14 листопада 2024 року справа №200/3891/24
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Гаврищук Т.Г. суддів Блохіна А.А., Сіваченка І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2024 р. у справі № 200/3891/24 (головуючий І інстанції Олішевська В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернувся до суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області, в якому просив:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період: січень-грудень 2021 року, січень-грудень 2022 року, з 01.01.2023 року по 08.01.2023, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року в розмірі 2102 гривні;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди з 01.01.2021 року по 08.01.2023 року виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2021 року складає 2270 грн, на 01 січня 2022 року - 2481 грн, на 01 січня 2023 року - 2684 грн., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів;
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 09 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року, з 01 січня 2024 року по 30 квітня 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з: 01 січня 2023 року, 01 січня 2024 року в розмірі 2102 гривні;
- зобов'язати Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області провести нарахування та виплату суддівської винагороди з 09 січня 2023 року по 30 квітня 2024 року виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2023 року - 2684 грн., на 01 січня 2024 року - 3028 грн. з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати судді Іллічівського районного суду Донецької області ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року, з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року, з 01 січня 2023 року по 08 січня 2023 рок включно.
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати судді Іллічівського районного суду Донецької області ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 09 січня 2023 року по 30 квітня 2024 року включно.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період: січень-грудень 2021 року, січень-грудень 2022 року, з 01 січня 2023 року по 08 січня 2023 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з: 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року в розмірі 2102 гривні. Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди з 01 січня 2021 року по 08 січня 2023 року виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2021 року складає 2270 грн, на 01 січня 2022 року - 2481 грн, на 01 січня 2023 року - 2684 грн., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 09 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року, з 01 січня 2024 року по 30 квітня 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з: 01 січня 2023 року, 01 січня 2024 року в розмірі 2102 гривні. Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди з 09 січня 2023 року по 30 квітня 2024 року виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2023 року - 2684 грн., на 01 січня 2024 року - 3028 грн. з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів. Визнано протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області в повному обсязі бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 08 січня 2023 року, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн. Зобов'язано Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 08 січня 2023 року, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн. Визнано протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо не забезпечення Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області в повному обсязі бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 09 січня 2023 року по 30 квітня 2024 року, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2023 році - 2684 грн., у 2024 році - 3028 грн. Зобов'язано Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди з 09 січня 2023 року по 30 квітня 2024 року, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2023 році - 2684 грн., у 2024 році - 3028 грн.
Не погодившись з таким судовим рішенням, Державна судова адміністрація України подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування доводів зазначає, що суд допустив порушення норм процесуального права в частині щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
ДСА України вважає, що строк звернення до суду позивачем пропущений, тобто строк звернення становить місяць з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. ДСА України вважає, що днем, коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав (на її думку) є день отримання довідки про доходи (про нараховані та виплачені кошти) за відповідний рік, на підставі якої щороку подається в обов'язковому порядку декларація про доходи.
Відповідно до частини першої статті 148 Закону № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Так, згідно статті 149 цього Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Разом з тим, у частині третій цієї статті визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15.12.2020 № 1082-ІХ (далі - Закон № 1082-ІХ) встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 гривні.
Зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2021 рік - Законом України «Про Державний бюджет на 2021 рік», на 2022 рік - Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», на 2023 рік - Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік та на 2024 рік - Законом України «Про Державний бюджет на 2024 рік».
Разом з тим, зазначені Закони № 1082-ІХ, № 1928-ІХ, № 2710-IX та №3460-ІХ в судовому порядку не скасовувались, неконституційними не визнавались та є чинними.
Закон № 1402-VIII визначає лише кількість прожиткових мінімумів. У жодній нормі спеціального Закону не визначено, який саме розмір прожиткового мінімуму слід застосовувати у відповідному році.
Справа розглянута у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 .
Постановою Верховної Ради України від 24 травня 2012 року № 4855-VI позивача обрано на посаду судді Іллічівського районного суду м. Маріуполь Донецької області безстроково.
Наказом Голови Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 травня 2012 року № 6-ІІ, позивача визначено вважати такою, що приступила до виконання обов'язків судді Іллічівського районного суду м.Маріуполь Донецької області безстроково з 24 травня 2012 року.
Рішенням Голови Верховного Суду від 23 грудня 2022 року № 553/0/149-22 «Про відрядження судді Іллічівського районного суду м. Маріуполь Донецької області ОСОБА_1 до Теребовлянського районного суду Тернопільської області», позивача відряджено для здійснення правосуддя до Теребовлянського районного суду Тернопільської області з 09 січня 2023 року.
