Постанова від 07.11.2024 по справі 922/488/22

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2024 року м. Харків Справа № 922/488/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Пуль О.А.

за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№33 Х/2), апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№66 Х/2) та апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№67 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 (прийняте у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Добрелею Н.С., повне судове рішення складено 06.12.2022)

за позовом Керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області, м. Харків,

до 1) Харківської міської ради, м.Харків,

2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м.Харків,

3) Фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни, м.Харків,

4) Фізичної особи ОСОБА_1 , м.Харків,

5) Фізичної особи ОСОБА_2 , м.Харків,

6) Фізичної особи ОСОБА_3 , смт.Пересічне, Дергачівського району Харківської області,

7) Фізичної особи ОСОБА_4 , с.Томашівка, Недригайлівського району Сумської області,

8) Фізичної особи ОСОБА_5 , м.Харків,

про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни, Фізичної особи ОСОБА_1 , фізичної особи ОСОБА_2 , фізичної особи ОСОБА_3 , фізичної особи ОСОБА_4 , фізичної особи ОСОБА_5 , в якій просив суд:

1) визнати незаконним та скасувати п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18;

2) визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127);

3) визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101 (проведену на підставі рішення державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області Волги І.В. від 28.09.2018 з індексним номером 43253422), відповідно до яких нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 (право власності на які на той час було зареєстроване за Манжай А.В. ) змінено на житлову квартиру АДРЕСА_2 ;

4) визнати незаконною та скасувати проведену рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019 державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на:

- квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_18 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46061289);

- квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_19 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46063368);

- квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_20 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46064481);

- квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_21 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46066158);

5) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791071763101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019 (номер запису про право власності: 31155495), припинивши вказане право;

6) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791141963101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.2019 (номер запису про право власності: 34128533), припинивши вказане право;

7) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791209663101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019 (номер запису про право власності: 33589540), припинивши вказане право;

8) скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791302263101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019 (номер запису про право власності: 31329860), припинивши вказане право;

9) витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 ), ОСОБА_5 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , які є предметом договору купівлі продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

Позовні вимоги обґрунтовано незаконним вибуттям спірних нежитлових приміщень з власності Харківської міської територіальної громади шляхом проведення приватизації, а саме, викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що є підставою для задоволення позову. Зокрема, прокурор зазначав, що відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням діючого на той час законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі - визнанню недійсним, у зв'язку з чим вищевказані нежитлові приміщення підлягають витребуванню.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.12.2022 у задоволенні позову відмовлено частково.

Визнано незаконним та скасовано п.74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

Стягнуто з Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн судового збору.

Стягнуто з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 16, код ЄДРПОУ 14095412) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн судового збору.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця Манжай Альбіни Володимирівни ( АДРЕСА_7 ) на користь Харківської обласної прокуратури (вулиця Богдана Хмельницького, 4, Харків, Харківська область, 61000 код 02910108) 1745,60 грн. судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Вказане судове рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог мотивоване тим, що прокурором підтверджено незаконність рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 в частині відчуження ФОП Манжай А.В. (п. 74 додатку до рішення) шляхом викупу об'єкту комунальної власності територіальної громади м. Харкова (нежитлового приміщення), а також наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5585-В-С від 13.06.2018 на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101 (проведеної на підставі рішення державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області Волги І.В. від 28.09,2018 з індексним номером 43253422), суд зазначив, що прокурором невірно обрано спосіб захисту в частині вимоги щодо скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, оскільки відповідна вимога не є самостійною, а є похідною від іншої вимоги на підставі якої виникло спірне речове право; належним способом захисту порушеного права буде позов про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав чи позов про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав із подальшим скасуванням реєстрації. За висновком суду першої інстанції саме по собі скасування державної реєстрації не є належним способом захисту порушеного права, оскільки відповідна дія є лише одним із юридичних фактів у юридичному складі та в даному випадку дослідженню підлягають саме дії державного реєстратора при перевірці документів, та визнання відповідних документів недійсними поданих для реєстрації змін об'єкта майна.

Щодо позовних вимог прокурора в частині:

- визнання незаконною та скасування проведеної рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019 державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на: квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_18 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46061289); квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_19 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46063368); квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_20 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46064481); квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_21 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46066158);

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791071763101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019 (номер запису про право власності: 31155495), припинивши вказане право;

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791141963101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.2019 (номер запису про право власності: 34128533), припинивши вказане право;

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791209663101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019 (номер запису про право власності: 33589540), припинивши вказане право;

- скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1791302263101, зареєстрованого на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019 (номер запису про право власності: 31329860), припинивши вказане право, суд зазначає наступне,

судом першої інстанції зазначено про те, що вищезазначені вимоги стосуються майна, яке утворилось внаслідок проведення реєстраційної дії щодо зміни об'єкта нерухомого майна, якою зокрема було переведено нежитлові приміщення у житловий фонд, тобто оскаржувані прокурором реєстраційні дії є похідними від державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101. Отже, враховуючи відмову в задоволенні позову в частині визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, в той час, як подальші реєстраційні дії перебувають у прямій залежності від вказаної реєстрації змін та їх скасування є похідними вимогами, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Щодо позовних вимог в частині витребування у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м., в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , які є предметом договору купівлі продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127), суд першої інстанції зазначив про те, що майно, яке просить витребувати прокурор, було переведено у житловий фонд та у відповідності до інформації з реєстру прав на нерухоме майно такий об'єкт нерухомого майна на час розгляду справи не зареєстрований, а отже прокурором фактично заявлено вимогу про витребування майна, яке на даний час не зареєстровано як об'єкт нерухомості, у зв'язку з чим дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Окрім того, враховуючи те, що під час розгляду справи першим, другим, сьомим та восьмим відповідачами заявлено про застосування строку позовної давності суд дійшов висновку, що при зверненні прокурора з відповідним позовом до суду в частині скасування рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С строк позовної давності не був пропущений, а тому відсутні правові підстави для його застосування до спірних правовідносин. Водночас, щодо застосування строку позовної давності до вимог, які заявлені до відповідачів 7 та 8, суд зазначив про відсутність підстав для її застосування, оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про витребування майна.

Перший заступник керівника Харківської обласної прокуратури з рішенням Господарського суду Харківської області не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог прокурора. Судові витрати за подання позову та апеляційної скарги відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги прокурор посилається, зокрема, на те, що судом першої інстанції прийнято рішення з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права (ст.ст. 26, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", п.п. 37, 49 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127, пп. 10 п. б ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 388 ЦК України), при неповному з'ясуванні обставин справи, які мають значення для справи, що призвело до неправильного її вирішення, зазначивши про таке:

- право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Як наслідок, права власності ФОП Манжай А.В. на нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 не набула, останні фактично з володіння Харківської міської територіальної громади не вибували. А отже, ФОП Манжай А.В. в силу положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 не мала повноважень звертатися до державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області з метою проведення реєстрації змін вказаного об'єкта нерухомого майна, в частині переведення їх з нежилих у жилі, що свідчить про незаконність державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, як наслідок, є підставою для її скасування;

