чинним законодавством України. Також існування цих обтяжень на момент посвідчення оспорюваного договору підтверджується наданими суду поясненнями нотаріуса Савченко С. В. та наданими нею матеріалами, які були зібрані для посвідчення договору, що оскаржується. Враховуючи те, що: станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_2 мав перед позивачем невиконані грошові зобов'язання, а також те, що існували відкриті виконавчі провадження з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі № 1511/2100/2012 за виконавчим листом від 15 жовтня 2012 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «ПОРТО-ФРАНКО» грошових коштів за кредитним договором № 488/1-07 від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року на загальну суму 137 076,01 дол. США; позивач 04 травня 2016 року набув прав вимоги за цими кредитними договорами, про що 12 травня 2016 року стало відомо ОСОБА_2 ; короткий проміжок часу, який минув від 12 травня 2016 року до моменту укладення ОСОБА_2 оскаржуваного договору від 30 червня 2016 року; предмет оспорюваного договору, яким було відчужене належне ОСОБА_2 нерухоме майно; існування на момент укладання оспорюваного договору зареєстрованих обтяжень щодо всього належного ОСОБА_2 нерухомого майна і про це було відомо сторонам договору, суд зробив висновок, що цей договір був укладений з метою приховання майна боржника, за рахунок якого могли бути задоволені вимоги позивача за кредитними зобов'язаннями ОСОБА_2 та з метою уникнення останнім відповідальності за невиконання своїх зобов'язань перед позивачем. Таким чином, договір про задоволення вимог був спрямований на порушення законних прав позивача як кредитора, а тому такий договір слід вважати таким, що порушує публічний порядок та може бути визнаний недійсним.
Згідно з висновками Верховного Суду, які викладені у постановах, прийнятих при розгляді аналогічних справ, зокрема, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року по справі № 299/396/17 міститься аналогічний правовий висновок, відповідно до якого договір може бути визнаний недійсним, якщо він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника.
Заперечення відповідачів, які зводяться до того, що на момент укладення оспорюваного договору позивач не мав ніякого відношення до ОСОБА_2 та не набув ніякого процесуального статусу, суд оцінює критично, так як судом встановлено, що позивач набув право вимоги до ОСОБА_2 за кредитними договорами 04 травня 2016 року, про що ОСОБА_2 був повідомлений 12 травня 2016 року, а тому станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_2 мав невиконані грошові зобов'язання перед позивачем.
Фізичні особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є третіми особами та до них не заявлено позовних вимог, відповідно суд не може надавати обґрунтування щодо законності реєстрації їх прав на нерухоме майно, а тому вимога про застосування наслідків недійсності договору не підлягає задоволенню.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено;
рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір не можна віднести до правочинів, які порушують публічний порядок, оскільки останній не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак не є таким, що порушує публічний порядок.
З урахуванням того, що державну реєстрації іпотеки здійснено 16 листопада 2007 року, у матеріалах виконавчих проваджень не зазначені як предмет забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, розташована: АДРЕСА_2 та земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, розташована АДРЕСА_1 , при цьому ОСОБА_1 є іпотекодержателем земельної ділянки площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення апеляційної скарги, оскільки оспорюваний договір укладений відповідно до вимог чинного законодавства.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що майно боржника ОСОБА_2 (власника об'єкту нерухомості) було обтяжено в Реєстрі згідно з записом про обтяження 14 листопада 2013 року (запис про обтяження: 3385529), 20 червня 2014 року (запис про обтяження: 6076822), 15 жовтня 2014 року (запис про обтяження: 7338184), внесених до Реєстру на підставі постанов про арешт майна боржника, серія та номер: 12 листопада 2013 року ВП № НОМЕР_1, 17 червня 2014 року ВП № НОМЕР_2, 13 жовтня 2014 року ВП № НОМЕР_3. Опис предмета обтяження: все нерухоме майно.
Всупереч вимог статті 55 Закону України «Про нотаріат» нотаріус Савченко С. В. посвідчили договори щодо відчуження нерухомого майна, незважаючи на наявну заборону на таке відчуження, що завдало істотної шкоди охоронюваним правам та законним інтересам позивача, а саме укладення оспорюваного договору ускладнює та фактично унеможливлює виконати судове рішення про стягнення боргу, яке набрало законної сили. Наведене є підставою визнання договору недійсним.