Наказом в.о. голови Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області № 9-ІІ від 30.12.2022 року позивача відряджено для здійснення правосуддя до Теребовлянського районного суду Тернопільської області з 09.01.2023 року.
Наказом голови Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05.01.2023 року № 1-к позивача визначено вважати такою, що приступила здійснення правосуддя у Теребовлянському районному суді Тернопільської області з 09 січня 2023 року.
Встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 60% посадового окладу.
Наказом в.о. голови Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13.02.2023 року № 2-ІІ внесено зміни до наказу від 30.12.2022 року № 9-11 про відрядження позивача та доповнено вказаний наказ пунктом, яким позивача на час відрядження відраховано зі штату Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області.
Наказом голови Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 21.02.2023 року № 8-к визначено суддю Іллічівського районного суду м.Маріуполя Донецької області Іванченко А.М., відряджену до Теребовлянського районного суду Тернопільської області та зараховану позивача тимчасово на час відрядження в штат Теребовлянського районного суду Тернопільської області на посаду судді з 09 січня 2023 року для здійснення правосуддя.
Як встановлено судом з довідки ТУ ДСА України в Донецькій області від 17.06.2024 №04-1037/24 позивачеві у період січень - грудень 2021 року було розраховано суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімум для працездатних осіб - 2102 грн.
Як встановлено судом з довідки ТУ ДСА України в Донецькій області від 17.06.2024 №04-1038/24 позивачеві у період січень - грудень 2022 року було розраховано суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімум для працездатних осіб - 2102 грн.
Як встановлено судом з довідкиа ТУ ДСА України в Донецькій області ід 17.06.2024 №04-1039/24 позивачеві у січні 2023 року (5 робочих днів) було розраховано суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімум для працездатних осіб - 2102 грн.
Відповідно до довідки ТУ ДСА України у Тернопільській області від 01.07.2024 року №66, позивачеві у період січень 2023 року (17 робочих днів) - грудень 2023 року було розраховано суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2102 грн.
Відповідно до довідки ТУ ДСА України у Тернопільській області від 01.07.2024 року №67, позивачеві у період січень 2024 року - квітень 2024 року було розраховано суддівську винагороду із розрахунку прожиткового мінімум для працездатних осіб - 2102 грн.
При вирішенні справи суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (частина друга статті 4).
Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду №4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону №1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Положеннями частини 4 статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15.12.2020 № 1082-IX (далі - Закон № 1082-IX) установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01 січня - 2189 гривень, з 01 липня - 2294 гривні, з 01 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 01 січня - 1921 гривня, з 01 липня - 2013 гривень, з 01 грудня - 2100 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 01 січня - 2395 гривень, з 01 липня - 2510 гривень, з 01 грудня - 2618 гривень; працездатних осіб: з 01 січня - 2270 гривень, з 01 липня - 2379 гривень, з 01 грудня - 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 01 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 01 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 01 січня - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 01 січня - 1769 гривень, з 01 липня - 1854 гривні, з 01 грудня - 1934 гривні.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02.12.2021 № 1928-ІХ ( далі - Закон № 1928-ІХ) передбачено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня - 2100 гривень, з 1 липня - 2201 гривня, з 1 грудня - 2272 гривні; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня - 2618 гривень, з 1 липня - 2744 гривні, з 1 грудня - 2833 гривні; працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня - 1934 гривні, з 1 липня - 2027 гривень, з 1 грудня - 2093 гривень.
Положеннями статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022 №2710-ІХ (далі - Закон № 2710-ІХ) встановлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2272 гривні; дітей віком від 6 до 18 років - 2833 гривні; працездатних осіб - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність, - 2093 гривні.
Статтею 7 Закону України від 09.11.2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» (далі Закон № 3460-IX) установлено з 1 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2563 гривні; дітей віком від 6 до 18 років - 3196 гривень; працездатних осіб - 3028 гривень; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність, - 2361 гривня.
Колегія суддів зазначає, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом №1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11 -р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
Колегія суддів зазначає, що у пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі по тексту - Закон №1401-VIII).
Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено у новій редакції, текст якої зазначено вище. Так, Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що "розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій".
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду, як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 частини третьої та пунктом 3 частини четвертої статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Разом із цим розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України "Про прожитковий мінімум" від 15 липня 1999 року № 966-XIV (далі по тексту - Закон № 966-XIV).
Відповідно до статті 1 Закону № 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону № 966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Колегія суддів зазначає, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді".
При цьому, Законом № 966-XIV судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
Натомість, абзацом 5 статті 7 Законів № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ було введений такий новий вид прожиткового мінімуму, як "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді", розмір якого становить 2102,00 грн.
Закони України № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII.
Зміни до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який йдеться у позовній заяві (січень 2021 року - серпень 2023 року), а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, отже законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.
Колегія суддів акцентує увагу, що Закони України № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Тобто, у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо, застосувавши загальний принцип права "спеціальний закон скасовує дію загального закону" (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону № 1402-VIII, а положення Закону № 966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). У межах апеляційного перегляду судового рішення в цій справі колегія суддів звертає на нього увагу у сукупності з іншою аргументацією, про яку йдеться вище.
Так, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, неправильним є застосування при розрахунку посадового окладу судді іншої величини, відмінної від тієї, що визначена спеціальним законом.
Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Зубко та інші проти України" від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.
Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Отже, незважаючи на прийняття у часі пізніше Законів України № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ, пріоритет у застосуванні при вирішенні спірних правовідносин мають положення спеціальної норми, зокрема, статті 135 Закону № 1402-VIII.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів констатує, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року (2270,00 грн), на 01 січня 2022 року (2481 грн), на 01 січня 2023 року 2684 (грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.), на підставі абзацу 5 статті 7 Законів України № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ була неправомірною.
Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 135 Закону в подібних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22 та інших.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при розгляді цього спору дослідив обставини зменшення розміру суддівської винагороди, на підставі прожиткового мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн. та обґрунтовано дійшов висновку, що позивач має право на те, щоб йому виплатили недоотримані кошти (заборгованість).
Щодо посилання скаржника на відсутність фінансування, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до правил частин 3, 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. ТУДСА, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження у межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі на відповідний рік.
Отже, необхідність з'ясування участі ДСА України у виплаті суддівської винагороди позивача пов'язана з тим, що однією з причин невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби.
У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов'язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону), відповідно як суб'єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).
У випадку ж, коли ДСА України виділила ТУДСА достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач розпорядився цими коштами з урахуванням зменшеного розміру прожиткового мінімуму, то є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати, є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов'язуватися з цими діями та їх наслідками.
З урахуванням указаних міркувань, без з'ясування того, хто з розпорядників бюджетних коштів прийняв рішення про виплату суддівської винагороди із застосуванням непередбаченої Законом величини (ДСА України шляхом виділення територіальним органам ДСА відповідних бюджетних коштів у меншому розмірі, чи ТУ ДСА, нарахувавши позивачу суддівську винагороду в меншому обсязі попри виділення йому ДСА України відповідних бюджетних коштів), застосування ефективного способу захисту порушеного права є неможливим.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 та інших.
Як вбачається з матеріалів справи та змісту апеляційної скарги, саме ДСА України, як головний розпорядник, не виділила ТУДСА достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис).
Таким чином, висновок суду першої інстанції за результатами установлених обставин справи, про те, що нарахування та виплата позивачці у спірному періоді суддівської винагороди у неповному обсязі є наслідком вчинення дій Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України. У даному випадку відповідач розпорядився виділеними коштами з урахуванням обмежень, які установлені статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України».
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі №280/9125/20.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано зобов'язав Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області та Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди.
Щодо посилання у скаргах на необхідність виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», а не за рахунок коштів Територіального управління Державної судової адміністрації України, суд зазначає таке.
У постановах Верховного Суду, про необхідність урахування правового висновку щодо спірного питання на які звертав увагу у касаційній скарзі відповідач (справи №340/1916/20 та №520/13014/2020), було зазначено, що виплата суддівської винагороди із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року. Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів в указаних відповідачем справах дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України, як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
У цій справі судом було установлено що ДСА України було виділено кошти за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» у повному обсязі, зміни до кошторису не вносилися.
Ураховуючи установлення судом апеляційної інстанції розпорядника коштів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог з зобов'язанням Територіального управління Державної судової адміністрації України провести нарахування та виплату судді відповідних сум.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 640/30572/20 тощо.
Щодо посилання скаржника на те, що розгляд цієї справи не міг відбуватись за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки вона не є справою незначної складності суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Частиною 2 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно із частиною 3 статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Водночас, частиною 4 статті 257 КАС України передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи щодо: оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; примусового відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини 6 статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище; інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
З цими положеннями співвідносяться (частково) норми частини 1 статті 263 КАС України, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності щодо: 1) оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо в'їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію).
Згідно із частиною 5 статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів відповідача, колегія суддів вважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина 6 статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина 4 статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України).
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 22 липня 2021 року в справі №460/6542/20, від 30 червня 2022 року у справі №640/27145/20, від 21 вересня 2023 року у справі № 380/25627/21 та інш.