- внесення до Державного реєстру прав відомостей про зміни в об'єкті нерухомого майна державним реєстратором здійснено на підставі технічного паспорта та інформаційної довідки ТОВ "Архітектурно-проектне бюро "Атріум" від 26.09.2018, які суперечать іншим матеріалам реєстраційної справи, а саме за відсутності документа, що засвідчує прийняття в експлуатацію реконструйованого об'єкта зі зміненою площею, документів про переведення об'єкта з нежитлового в житловий, а також за відсутності належних обґрунтувань про причину зміни нумерації об'єкта. Таким чином, з огляду на відсутність належних документів та інших відомостей, які б підтверджували здійснену в установленому законом порядку зміну характеристик спірного об'єкта нерухомого майна, який був предметом приватизаційного договору від 13.06.2018, внесені державним реєстратором до Державного реєстру прав відомості про зміни щодо вищевказаного об'єкта нерухомого майна не є достовірними, як наслідок, зміни проведені з порушенням передбаченої законодавством процедури, що свідчить про наявність підстав для скасування їх державної реєстрації;

- рішення державного реєстратора впливає на можливість поновлення порушених інтересів держави, оскільки витребуванню за правилами ст. 388 ЦК України підлягають саме нежитлові приміщення 1-го поверху № № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , які були предметом приватизаційного договору та щодо яких проведено державну реєстрацію змін;

- з посиланням на приписи ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вказує на те, що належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів є не лише скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. Водночас не є ефективним способом захисту прав є вимога про скасування запису;

- вважає, що в даному випадку правильним та ефективним способом захисту порушеного права є, в тому числі, вимога прокурора про визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101, проте відмовивши у задоволенні вказаної вище позовної вимоги суд першої інстанції, відповідно, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні похідних вимог до майна, щодо якого проводилась реєстрація зміни об'єкта (переведення нежитлових приміщень у житловий фонд);

- вважає, що в даному випадку пред'явлення вимог про скасування незаконних рішень державних реєстраторів є необхідними та доцільними заходами для відновлення попереднього становища майна з метою його витребування на користь законного власника;

- з посиланням на висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, відповідно до яких зміна інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема шляхом витребування, вказує на те, що об'єкт віндикаційного позову - перелічене вище майно, що підлягає віндикації існує, однак змінилися лише індивідуальні ознаки цього майна. З цих підстав вважає помилковим висновок суду про відсутність у володінні відповідачів заявленого прокурором до витребування об'єкта нерухомого майна з огляду на відсутність на теперішній час актуальних відомостей про такий об'єкт в Державному реєстрі прав;

- вважає, що оскільки у передбаченому законом порядку майно з власності Харківської міської територіальної громади не вибувало, а ФОП Манжай А.В. фактично у передбаченому законодавством порядку не набуто право приватної власності, тобто право володіти, користуватися та розпоряджатися спірним майном, як наслідок, подальші дії щодо вищевказаного майна як ФОП Манжай А.В., так і іншими фізичними особами - відповідачами у справі є незаконними, а отже прийняті рішення та проведенні реєстрації є незаконними та підлягають скасуванню, в даному випадку витребуванню підлягають саме нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 .

Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради також з рішенням Господарського суду Харківської області не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Харківська міська рада також з рішенням Господарського суду Харківської області не погодилась та звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, 1-ий та 2-ий відповідачі посилаються, зокрема, на таке:

- незастосування судом статей 203, 777 ЦК України, ст. 289 ГК України, ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", шо підлягали застосуванню. Вказують на те, що вирішення питань приватизації майна, що є у комунальної власності, у тому числі прийняття відповідних правових актів, належить до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад;

- господарським судом в оскаржуваному рішенні не надано правової оцінки пункту 5.6. договору оренди, яким передбачено переважне право орендаря на викуп, а Закон України "Про оренду державного та комунального майна" та Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" не передбачали заборони щодо переважного права орендаря на придбання комунального майна, отже, на правовідносини, які виникають між наймодавцем та наймачем у разі продажу майна, переданого у найм (оренду), поширюється дія норм, закріплених у частині 2 статті 777 Цивільного кодексу України і статті 289 Господарського кодексу України;

- позиція скаржників підтверджується науково-консультативним висновком Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України щодо окремих питань приватизації комунального майна підготовленим на звернення секретаря Харківської міської ради від 21.08.2020 №08-19/2136/2-30;

- вирішення питання щодо приватизації об'єктів комунального майна здійснюється органами місцевого самоврядування на пленарних засіданнях: Харківською міською радою дотримано спосіб прийняття оскаржуваного рішення щодо відчуження комунального майна відповідно до закону, рішення прийнято на черговій сесії міської ради, дана сесія є правомочною, вказане питання було включено в порядок денний сесії, проводилась доповідь і обговорення проекту рішення, і за його результатами більшістю голосів присутніх депутатів рішення було прийнято;

- при прийнятті рішення Харківської міської ради "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 Харківська міська рада діяла в межах своїх повноважень, відповідно до ст. 777 ЦК України, ст. 289 ГК України, Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 691/17. Таким чином, Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради повністю дотримано спосіб та порядок проведення процедури приватизації спірних нежитлових приміщень;

- зміст вчиненого Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Манжай А.В. правочину не суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особи мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, уклали договір купівлі-продажу при їх вільному волевиявленні, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, а отже норми ст. 203 ЦК України при укладанні договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 № 5585-В-С порушено не було. Крім того, на думку відповідачів 1, 2, визнання судом недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127) має наслідком непропорційне втручання у право відповідача 3 на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції;

- окрім того, вважають неправомірним висновок суду першої інстанції щодо незастосування позовної давності до позовних вимог прокурора, оскільки, на думку відповідачів 1, 2, у цій справі прокурором було пропущено позовну давність та не надано доказів поважності причин пропуску позовної давності, шо є підставою, за наявності заяв 1-го та 2-го відповідачів про застосування спливу позовної давності, у відповідності до ч. 4 ст. 267 ЦК України для відмови у позові, що судом першої інстанції зроблено не було.

15.02.2023 до суду апеляційної інстанції від представника 7-го та 8-го відповідачів надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. № 1905), в якому він просить апеляційну скаргу прокурора про скасування рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі № 922/488/22 в частині відмови у задоволенні позову та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог прокурора залишити без задоволення. Зокрема, заперечуючи проти доводів прокурора щодо витребування майна вказує на таке:

- не є такою, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 388 ЦК України, заявлена вимога прокурора про витребування у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлового приміщення 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , оскільки за даними офіційних відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 станом на теперішній час володіють квартирами № 53-В та 53-Г, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , а не нежитловим приміщенням 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 ;

- ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично придбали квартири № 53-В та № 53-Г, розташовані по АДРЕСА_1 , без допущення будь-яких порушень вимог чинного законодавства, попередньо ознайомившись з відомостями про речові права продавця на нерухоме майно та їх обтяження, що містилися у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проявили розумну обізнаність при якій за будь-яких умов не могли довідатися, що початковий власник - Харківська міська рада, в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна, могла допустити порушення вимог п. 1. ч.1. ст. 18-2 ЗУ "Про приватизацію невеликих державних підприємств" при прийнятті рішення про відчуження об'єкту комунальної власності - нежитлового приміщення 1-го поверху № 27-32, загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 . А тому, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є виключно добросовісними набувачами квартир № 53-В та № 53-В по АДРЕСА_1 .

- при вирішенні справи № 922/488/22 потрібно враховувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Верховного Суду в аналогічних справах. Позбавлення шляхом витребування добросовісних набувачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належного їм нерухомого майна без отримання жодної компенсації суперечить принципу пропорційності позбавлення права власності, встановленому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки не обумовлені протиправною поведінкою сьомого та восьмого відповідачів при набутті права власності на квартири за наслідками укладання з фізичною особою - ОСОБА_1 відплатних нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 03.04.2019 та 24.04.2019.

15.03.2023 від Харківської міської ради надійшла заява (вх.№2916) про зупинення провадження у справі, в якій перший відповідач просив суд зупинити провадження у справі №922/488/22 до закінчення перегляду Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справи щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №925/1133/18 та оприлюднення повного тексту постанови.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.03.2024 заяву Харківської міської ради (вх.№2916 від 15.03.2023) про зупинення провадження у справі №922/488/22 задоволено, зупинено апеляційні провадження у справі №922/488/22 за апеляційними скаргами першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№33 Х/2), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№66 Х/2), Харківської міської ради (вх.№67 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 до закінчення перегляду в касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №925/1133/18 та оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту постанови Верховного Суду у справі №925/1133/18.

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду ухвалою від 07.09.2023 передав справу № 925/1133/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України.

11.06.2024 Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову у справі №925/1133/18, повний текст якої оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 17.07.2024.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.10.2024 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_7 та відпусткою судді Тарасової І.В., які входили до складу колегії суддів, для здійснення розгляду судової справи №922/488/22 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Пуль О.А.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 поновлено провадження у справі №922/488/22. Повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№33 Х/2), апеляційної скарги Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (вх.№66 Х/2) та апеляційної скарги Харківської міської ради (вх.№67 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 відбудеться 07 листопада 2024 року о 15:00 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду.

06.11.2024 до суду апеляційної інстанції від Харківської міської ради надійшли додаткові пояснення (вх. № 14202), в яких відповідач 1 звернув увагу щодо пропуску позивачем спеціального строку позовної давності, визначеного Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIII; щодо вимог прокурора про витребування зазначає про те, що прокурором не наведено обставин, які б могли свідчити про недобросовісність відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а отже у задоволенні вимоги про витребування спірного нерухомого майна слід було відмовити з підстав її необґрунтованості, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення зроблено не було, чим було порушено норми матеріального права.

Також, 06.11.2024 до суду від Харківської міської ради надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (вх. № 14203), яке обґрунтоване тим, що особа, що діє в порядку самопредставництва від імені Харківської міської ради, якій доручено представляти її інтереси у зазначеній справі, на час розгляду справи залучена до участі у справі у Полтавському апеляційному суді, де представляє інтереси Харківської міської ради у справі № 638/8649/17 за обвинуваченням ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364 КК України та ч. 1 ст. 366 КК України, що призначена до розгляду на 07.11.2024 на 15.00. Відтак, особа, що діє в порядку самопредставництва від імені Харківської міської ради, не може бути присутньою у судовому засіданні 07.11.2024 у справі № 922/488/22. На підтвердження цих обставин додано копію повідомлення про виклик на судове засідання в кримінальному провадженні від 04.10.2024 у справі № 638/8649/17.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 07.11.2024 прокурор не заперечував проти заявленого клопотання Харківської міської ради про відкладення розгляду справи, представник 7-го та 8-го залишив вирішення вказаного клопотання на розсуд суду.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать довідки про доставку електронних листів ухвали Східного апеляційного господарського суду про поновлення провадження у справі від 14.10.2024 у справі №922/488/22 до електронних кабінетів відповідачів у справі, повернуті на адресу суду рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Крім того, ухвалу апеляційного господарського суду від 14.10.2024 про поновлення провадження було надіслано на адреси 3-го та 4-го відповідачів, проте не було вручено адресатам під час доставки з підстав: "адресат відсутній за вказаною адресою".

Отже, під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до приписів пункту 4 частини 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого частиною 1 статті 273 цього Кодексу.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов'язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.

Розглянувши клопотання представника 1-го відповідача про відкладення розгляду справи, апеляційний господарський суд вважає його таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Частинами 11, 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з частиною 13 статті 270 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

Відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах 19.03.2024 у справі № 910/3016/23, від 08.11.2023 у справі № 922/854/23, від 01.12.2022 у справі № 910/14025/20 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів враховує, що правову позицію 1-го відповідача викладено у відзиві на позов та інших заявах по суті в суді першої інстанції, в апеляційній скарзі та додаткових поясненнях, явка представників учасників у судове засідання обов'язковою не визнавалась, усі доводи і вимоги учасники справи можуть викласти і подати суду письмово, тоді як у клопотанні про відкладення розгляду справи заявник не навів суду доводів, що унеможливлюють розгляд судом апеляційної інстанції апеляційної скарги за відсутності його представника.

Окрім того, в ході апеляційного розгляду даної справи апеляційним господарським судом, у відповідності до пункту 4 частини 5 статті 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, у межах встановленого строку. Проте у поданому клопотанні про відкладення розгляду справи заявником не наведено обґрунтування щодо неможливості представлення інтересів 1-го відповідача в апеляційному провадженні іншими особами.

Відповідно до частини 4 статті 13 ГПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За таких обставин, оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов'язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника 1-го відповідача.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що вказане клопотання про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню з огляду на його необґрунтованість і що справу може бути розглянуто в даному судовому засіданні.

В судовому засіданні прокурор надав пояснення щодо обставин справи, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, просив суд її задовольнити в повному обсязі, скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Представник ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заперечував проти апеляційної скарги прокурора, підтримав апеляційні скарги 1-го та 2-го відповідачів, просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційних скаргах доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Як вбачається з матеріалів справи, між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, відповідач 2) та ФО-П Манжай А.В. (орендар, відповідач 3), укладено договір оренди від 24.01.2018 №5101 (надалі - договір), відповідно до предмету якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку (технічний паспорт від 19.05.2017, інвентаризаційна справа № 50864), (далі - майно), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, літ. "А-4" та знаходиться на балансі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (т.1, а.с.102-108).

Право на оренду цього майна отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 17.01.2018 №28 "Про передачу в оренду нежитлових мішень".

Право комунальної власності на нерухоме майно зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1365545163101.

Вартість об'єкту оренди визначена на підставі висновку про вартість майна і становить 168400,00, без ПДВ, станом на 24.10.2017 (п.3.1 договору).

За умовами пунктів 5.2, 5.3 вказаного договору орендар має право здійснювати ремонт, реконструкцію орендованого майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця. За письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов'язання орендодавця відшкодувати їх вартість.

Згідно з пунктом 5.6 договору оренди орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважене право перед іншими особами на його викуп.

Відповідно до пункту 10.1 договору, строк його дії з 24.01.2018 по 24.12.2020.

Відповідно до акта приймання-передачі до орендного користування нежитлових приміщень від 24.01.2018, майно, зазначене у договорі оренди, передано орендарю (т.1, а.с.109).

Рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, відповідно до пунктів 3.3, 3.4 якої приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою. Зокрема, шляхом викупу, продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (конкурсу), іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей. Викуп застосовується щодо об'єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом (т.1, а.с.74-82).

Орендарі, які виявили бажання приватизувати орендоване майно, подають до управління заяву про включення такого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації (пункт 3.5 вказаної Програми).

ФОП Манжай А.В. звернулась до Управління комунального майна та приватизації з листом від 01.02.2018 (вх. № 1566), в якому просила дозволити приватизацію орендованих приміщень площею 78,9 кв.м в житловому будинку по АДРЕСА_1 (т.1, а.с.61).

Рішенням Харківської міської ради 18 сесії 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова згідно з додатком (т.1, а.с.62).

Згідно з пунктом 74 додатку до вказаного рішення нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, літ. "А-4" підлягали приватизації шляхом викупу ФОП Манжай А.В. (т.1, а.с. 63).

22.02.2018 ФОП Манжай А.В. звернулась до Управління комунального майна та приватизації із заявою №3573 про приватизацію шляхом викупу орендованого нею об'єкта - нежитлових приміщень, розташованих у АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 65).

Враховуючи звернення ФОП Манжай А.В. (від 26.02.2018 вх. № 3176), на підставі листа Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 28.02.2018 №2544, суб'єктом оціночної діяльності ФОП Остащенко К.Ю. складений звіт про оцінку нежитлових приміщень площею 78,9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до якого вартість спірного майна станом на 28.02.2018 становить 153100,00 грн без ПДВ. Вказаний звіт затверджений 05.03.2018 начальником Управління комунального майна та приватизації (т.1, а.с.67-88, 111).

Відомостей про те, що ФОП Манжай А.В. здійснювалися поліпшення орендованого нею майна, необхідних для використання цих приміщень у її господарській діяльності, звіт суб'єкта оціночної діяльності не містить.

Управлінням комунального майна та приватизації 13.06.2018 прийнято наказ №201 про оформлення з ФОП Манжай А.В. договору купівлі-продажу відповідного майна шляхом його нотаріального посвідчення (т.1, а.с.64).

13.06.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради як виконавчим органом Харківської міської ради (продавець) та ФОП Манжай А.В. укладено договір купівлі-продажу №5585-В-С, за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" за адресою: АДРЕСА_1 , (далі - об'єкт приватизації), орендовані Фізичною особою-підприємцем Манжай Альбіною Володимирівною згідно з договором оренди № 5101 від 24.01.2018 (т.1, а.с.112-116).

Об'єкт приватизації належить територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на праві власності. Державну реєстрацію права власності на об'єкт приватизації за продавцем проведено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.09.2017 державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Ісаєнко І.А відповідно до закону без видачі документа, що посвідчує таке право, номер запису про право власності: 22588619. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1365545163101.

Розділом 2 договору визначено вартість об'єкта приватизації. Так, оціночна вартість об'єкта приватизації, що відчужується, визначена у відповідності до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1891 від 10.12.2003 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 № 1033), зафіксована в висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 28.02.2018, затверджених Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 05.03.2018, і складає 153100 грн (сто п'ятдесят три тисячі сто гривень).

Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 30620 грн.

Разом ціна продажу об'єкта приватизації, вказаного в розділі 1 становить 183720грн.

У розділі 3 договору купівлі-продажу визначено порядок розрахунків. Так, ціна продажу об'єкта приватизації сплачується на підставі цього договору, в термін, визначений цим договором. Порядок перерахування ціпи продажу об'єкта приватизації, що становить 183720 грн здійснюється таким чином: сума застави у розмірі 4407 грн, яка була перерахована покупцем на рахунок Управління у строк десяти робочих днів після прийняття Харківською міською радою рішення про приватизацію об'єкта шляхом викупу підлягає зарахуванню на рахунок Управління не пізніше ніж протягом 30 днів з моменту нотаріального посвідчення цього договору; покупець який підписав договір купівлі-продажу, сплачує на рахунок Управління суму у розмірі 179313 грн не пізніше ніж протягом 30 днів з дня підписання цього договору.

Відповідно до пункті 4.1, 4.2 цього договору право власності на об'єкт приватизації переходить до покупця після оплати в повному обсязі ціни продажу об'єкта разом з неустойкою (у разі її нарахування). Передача об'єкта приватизації продавцем покупцю здійснюється за актом прийому-передачі.

Вказаний договір купівлі-продажу від 13.06.2018 № №5585-В-С посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Тихоновою І.В. та зареєстрований в реєстрі за № 127.

15.06.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (продавець) та ФОП Манжай А.В. (покупець) складено акт приймання-передачі № 5585-В-С про те, що продавець передав, а покупець прийняв продані 13 червня 2018 року шляхом викупу нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з оціночною вартістю 153100 грн, ПДВ - 20% 30620 грн, разом ціна продажу становить 183720 грн. Відповідно до цього акта станом на 15 червня 2018 року загальна сума за об'єкт приватизації у розмірі 183720 грн сплачена в повному обсязі (т.1, а.с.118).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна 1365545163101, 21.09.2018 право власності на спірні нежитлові приміщення зареєстровано за Манжай А.В. на підставі договору купівлі-продажу від 13.06.2018 № №5585-В-С, акту прийму-передачі від 15.06.2018 №5585-В-С (т.1, а.с.151).

Прокурор вказує на те, що ФОП Манжай А.В. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна в оренді по день подачі заяви до міської ради для викупу, не здійснено, що підтверджується тим, що у звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заяві відповідача 3 з проханням надати дозвіл на приватизацію, а також в усій приватизаційній справі будь-які відомості про такі поліпшення відсутні.

В подальшому, 28.09.2018 державним реєстратором Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області було проведено реєстрацію змін вказаного об'єкта нерухомого майна, а саме, нежитлові приміщення 1-го поверху №27-:-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 змінено на житлову квартиру АДРЕСА_9 , загальну площу 78,9 кв.м змінено на загальну площу 75,7 кв.м, житлова площа 36,1 кв.м (т.1, а.с.151).

Як вказував прокурор, в реєстраційній справі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься технічний паспорт на житлову квартиру АДРЕСА_18 , виготовлений ТОВ "АРХІТЕКТУРНО-ПРОЕКТНЕ БЮРО "АТРІУМ" станом на 26.09.2018, а також довідка вказаного товариства від 26.09.2018 за №00609, за змістом якої, під час обстеження та проведення технічної інвентаризації відповідного об'єкта нерухомого майна встановлено, що житлова квартира №53-А, загальною площею 75,7 кв.м, раніше була помилково заінвентаризована як нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловій будівлі літ. "А-4" по АДРЕСА_1 (т.1, а.с.120-121).

В день проведення державної реєстрації вищевказаних змін (28.09.2018), державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна з вказаним реєстраційним номером проведено за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. (реєстровий №2219).

За умовами укладеного між Манжай А.В. (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) договору купівлі-продажу квартири, продавець передає у власність покупця, а покупець приймає квартиру АДРЕСА_9 , житловою площею 36,1 кв.м, загальною площею 75,7 кв.м (далі-майно) та сплачує за неї обговорену грошову суму. Майно належить продавцю згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності зареєстроване 21.09.2018, номер запису про право власності 28100120, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1365545163101. Згідно звіту про оцінку майна, виданого СОД ФОП Стеклянським В.О. 28.09.2018 ринкова вартість відчужуваного майна становить 644261,03 грн. Згідно з домовленістю сторін продаж вчинено за суму 644262 грн, які покупець повністю сплатив продавцю до підписання та нотаріального засвідчення цього договору (п.п.1-3 договору) (т.1, а.с.122).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на об'єкт нерухомого майна з вищевказаним реєстраційним номером 18.03.2019 погашено у зв'язку з поділом об'єкта нерухомого майна на підставі висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна.

Так, згідно висновку ФО-П Остащенко К.Ю. від 06.03.2019 щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна, склад новоутворених об'єктів нерухомого майна та їх адреси є наступними: однокімнатна квартира №53-А, загальною площею 16,4 кв.м., житловою площею 8,4 кв.м; однокімнатна квартира №53-Б, загальною площею 20,5 кв.м., житловою площею 11,9 кв.м; однокімнатна квартира №53-В, загальною площею 18,8 кв.м, житловою площею 8,2 кв.м; однокімнатна квартира №53-Г, загальною площею 15,6 кв.м, житловою площею 7,6 кв.м. (т.1, а.с.123)

Рішенням приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019 №46067056 закрито розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу з реєстраційним номером 1365545163101 (т.1, а.с.124).

Водночас, рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019, на підставі технічних паспортів, виготовлених ФО-П Остащенком К.Ю. станом на 05.03.2019, а також висновку від 06.03.2019 про технічну можливість поділу об'єкта нерухомого майна, проведено за ОСОБА_1 державну реєстрацію права власності на наступні об'єкти нерухомого майна, утворені, як зазначено в Державному реєстрі прав, у результаті поділу об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101:

1) квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_18 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46061289) (т.1, а.с. 125-126,149);

2) квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_19 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46063368) (т.1, а.с.127-128, 148);

3) квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_20 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46064481) (т.1, а.с.129-130, 147);

4) квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_21 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером: 46066158) (т.1, а.с.131-132, 146).

В подальшому, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №919) (т.1, а.с.133-136).

12.04.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791071763101, номер запису про право власності: 31155495).

Також, між ОСОБА_10 (сторона-1) та ОСОБА_1 (сторона-2) укладено договір міни частки квартири на квартиру від 01.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №770), за умовами якого: сторона-1 передала стороні-2, а стороан-2 прийняла від сторони-1 13/100 часток комунальної квартири АДРЕСА_13 , в обмін на квартиру АДРЕСА_9 , яка належить стороні-2; сторона-2 передала стороні-1, а сторона-1 прийняла від сторони-2 квартиру АДРЕСА_9 , в обмін на 13/100 часток комунальної квартири АДРЕСА_13 , яка належить стороні-1 (т.1, а.с.137-140).

В подальшому, між ОСОБА_10 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири від 13.11.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. (реєстровий №325) (т.1. а.с.141).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_14 , та зобов'язується сплатити за неї грошову суму обумовлену в пункті 3 цього договору. Відчужувана квартира складається з однієї житлової кімнати, житловою площею - 11,9 кв.м. Загальна площа цієї квартири становить - 20.5 кв.м (п.1). Продаж, що є дійсним наміром сторін, вчинено на суму 330210 грн, які представник продавця отримала повністю від покупця ще до підписання цього договору (п.3).

13.11.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791141963101, номер запису про право власності: 34128533).

Також, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №814) (т.1, а.с.142-143).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_9 , і сплачує за неї грошову суму в порядку та на умовах, передбачених цим договором (п. 1.1). Відчужувана квартира складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 18,8 кв.м, житловою площею - 8,2 кв.м (п.1.2). Право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом ХМНО Д'яченко В.Є., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1791209663101, номер запису про право власності - 30795230 (п.1.4). Продаж здійснено за 256310 грн, що складає еквівалент суми 9500 доларів США (п.2.1). Цей договір укладено на умовах розстрочення платежу (п.3.1). Сторонами встановлено такий порядок розрахунку: 148390 грн, що складає еквівалент 5500 доларів США, продавець отримав від покупця до укладення цього договору; до 03.04.2020 покупець зобов'язується сплатити продавцю суму, що складатиме еквівалент 4000 доларів США. Цю суму покупець зобов'язується виплачувати рівними частками у розмірі 334 долари США по курсу НБУ на день такої виплати першого числа кожного місяця з можливістю дострокового погашення всієї суми.

До матеріалів позовної заяви додано копію нотаріально засвідченої заяви свідка ОСОБА_1 від 07.10.2019, в якій вона стверджує, що ОСОБА_4 сплатив їй 98440 грн, що складає еквівалент 4000 доларів США по договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, таким чином повністю і належним чином розрахувався по вказаному договору.

07.10.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791209663101, номер запису про право власності: 33589540).

В подальшому, між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу від 24.04.2019, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. (реєстровий №1614) (т.1, а.с.145).

За умовами вказаного договору продавець передає, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_9 . Відчужувана квартира однокімнатна, загальною площею 15,6 кв.м, житловою площею - 7,6 кв.м (п.1). Відчужувана квартира належить продавцю на праві приватної власності, право власності зареєстровано приватним нотаріусом ХМНО Д'яченко В.Є., номер запису про право власності: 30797038, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791302263101 (п.2). Продаж здійснено за 161516 грн. Підписання продавцем цього договору свідчить про проведення з ним розрахунку в повному обсязі (п.3).

24.04.2019 на підставі вказаного договору нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. проведено державну реєстрацію права власності на житлове приміщення за ОСОБА_5 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1791302263101, номер запису про право власності: 31329860).

Враховуючи вищенаведене, прокурор вказує, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації майна, а саме нежитлових приміщень 1-го поверху №27-:-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом викупу орендарем, у зв'язку з чим відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі визнанню недійсним.

Також прокурор вважає подальші реєстраційні дії щодо поділу та відчуження майна третім особам незаконними та такими, що підлягають скасуванню, а майно - нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 , які є предметом договору купівлі продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, витребуванню на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради.

Наведені обставини стали підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом.

В обґрунтування свого права на звернення в інтересах держави прокурор з посиланням на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив, що відчуження об'єктів нерухомості комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно із статтею 7 Конституції України, гарантує місцеве самоврядування. Прокурор зазначив, що з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси громади міста Харкова, однак в даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так само як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, він самостійно подає вказаний позов.

Харківська міська рада та Управління комунальної власності у відзивах на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, вказували на дотримання закону уповноваженим органом способу, порядку та процедури проведення відчуження об'єктів нерухомого майна. При цьому відповідачі вказували на недоведеність прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави у цьому випадку. Також, заявили про застосування наслідків спливу позовної давності (т.2, а.с.24-40, т.3, а.с.7-24).

Відповідачі 7 та 8 у відзивах проти позову заперечували, посилаючись на недоведеність прокурором підстав для звернення до суду з даним позовом, а також пропущення останнім строку позовної давності для звернення до суду. Також відповідачі стверджували, що вони є добросовісними набувачами спірного майна та позбавлення останніх права власності на придбане майно буде порушувати їх права на вільне володіння та розпорядження належним на праві власності майном. Крім того, звернулись із заявами про застосування наслідків спливу строку позовної давності (т.4, а.с.1-16, 54-59, 60-65, 110-168).

29.11.2022 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про часткове задоволення позову (т.5, а.с.32-62).

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційних скарг, виходить з такого.

Предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації, ФОП Манжай А.В. , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 про визнання незаконним і скасування пункту 74 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна, скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 (відповідач 4), скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 (відповідач 5), ОСОБА_3 (відповідач 6), ОСОБА_4 (відповідач 7), ОСОБА_5 (відповідач 8) на об'єкти нерухомого майна (квартири), та витребування у відповідачів 5, 6, 7, 8 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі суд вказує про таке.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення органом місцевого самоврядування спірного нерухомого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження за відповідним договором такого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність ФОП Манжай А.В., що порушує трава та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Харківська міська рада та Управління за встановлених судом обставин не повинні (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачами у цій справі за позовом прокурора, спрямованим на відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади м. Харкова. З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає і про те, що прокурор не повинен був попередньо, до звернення до суду, повідомляти про це Харківську міську раду та/або її виконавчий орган.

У цій справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції зазначає про доведеність та обґрунтованість підстав представництва прокурором інтересів держави в суді та правомірність його звернення з позовом у цій справі як самостійним позивачем.