Укладення договору щодо відчуження нерухомого майна під час дії обтяження (арешту) порушує публічний порядок, навіть незалежно від того чи була відсутня інформація про арешт у відповідному реєстрі.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Суд апеляційної інстанцій не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов'язані з ними обставини, тому висновки цього суду щодо підстав для відмови у задоволенні позову є помилковими.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України: від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц; у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 03 квітня 2019 року у справі № 755/5072/17, від 03 липня 2017 року у справі № 369/11268/16; у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі 359/1654/15-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 28 лютого 2007 року між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір № 488/1-07, згідно умов якого позичальник отримав від банку кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі сплатою 13,5 % річних зі строком повернення до 27 лютого 2012 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором був укладений договір поруки № 28-02-07/0 від 28 лютого 2007 року, відповідно до умов якого ОСОБА_2 прийняв на себе зобов'язання відповідати в повному об'ємі за своєчасне виконання зобов'язань ОСОБА_6 за кредитним договором № 488/1-07.
11 липня 2007 року між АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір № 1740/2-07, згідно умов якого позичальник отримав від банку кредит в сумі 105 000,00 дол. США зі сплатою 14 % річних зі строком повернення до 10 липня 2012 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором був укладений договір поруки № 11-07-07/2 від 11 липня 2007 року, відповідно до якого ОСОБА_2 прийняв на себе зобов'язання відповідати в повному об'ємі за своєчасне виконання зобов'язань ОСОБА_6 за кредитним договором № 1740/2-07.
16 листопада 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В. Д. за реєстровим №5059. Вказаний договір забезпечував виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором від 16 листопада 2007 року, який був укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 . У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_2 передав в іпотеку земельну ділянку загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Іпотека зареєстрована 16 листопада 2007 року.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі № 1511/2100/2012 стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на користь АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» заборгованість за кредитним договором
№ 488/1-07 від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США, а також заборгованість за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року на загальну суму 137 076,01 доларів США. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2012 року рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року в частині стягнення зазначених сум грошових коштів з ОСОБА_6 та ОСОБА_2 залишено без змін.
27 квітня 2016 року головним державним виконавцем Іллічівського ВДВС ГТУЮ в Одеській області Колечко Д. М. відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_4 та № НОМЕР_5 з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі № 1511/2100/2012 за виконавчим листом від 15 жовтня 2012 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «ПОРТО-ФРАНКО» грошових коштів за кредитним договором № 488/1-07 від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року на загальну суму 137 076,01 дол. США.
28 квітня 2016 року між ПАТ АБ «ПОРТО- ФРАНКО» та ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого до ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» перейшло право вимоги за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року та за кредитним договором № 488/1-07 від 28 лютого 2007 року.
04 травня 2016 року між ТОВ «ФК «АЛЬЯНС ФІНАНС» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_1 набув право вимоги за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року та за кредитним договором № 488/1-07 від 28 лютого 2007 року.
04 травня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Іллічівського міського суду Одеської області з заявою про заміну сторони виконавчого провадження, в який просив замінити стягувача та вказати його як стягувача у виконавчих провадженнях № НОМЕР_4 та НОМЕР_5.
12 травня 2016 року ОСОБА_2 був письмово повідомлений про факт набуття ОСОБА_1 прав вимоги за вказаними кредитними договорами.
На підставі договорів відступлення права вимоги від 27 травня 2016 року за договором іпотеки, спочатку до ПАТ «АРТЕМ-БАНК», а потім до ОСОБА_3 перейшли права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором та за договором іпотеки від 16 листопада 2007 року, укладених між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2
30 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. за реєстровим №721. Згідно з умовами цього договору ОСОБА_2 в якості виконання зобов'язання за кредитним договором від 16 листопада 2007 року передав у власність ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0,100 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:2532, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
23 листопада 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір дарування, за умовами якого дарувальник безоплатно передав у власність, а обдаровуваний прийняв в дар (у власність) земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з пунктом 6.1 даного договору відсутність заборони відчуження, податкової застави, обтяження предмета цього договору іпотекою та будь-яких інших обтяжень про суб'єктам та об'єкту перевірено 23 листопада 2016 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Постановою державного виконавця від 12 листопада 2013 року у виконавчому проваджені № НОМЕР_1, постановою державного виконавця від 17 червня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 та постановою державного виконавця від 13 жовтня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 накладені арешти (заборона відчуження) на все нерухоме майно боржника ОСОБА_2 .
Відповідно до інформаційної довідки № 105123516 від 26 листопада 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (щодо суб'єкта) наявні такі обтяження щодо особи ОСОБА_2 :
арешт № 7338184 від 15 жовтня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП № НОМЕР_3 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 13 жовтня 2014 року; арешт № 3385529 від 14 листопада 2013 року, зареєстрований на підставі постанови ВП № НОМЕР_1 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 12 листопада 2013 року; арешт № 6076822 від 20 червня 2014 року, зареєстрований на підставі постанови ВП № НОМЕР_2 ВДВС Іллічівського міського управління юстиції 17 червня 2014 року;
також наявне обтяження щодо майна ОСОБА_2 ? земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_3 , який є іпотекодавцем, а іпотекодержателем - ОСОБА_1 .