Щодо посилання скаржника на пропуск строку визначеного частиною 5 статті 122 КАС України, суд зазначає наступне.
До позовної заяви позивачем додано заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду з даним позовом, мотивоване тим, що перебувала у місті Маріуполі до кінця березня 2022 року під час проведення активних бойових дій разом із своєю хворою матір'ю похилого віку, яка потребувала постійного догляду. Зазначає, що через постійні хвороби матері та її стан здоров'я не змогла вчасно звернутись до суду з даним позовом. В обґрунтування зазначеного позивачем надані відповідні медичні документи.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, ч. 3 ст. 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України , не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Отже, після 19 липня 2022 року строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, що включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 03 серпня 2023 року в справі № 280/6779/22 і від 06 березня 2024 року в справі № 600/5050/23-а.
При цьому, за частиною 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22 дійшов до висновку, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною 5 статті 122 КАС України.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, 03 серпня 2023 року справа № 280/6779/22.
Також, суд наголошує, що відповідно до пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236» дію карантину через COVID-19 продовжено. Карантин скасований на всій території України з 1 липня 2023 року.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, 03 серпня 2023 року справа №280/6779/22.
З даним адміністративним позовом позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду 10 червня 2024 року.
У позовній заяві позивачем заявлені вимоги щодо перерахунку позивачу суддівської винагороди за період з 2021 року по 2024 рік.
За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду застосування частини першої статті 121 КАС України, уперше сформульованою у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 9901/405/19, "правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об'єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об'єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб'єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки".
Тому, поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані із дійсними, істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізнався" та "повинен був дізнатись".
Так, під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічні висновки викладені, зокрема у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року (справа № 640/3380/22).
Судова колегія наголошує на тому, що грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі його розмір відомий особі, яка його отримує. Отже, з дня отримання грошового забезпечення особою, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Відтак, про застосування розміру прожиткового мінімуму при розрахунку суддівської винагороди за відповідний рік, позивач повинен був дізнатись при отриманні заробітної плати у січні відповідного року після отримання суддівської винагороди.
З урахуванням вищенаведених правових висновків Верховного Суду, позовні вимоги щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 18.07.2022 не обмежені будь-яким строком звернення до суду.
Поряд із цим, до спірних правовідносин, що виникли з 19 липня 2022 року, у даному випадку з 19 липня 2022 року по 30 квітня 2024 року, підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду.
У частині вимог за період з 10.03.2024 по 10.06.2024 позивачкою строк звернення до суду дотримано.
Натомість ОСОБА_1 з позовом у даній справі звернулась до суду 10 червня 2024 року, що свідчить про недотримання встановленого тримісячного строку на звернення до суду, у частині, що стосується спірних правовідносин, що виникли з 19 липня 2022 року по 10 березня 2024 року.
Вирішуючи питання щодо наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.
Ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2024 року визнано неповажними підстави, вказані позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду з цим позовом. Запропоновано ОСОБА_1 надати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з посиланням на інші поважні причини пропуску такого строку із наданням відповідних доказів.
Позивачкою заява про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з посиланням на інші поважні причини пропуску такого строку із наданням відповідних доказів, надана не була.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги за період з 19.07.2022р. по 10.03.2024р. слід залишити без розгляду у зв'язку із пропуском позивачкою строку звернення до адміністративного суду.
Згідно пункту 3 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Відповідно до частини 1 статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Згідно пункту 8 частини 1 статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до частини 3 статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
З урахуванням вищезазначеного та з огляду на те, що позивачка пропустила строк звернення з адміністративним позовом до суду першої інстанції в частині позовних вимог за період з 19.07.2022 по 10.03.2024, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області в частині позовних вимог за період з 19.07.2022р. по 10.03.2024р. підлягають залишенню без розгляду.
Керуючись ст. ст. 240, 308, 311, 315, 317, 319, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2024 р. у справі №200/3891/24 - задовольнити частково.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2024 р. у справі №200/3891/24 - в частині задоволених позовних вимог за період з 19 липня 2022 року по 10 березня 2024 року - скасувати.
В скасованій частині прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Тернопільській області про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без розгляду.
В іншій частині задоволених позовних вимог за період з 01 січня 2021 року по 18 липня 2022 року та з 10 березня 2024 року по 30 квітня 2024 року рішення Донецького окружного адміністративного суду від 25 липня 2024 р. у справі №200/3891/24 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 14 листопада 2024 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т.Г. Гаврищук
Судді А.А. Блохін
І.В. Сіваченко