Наведений висновок узгоджуються з наведеною останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Щодо суті спору судова колегія зазначає таке.

Як вже зазначено вище, предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного з орендарем (відповідачем-3), скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна (нежитлових приміщень) та державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (квартири), витребування майна в останніх набувачів (відповідачів 5, 6, 7, 8).

Підставою позовних вимог є порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень (без проведення орендарем поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).

Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

У частині 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами у відповідності до статті 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного та Господарського кодексів України, Законів України "Про місцеве самоврядування", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; викупу об'єктів приватизації; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.

Згідно із статтею 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) викуп акцій (часток, паїв), що належать державі в статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій та підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності, здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації та з урахуванням установчих документів таких товариств. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" установлено, що продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими радами.

Частиною шостою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.

Так, в оспорюваному рішенні Харківської міської ради 18 сесії 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17.

У договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С зазначено, що його укладено на підставі рішення 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 №691/17 "Про програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки" та рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18.

За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об'єктів комунальної власності), з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.

Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено способи приватизації об'єктів малої приватизації. Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.

З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановленні ціни продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об'єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об'єктів малої приватизації до продажу.

Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 (далі Порядок №439).

Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439, викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.

Пунктом 8.2 Порядку № 439 передбачено, що ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.

Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації. Пункт 2.2 цього порядку визначає перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.

Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017 - 2022 роки, затвердженої рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.

У пунктах 1.2, 2.2 цієї Програми визначено мету, пріоритети та умови приватизації комунального майна територіальної громади міста на 2017-2022 роки відповідно, а також її принципи.

Метою приватизації є підвищення ефективності використання майна, створення конкурентного середовища, залучення інвестицій з метою забезпечення соціально-економічного розвитку міста, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до міського бюджету.

До пріоритетів проведення приватизації у 2017-2022 роки належать досягнення максимальної ефективності приватизації об'єктів, що підлягають приватизації відповідно до Програми.

До основних принципів індивідуальної приватизації відноситься досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації об'єкта.

Відповідно до пункту 1.4 цієї Програми об'єктами приватизації є комунальні підприємства (якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, зі структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені Цивільним кодексом України, у тому числі разом із земельними ділянками комунальної власності, на яких вони розташовані (далі - єдиний майновий комплекс підприємства); об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, які не можуть бути добудовані за рахунок коштів міського бюджету ; окреме індивідуально визначене майно (рухоме та нерухоме майно, у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення); акції (частки, паї), що належать територіальній громаді у статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій та підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності; об'єкти соціально-культурного призначення, крім тих, що не підлягають приватизації.

Відповідно до пунктів 3.3, 3.4 Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017 - 2022 роки приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою.

Приватизація об'єктів здійснюється шляхом: викупу; продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.

Викуп застосовується щодо об'єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом.

Отже, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

Аналогічні висновки викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22.

Тобто, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.

В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що нежитлові приміщення 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" за адресою: АДРЕСА_1, які перший відповідач рішенням від 21.02.2018 №1008/18 вирішив відчужити шляхом викупу фізичною особою-підприємцем Манжай Альбіною Володимирівною, про що зазначено у пункті 74 додатку до цього рішення, є окремим індивідуально визначеним майном, тобто відноситься до групи А об'єктів приватизації, та перебуває у комунальній власності міста Харкова.

З матеріалів справи вбачається, що фізична особа-підприємець Манжай А.В. до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, не подавала, що в свою чергу свідчить про те, що третій відповідач (орендар) жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді, а саме з 24.01.2018 по 22.02.2018, тобто по день подачі нею заяви до Харківської міської ради для викупу, не здійснила.

Дослідивши Звіт про оцінку майна, наданий суб'єктом оціночної діяльності - фізичною особою-підприємцем Остащенко К.Ю. про вартість нежитлових приміщень 1-го поверху № 27-:-32 загальною площею 78,9 кв.м в житловому будинку літ. "А-4" за адресою: АДРЕСА_1, судом першої інстанції встановлено відсутність будь-яких відомостей про те, що третім відповідачем було здійснено їх невід'ємні поліпшення.

Не містять таких відомостей також договір оренди від 24.01.2018 №5101та договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С.

Даний факт відповідачами не спростований, в матеріалах справи такі докази також відсутні.

З огляду на що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.

У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19 зі схожих правовідносин.

Колегія суддів зазначає, що у справі № 922/488/22 спірні правовідносини виникли в процесі здійснення процедури відчуження об'єктів нерухомості та укладення договору купівлі-продажу, відповідачі під час проведення приватизації орендованого майна порушили вимоги Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017 - 2022 роки.

Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

За змістом частини 1 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Отже, спірні правовідносини врегульовані нормами спеціального законодавства, тому "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali), відтак доводи скаржника про неправильне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" як спеціальної норми є необґрунтованими.

Відтак, наведені відповідачами 1, 2 положення Господарського кодексу України (статті 289) та Цивільного кодексу України (стаття 777), якими передбачено переважне право наймача перед іншими особами на придбання, у разі продажу речі, переданої у найм, є загальними, у той час як спеціальним законом, який регулює порядок приватизації об'єктів малої приватизації, зокрема шляхом викупу, є Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Безпідставними є і посилання скаржників на пункт 5.6 договору оренди, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, оскільки таке право виникає у орендаря лише за умов, визначених Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Колегія суддів не приймає також посилання Управління на необхідність врахування висновків Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України № 157 щодо окремих питань приватизації комунального майна, оскільки відповідно до статті 109 ГПК України науково-консультативний висновок не є обов'язковим для суду в силу приписів Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, судом апеляційної інстанції враховано висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладені у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20.

Статтею 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.

У статті 14 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.

З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - фізичною особою - підприємцем Манжай А.В. здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації про викуп майна, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв'язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 в частині, а саме: п. 74 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Отже, колегія суддів зазначає, що доводи відповідачів 1, 2 про правомірність дій Харківської міської ради та Управління при здійсненні ними приватизації не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду.

В частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

За приписами статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (абзац 2 частини 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Судова колегія зазначає, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., на підставі, зокрема, рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18, з порушенням вимог статті 18-1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" і Закону України "Про місцеве самоврядування".

Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об'єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" передбачає виникнення в орендаря права на викуп майна у разі, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення.

У даній справі, відповідачі не спростували тверджень прокурора про те, що у звітах про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заявці орендаря з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні; орендарем до органу приватизації, тобто до Управління, не подавались документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації від 27.02.2004 № 377.

Таким чином, звернення покупця до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення за відсутності наданих доказів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, є протиправним, оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачені статтею 2 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Відтак, оскільки викуп орендованого майна ФОП Манжай А.В. здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", зміст договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

При цьому, покупець, який за відсутності в нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування із заявою про приватизацію орендованого майна шляхом викупу, є недобросовісним. Наведене узгоджується з позицією об'єднаною палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 (у подібних правовідносинах).

Судова колегія зазначає, що висновки суду першої інстанції в частині встановлення обставин щодо незаконності в даному випадку визначення способу приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем відповідачами 1, 2 не спростовано.