У матеріалах виконавчих проваджень не зазначені як предмет забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:004:0049, розташована: АДРЕСА_2 та земельна ділянка кадастровий номер 5123778000:02:004:2532, розташована АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:
«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
Касаційний суд вже звертав увагу, що кредитор, право вимоги якого виникло пізніше, навіть у разі, якщо його право вимоги «підкорене» умові чи строку, може оспорювати фраудаторні оплатні договори. У фраудаторному оплатному договорі контрагентом боржника може бути інший його кредитор, право вимоги якого виникло раніше. Відповідно в такому разі фраудаторний договір вчинятися боржником для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди), а його контрагентом (іншим кредитором) - для створення переваг одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності(див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 754/18852/21 (провадження № 61-3711св23)).
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частини перша, четверта статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частини перша, третя статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;
зміст як договірного, так і недоговірного зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управненій стороні у зобов'язанні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'язаної сторони називається боргом;
в приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і безумовно впливають на майно боржника (зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя). Тому не виключається визнання договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;
договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, безоплатний, так і інший договір, зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя. До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір про задоволення вимог іпотекодержателя як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: обсяг зобов'язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою; створення не передбачених законом переваг іпотекодержателя перед іншим кредитором; момент укладення договору (зокрема, після настання строку повернення боргу, та/або під час виконавчого провадження, після припинення основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою спірного майна, повністю або в значній частині); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначав, що 30 червня 2016 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір про задоволення вимог іпотекодержателя щодо спірних земельних ділянок з метою ухилення від виконання зобов'язань, за якими позивач набув право вимоги на підставі договору про відступлення права вимоги від 04 травня 2016 року, та всупереч тому, що на усе нерухоме майно ОСОБА_2 було накладено арешт. Після цього ОСОБА_3 також відчужила земельні ділянки;
суд першої інстанції вважав, що оспорюваний договір укладений з метою уникнення боржником відповідальності за невиконання своїх зобов'язань перед позивачем, а тому такий договір визнав недійсним. При цьому суд врахував, що на момент укладання та нотаріального посвідчення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 червня 2016 року існували зареєстровані належним чином обтяження щодо всього нерухомого майна, що належало ОСОБА_2 , на користь позивача; про існування цих обтяжень на момент посвідчення оспорюваного договору було відомо сторонам оспорюваного договору та нотаріусу, який посвідчив цей договір; короткий проміжок часу, який минув від 12 травня 2016 року - повідомлення позивачем ОСОБА_2 про набуття ним прав вимоги за цими кредитними договорами, до 27 травня 2016 року - моменту набуття ОСОБА_3 права вимоги за іпотечним договором від 16 листопада 2007 року, що укладений між первісним кредитором (іпотекодержателем) та ОСОБА_2 (іпотекодавцем), та укладення ОСОБА_2 оспорюваного договору від 30 червня 2016 року; предмет оспорюваного договору, яким було відчужене належне ОСОБА_2 нерухоме майно; станом на 30 червня 2016 року ОСОБА_2 мав перед позивачем невиконані грошові зобов'язання та існували відкриті виконавчі провадження з примусового виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 22 серпня 2012 року у справі № 1511/2100/2012 про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за кредитним договором
№ 488/1-07 від 28 лютого 2007 року на загальну суму 134 164,48 дол. США та за кредитним договором № 1740/2-07 від 11 липня 2007 року на загальну суму 137 076,01 дол. США;
апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання оспорюваного договору недійсним, зробивши висновок про відсутність підстав для цього, зокрема і для кваліфікації договору як фраудаторного. При цьому виходив з переважного перед іншими особами права іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок спірного майна, яке є предметом іпотеки, а також державної реєстрації іпотеки;
апеляційний суд не врахував, що в приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і безумовно впливають на майно боржника (зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя). Тому не виключається визнання договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;
апеляційний суд не звернув уваги, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, безоплатний, так і інший договір, зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя. До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір про задоволення вимог іпотекодержателя як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: обсяг зобов'язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою; створення не передбачених законом переваг іпотекодержателя перед іншим кредитором; момент укладення договору (зокрема, після настання строку повернення боргу, та/або під час виконавчого провадження, після припинення основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою спірного майна, повністю або в значній частині); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор);
апеляційний суд не перевірив належним чином доводи позивача та висновки суду першої інстанції щодо використання відповідачами приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті, зокрема для уникнення чи унеможливлення виконання судового рішення про стягнення боргу на користь позивача, не з'ясував обсяг зобов'язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою та інші обставини, які можуть свідчити про наявність підстав для кваліфікації оспорюваного договору як фраудаторного.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову в оскарженій частині.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Савченко Світлана Володимирівна, про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 21 серпня 2023 року в скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко