15 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 721/852/21
провадження № 51-4866 ск 23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 04 листопада 2024 року,
встановив:
Путильський районний суд Чернівецької області ухвалою від 14 жовтня 2024 року задовільнив подання Вижницького районного сектору № 2 філії ДУ «Центр пробації» у Чернівецькій області та звільнив ОСОБА_5 від відбуття основного покарання, призначеного вироком Путильського районного суду Чернівецької області від 30 березня 2023 року за ч. 2 ст. 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у виді позбавлення волі на строк 3 роки, у зв'язку із закінченням іспитового строку.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_4 подав заяву.
За ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 04 листопада 2024 року заяву ОСОБА_4 на ухвалу Путильського районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2024 року повернуто, як особі, яка не мала право подавати апеляційну скаргу.
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 , в якій вона порушує питання про скасування ухвали Чернівецького апеляційного суду від 04 листопада 2024 року та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Зазначає, що суд першої інстанції не правильно застосував норми кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, зокрема ст. 75 КК України, оскільки вчиненим злочином державі було завдано збитки в особливо великих розмірах, які не відшкодовано. Вважає, що апеляційний суд безпідставно відмовив у розгляді його апеляційної скарги, чим порушив право на доступ до правосуддя. Вказує, що, з огляду на приписи ст. 393 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), апеляційний суд повинен дослідити, чи порушуються права заявника, і якщо так, розглянути його апеляційну скаргу. Зазначає, що цей суд не врахував положення ст. 539 КПК України щодо права на оскарження рішень на стадії виконання вироку. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, стверджує, що апеляційний суд не мав права повертати скаргу особи без належного дослідження її аргументів, які вказують на можливе порушення прав цієї особи.
Перевіривши доводи касаційної скарги та додані до неї документи, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з наступних підстав.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).
Вимогами ч. 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Право особи на апеляційне оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.
Водночас у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»).
Відповідно до ст. 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом (ч. 1). Також гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді (ч. 2).
Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК України апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.
Верховний Суд України в постанові від 14 вересня 2017 року у справі № 5-162кс(15)17) зробив висновок про те, що, незалежно від використаної законодавчої техніки, право на апеляційне оскарження, як конституційно гарантована засада судочинства, забезпечує право на звернення до суду вищої інстанції не лише підозрюваному, обвинуваченому, а категорія «інші особи» у розумінні пункту 10 статті 393 КПК України охоплює й тих учасників кримінального провадження, прав, свобод чи інтересів яких стосується судове рішення.
Верховний Суд України у постанові від 3 березня 2016 року (справа № 5-347кс15), зокрема зазначив, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження; і при цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб'єктів оскарження, передбаченому ст. 394 КПК України, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою у доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК України.
Також Верховний Суд України у згаданій вище постанові наголосив на тому, що при вирішенні питання, чи є підстави для оскарження рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з'ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.
Водночас пунктом 16? ч. 1 ст. 3 КПК України визначено основні терміни цього Кодексу, серед яких - інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, - особа, стосовно якої (в тому числі щодо її майна) здійснюються процесуальні дії, визначені цим Кодексом.
Варто зауважити, що відповідно до положень п. 10, п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України, кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Судове провадження - це кримінальне провадження в суді першої інстанції, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами.
Як убачається із оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що вирішення тих чи інших питань, у тому числі, про звільнення від призначеного покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку в порядку, передбаченому ст. 78 КК України, на стадії виконання вироку не охоплюється поняттям «кримінальне провадження» та здійснюється в межах окремих судових процедур. У зв'язку з цим і обсяг прав (включно із правом на апеляційне оскарження судових рішень) тих чи інших учасників кримінального провадження на стадії судового провадження щодо розгляду кримінального провадження по суті та на стадії виконання вироку суду є відмінним.
Отже, на стадії вирішення питань, які виникають після виконання вироку, чинний КПК України не передбачає участі інших осіб у процедурі розгляду питань, пов'язаних з виконанням вироку (ч. 5 ст. 539 КПК України).
У той же час, відповідно до положень ч. 6 ст. 539 КПК України, можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали про вирішення питань на стадії виконання вироку суду стосується тих осіб, які беруть чи мають право брати участь у судовому засіданні щодо розгляду відповідного питання.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов слушного висновку, що заявник ОСОБА_4 не є особою, яка має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду про звільнення ОСОБА_5 від відбування покарання з випробуванням у зв'язку із закінченням іспитового строку, постановленої на стадії виконання вироку суду, у розумінні п. 10 ч. 1 ст. 393, ч. 6 ст. 539 КПК України.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що заявник ОСОБА_4 також не є стороною провадження, а отже він і не має права подачі апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, апеляційна скарга повертається, якщо апеляційну скаргу подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.
Тож, суд апеляційної інстанції обґрунтовано прийняв рішення про повернення заяви ОСОБА_4 .
Оскільки з касаційної скарги ОСОБА_4 , наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.
На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 04 листопада 2024 року відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3