Разом з тим, в даному випадку слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно з реєстраційним номером 1365545163101 було змінено з нежитлові приміщення 1-го поверху №27-:-32 на житлову квартиру АДРЕСА_9 , та на підставі договору купівлі-продажу від 28.09.2018, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. (реєстровий №2219), було передано ФОП Манжай А.В. (відповідач 3) ОСОБА_1 (відповідач 4). В подальшому, в результаті поділу за ОСОБА_1 зареєстровано такі об'єкти нерухомого майна (утворені, як зазначено в Державному реєстрі прав, у результаті поділу об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101):

Як зазначено в позовній заяві та підтверджується матеріалами справи як на час подання позову, так й на час вирішення справи судом спірні об'єкти нерухомого майна (квартири) зареєстровані за такими особами: фізичною особою ОСОБА_2 (відповідач 5) на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №919), предметом якого є квартира № 53-А ; фізичною особою ОСОБА_3 (відповідач 6) на підставі договору купівлі-продажу квартири від 13.11.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. (реєстровий №325), предметом якого є квартира № 53-Б ; фізичною особою ОСОБА_4 (відповідач 7) на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №814), предметом якого є квартира № 53-В ; фізичною особою ОСОБА_5 (відповідач 8) на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. (реєстровий №1614), предметом якого є квартира №53-Г .

Позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за фізичними особами ОСОБА_2 (відповідач 5), ОСОБА_3 (відповідач 6), ОСОБА_4 (відповідач 7), ОСОБА_5 (відповідач 8), на підставі договорів купівлі-продажу, стороною яких не є Харківська міська рада як представник територіальної громади міста Харкова.

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36))».

При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).

У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі № 675/401/20, в яких зокрема зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначає, що у справі, що розглядається, на час звернення прокурора з позовом пункт 74 додатку до рішення рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18 був реалізований та вичерпав свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Манжай А.В.

Отже, зважаючи на викладене, сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові в цій частині.

Вищенаведене також виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку як оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна, так і договорів купівлі-продажу від 03.04.2019, 12.04.2019, 24.04.2019, 13.11.2019, на підставі яких спірні об'єкти нерухомого майна перейшли у власність 5-го, 6-го, 7-го та 8-го відповідачів, як останніх набувачів.

Таку правову позицію у подібних правовідносинах викладено в постановах Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 922/2555/21, від 10.09.2024 у справі № 922/459/22, від 15.10.2024 у справі № 922/395/22.

Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21.

Враховуючи викладені вище за текстом постанови висновки, також не є ефективним способом захисту права власника вимоги прокурора про:

- визнання незаконною та скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1365545163101 (проведену на підставі рішення державного реєстратора Кулиничівської селищної ради Харківського району Харківської області Волги І.В. від 28.09.2018 з індексним номером 43253422), відповідно до яких нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 (право власності на які на той час було зареєстроване за Манжай А.В. ) змінено на житлову квартиру АДРЕСА_2 ;

- визнання незаконною та скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності (проведену рішеннями приватного нотаріуса ХМНО Д'яченка В.Є. від 21.03.2019) на: квартиру з реєстраційним номером 1791071763101, що розташована за адресою: АДРЕСА_18 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46061289); квартиру з реєстраційним номером 1791141963101, що розташована за адресою: АДРЕСА_19 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46063368); квартиру з реєстраційним номером 1791209663101, що розташована за адресою: АДРЕСА_20 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46064481); квартиру з реєстраційним номером 1791302263101, що розташована за адресою: АДРЕСА_21 (рішення про державну реєстрацію з індексним номером 46066158);

При цьому, щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна та подальшої реєстрації за іншими особами права власності на утворені внаслідок поділу об'єкти нерухомого майна, колегія суддів враховує таке.

Як вбачається з матеріалів справи, під час перебування спірного майна у володінні ФОП Манжай А.В. та фізичної особи ОСОБА_1 , було змінено цільове призначення спірного об'єкта нерухомого майна шляхом переведення нежитлового приміщення в житлове та поділено його у розумінні статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". При цьому матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачами 3, 4 будь-якої добудови чи реконструкції спірної нерухомості у встановленому законом порядку, адже відомості про документи щодо прийняття спірного нерухомого майна як реконструйованого об'єкта в експлуатацію матеріали справи не містять.

В цій частині колегія суддів враховує такі висновки: об'єкти нерухомого майна, створені внаслідок формального поділу іншого (-их) об'єкту/об'єктів, не можуть вважатись новоствореними в розумінні норм ЦК України (висновки Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (статей 331, 387, 388 Цивільного кодексу України), які викладені у постановах від 10.05.2018 у справі № 29/5005/6381/2011, від 27.02.2020 у справі № 5013/458/11).

Не є новоствореним об'єктом об'єкт нерухомого майна, створений з прив'язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів. Реконструкція (перебудова) не спричинює створення нового нерухомого майна, а лише свідчить про зміни вже існуючого об'єкта, а вже існуючий об'єкт зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами не може визнаватися новоствореною нерухомістю (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16 та у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4650/17, від 19.04.2018 у справі №161/3376/17, від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 04.07.2018 у справі № 335/640/15, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 11.06.2019 у справі № 902/1414/13, від 27.02.2020 у справі № 5013/458/11, від 16.09.2020 у справі № 201/10517/16-ц).

Результат реконструкції чи будь-якої іншої перебудови нерухомого майна не є новоствореною нерухомою річчю в розумінні приписів статей 331, 332 Цивільного кодексу України незалежно від того, чи додержано при такій реконструкції чи перебудові (добудові) вимоги публічного законодавства про будівництво, архітектуру та регулювання містобудівної діяльності (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21).

Умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статті 349 Цивільного кодексу України, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо (висновок Верховного Суду щодо застосування статті 349 Цивільного кодексу України, викладений у постановах Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 922/2598/18 та від 17.01.2019 у справі № 708/254/18).

Разом з тим, відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також наявні в матеріалах справи не містять будь-яких доказів, які б підтверджували, що спірні приміщення є фактично знищеними. Жодна зі змін у характеристиках спірного майна не є доказом знищення такого майна, тобто припинення його фактичного існування в натурі.

Отже, зі змісту статті 331 ЦК України вбачається, що новоствореним є майно, яке є новозбудованим. Тому, якщо набувачем жодного нового майна не створювалося, то добудова, реконструкція з прив'язкою до вже існуючого нерухомого майна, з використанням його функціональних елементів, не є іншим об'єктом нерухомості. До подібних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 06 липня 2016 року № 6-1213цс16, а також Верховний Суд у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 29/5005/6381/2011, 11.11.2020 у справі № 663/1711/18.

Тому встановлені обставини щодо зміни цільового призначення та поділу спірних нежитлових приміщень не виключають самі по собі можливість задоволення позову про витребування майна, оскільки не свідчать про те, що спірне майно, яке належало первісному власнику, перестало існувати в натурі як індивідуально визначене майно, про що також слушно наголошує сам прокурор в апеляційній скарзі.

Також суд апеляційної інстанції вважає, що в даному випадку підлягає врахуванню правова позиція щодо неналежності такого способу захисту як позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача в разі одночасного заявлення віндикаційного позову, яку (правову позицію) чітко сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц.

Так, у пунктах 85-87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц викладено такі висновки:

"85. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

86. Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити.

87. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову".

Отже, якщо право власності зареєстроване за відповідачем/-ами, то задоволення будь-яких інших вимог (в тому числі вимоги про скасування реєстраційних дій), крім вимог про витребування нерухомого майна, не відповідає зазначеним висновкам Великої Палати Верховного Суду.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог прокурора про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного з орендарем (відповідачем-3), скасування державної реєстрації змін об'єкта нерухомого майна (нежитлових приміщень) та державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (квартири) необхідно відмовити саме з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.

Адже обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Оскільки обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, то це виключає необхідність надання оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника (зокрема щодо позовної давності до вимоги про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору).

Разом з тим, оскільки позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстровано за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , то позовна вимога прокурора про витребування майна є віндикаційним позовом, що, в свою чергу, є належним та ефективним способом захисту прав.

Колегія суддів додатково звертає увагу на те, що віндикаційний позов - це вимога не вододіючого власника до незаконного володільця про витребування майна, та для задоволення такого позову не потрібно визнавати недійсними рішення органів місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, а також оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна, про що зазначалось раніше.

Отже, задоволення вимоги про витребування майна не ставиться у залежність від задоволення вимоги, зокрема, про визнання договору недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування.

В свою чергу встановлені судом обставини незаконності рішення про приватизацію майна шляхом викупу та укладання на підставі цього рішення договору купівлі-продажу можуть бути достатніми підставами для задоволення віндикаційного позову.

За наслідками розгляду по суті позовної вимоги про витребування у відповідачів 5, 6, 7, 8 на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень судова колегія зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Як стверджує прокурор у позовній заяві розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов'язковому з'ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.

В даному випадку судом встановлено обставини порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об'єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ФОП Манжай А.В. здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність пункту 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" умов здійснення приватизації шляхом викупу.

Такий висновок судів відповідає правовій позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.

За таких обставин, оскільки договір купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С укладений на виконання рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18, яке прийнято з порушенням спеціального законодавства щодо приватизації нежитлових приміщень, тому зміст цього договору є таким, що суперечить статтям 1, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статтям 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря.

Разом з тим, на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно, утворене внаслідок зміни цільового призначення та поділу відповідачами 3, 4, було відчужено на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №919) - ОСОБА_2 (відповідач 5); на підставі договору купівлі-продажу квартири від 13.11.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Аверіною М.Е. (реєстровий №325) - ОСОБА_3 (відповідач 6); на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харченко Л.Л. (реєстровий №814) - ОСОБА_4 (відповідач 7); на підставі договору купівлі-продажу від 24.04.2019, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Жовнір В.В. (реєстровий №1614) - ОСОБА_5 (відповідач 8).

На момент винесення оскаржуваного судового рішення право власності на спірні об'єкти нерухомого майна зареєстровані у Державному реєстрі нерухомого майна за вказаними особами.

У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.

Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , як кінцевих набувачів спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.

Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов'язків продавця є оплата ціни товару.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

При цьому суд враховує, що частина п'ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що відповідачі 5, 6, 7, 8, як кінцеві набувачі спірного майна, знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону.

У разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що юридична особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними (пункт 5.24 постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 923/1137/21).

Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов'язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.

Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження спірних нежитлових приміщень, колегія суддів вважає, що відповідачі 5, 6, 6, 8 на момент набуття майна не були обізнані про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатними договорами купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Наведене не спростовано прокурором під час розгляду справи.

Враховуючи оплатний характер набуття відповідачами 5, 6, 7, 8 спірного нерухомого майна, їх необізнаність станом на момент здійснення угод про відчуження спірного майна відповідачем-4 та відсутність можливості бути обізнаними (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення ними договорів купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладались відповідачі), апеляційний господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевих набувачів спірного нерухомого майна - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:

- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.

Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).

Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).

Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає "необхідність" відповідного закону, а наявність "спільного інтересу" може спонукати державу до "здійснення контролю за використанням власності", включаючи розпорядження та спадкування.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine).

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять "принцип автономного тлумачення понять", "принцип еволюційного (динамічного) тлумачення", "принцип європейського консенсусу", "принцип розсуду держави", "принцип ефективного тлумачення" та "принцип пропорційності та балансу інтересів".

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.

Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.

Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.

Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.

Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.

Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов'язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов'язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача-5 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному "принципу пропорційності", оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.

Колегія суддів звертає увагу, що якщо в подальшому будуть виявлені обставини, які свідчать про недобросовісність фізичної особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 під час придбання спірних об'єктів нерухомого майна (наприклад, в межах кримінального провадження), які не були та не могли бути відомі позивачу, то це може бути підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами за правилами статей 320-325 ГПК України.

Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду у постанові від 07.08.2024 у справі № 924/1018/22.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що прокурором в даному випадку заявлено вимогу про витребування від відповідачів 5, 6, 7, 8 майна, яке було предметом спірного договору купівлі-продажу від 13.06.2018 №5585-В-С (а саме нежитлові приміщення 1-го поверху №27-32, загальною площею 78,9 кв.м, в житловому будинку літ. "А-4" по АДРЕСА_1 ), проте яке не зареєстровано за відповідачами, оскільки останні набули вже у власність об'єкти нерухомості (квартири), утворені внаслідок зміни та поділу спірних нежитлових приміщень попередніми власниками, а тому належними позовними вимогами в даному випадку є вимоги про витребування такого майна, що зареєстроване за відповідачами.

Враховуючи вищевикладене в сукупності, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 спірного майна.

Оскільки колегія суддів відмовляє в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, питання про застосування позовної давності не вирішується, відтак і доводи сторін в цій частині не розглядаються.

Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Частиною першої статті 277 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Разом з тим, враховуючи висновки суду про те, що єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою у розглядуваному випадку є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18 та про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, з прийняттям у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині (у частині відмови в задоволенні решти позовних вимог) рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін з мотивів, наведених у цій постанові.

Зважаючи на викладене, апеляційна скарга Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Харківської міської ради підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури слід залишити без задоволення.

За змістом частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини дев'ятої статті 129 ГПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 14 статті 129 ГПК України).

Враховуючи, що даний спір виник внаслідок неправомірних дій, зокрема, відповідачів 1, 2, судові витрати Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради за подання апеляційних скарг покладаються на цих відповідачів.

Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 2 ст. 275, ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради задовольнити.

Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.

Рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 74 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18, та про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.06.2018 №5585-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Фізичною особою-підприємцем Манжай А.В., посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. (реєстровий №127).

Прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 29.11.2022 у справі №922/488/22 залишити без змін з мотивів, наведених у цій постанові.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 18.11.2024.

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя В.В. Лакіза

Суддя О.А. Пуль

Попередній документ

123079784

Наступний документ

123079786

Інформація про рішення:

№ рішення:	123079785
№ справи:	922/488/22
Дата рішення:	07.11.2024
Дата публікації:	21.11.2024
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Східний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів; Визнання договорів (правочинів) недійсними; купівлі-продажу

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (29.11.2022)
Дата надходження:	07.02.2022
Предмет позову:	скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна

Розклад засідань:

Минулі засідання (15)

30.08.2022 11:40	Господарський суд Харківської області
13.09.2022 10:30	Господарський суд Харківської області
04.10.2022 14:30	Господарський суд Харківської області
18.10.2022 14:30	Господарський суд Харківської області
01.11.2022 11:10	Господарський суд Харківської області
15.11.2022 11:30	Господарський суд Харківської області
29.11.2022 11:30	Господарський суд Харківської області
15.03.2023 11:30	Східний апеляційний господарський суд
07.11.2024 15:00	Східний апеляційний господарський суд
12.02.2025 12:00	Касаційний господарський суд
24.04.2025 10:15	Східний апеляційний господарський суд
22.05.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд
26.06.2025 10:30	Східний апеляційний господарський суд
11.09.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд
02.10.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд