КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ПОЛТАВИ
Справа №552/4246/24
Провадження № 2-а/552/31/24
13.11.2024 року Київський районний суд м. Полтави в складі:
головуючого судді Кузіної Ж.В.
секретар судового засідання - Кумир О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,-
Позивач звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності посилаючись на те, що його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено штраф у сумі 5100 грн. Позивач просить дану постанову визнати незаконною, оскільки він є священослужителем - старійшиною (єпископом) збору Релігійного об'єднання "Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» що підтверджується довідкою від 28.11.2023 №9041, виданою Релігійної організації "Релігійний центр Свідків Єгови в Україні». Позивач неодноразово просив усно та письмово здійснити заміну виконання військового обов'язку на невійськову (альтернативну цивільну) службу. Позивач звертався до відповідача , що виконання військового обов'язку та фактичне прибуття за мобілізаційним розпорядженням чи по повістці на відправку до військової частини є неприйнятним та грубо порушуються його конституційні права. Постанова на адресу позивача не надходила, після накладення арешту на банківський рахунок та звернення до виконавчої служби, дізнався про спірну постанову, а тому просив поновити строк звернення до суду з даним позовом та скасувати постанову про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.2 ст. 210-1 КУпАП,
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 02.07.2024 року відкрито провадження у справі.
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
Відповідач у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, причину неявки суду не повідомив, відзив на позовну заяву до суду не надходив.
Суд, дослідивши докази по справі, дійшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що 15.03.2024 року позивач звернувся до відповідача із заявою про застосування відносно нього ч. 4 ст. 35 Конституції України як норму прямої дії, оскільки виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням, ОСОБА_1 належить до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні». Просить змінити військову службу на невійськову цивільну через глибокі переконання, які ґрунтуються на Біблії.
Постановою № 285 від 03.04.2024 року ОСОБА_1 скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.210-1 КУпАП та накладено штраф у розмірі 5100 грн. В постанові зазначено, що відповідно до мобілізаційного розпорядження (команда А 3990) від 03.04.2024 року яке військовозобов'язаний ОСОБА_1 , в категоричній формі відмовився отримувати та ставити підпис в розписці про його отримання, він повинен був з'явитися о 12 год. 03.04.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправлення до військової частини НОМЕР_1 . Згідно постанови накладено штраф у розмірі 5 100 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до довідки, виданої Релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» №9041 від 28.11.2023 ОСОБА_1 призначений на посаду священослужителя - старійшиною (єпископом) збору Релігійної організації "Релігійний центр Свідків Єгови в Україні».
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язковим для громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, що також передбачено ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Надаючи оцінку доводу позивача щодо наявності у нього права на отримання відстрочки від призову під час мобілізації у зв'язку з релігійними переконаннями на підставі норм частини четвертої статті 35 Конституції України та статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», суд зазначає наступне.
Частиною четвертою статті 35 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Тим самим, конституційні права та свободи людини і громадянина, що передбачені статтею 35 Конституції України, не можуть бути обмежені у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку на період дії правового режиму воєнного стану має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас, статтею 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року № 1975-XII передбачено, що право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого видаються інші вітчизняні законодавчі документи.
Стаття 3 даного Закону кожному громадянину в Україні гарантує право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Згідно з положеннями частині третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Організація Об'єднаних Націй як глобальна міжнародна організація, створена для підтримання та зміцнення миру і міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу. Основними міжнародно-правовими актами, що регламентують право людини на свободу віросповідання є:
1) Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року;
2) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року урядами держав-членів Ради Європи та ратифікована Україною 17 липня 1997 року;
3) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року.
Стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Відповідно до ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод створено Європейський Суд з прав людини, який забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.
Стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Свобода думки, совісті і релігії» у частині першій фактично повторює правові засади, проголошені у статті 18 Загальної декларації прав людини, а саме: «1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».
Водночас, частина друга статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод доповнює постулати щодо свободи думки, совісті та релігії і вказує на виняткові випадки, коли така свобода може бути обмеженою: «2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Таким чином, уряди держав-членів Ради Європи, окрім утвердження в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод міжнародних нормативних прерогатив на свободу думки, совісті та релігії людини проголошених ООН, все ж вказують на можливість обмеження їхньої реалізації, якщо такі обмеження, перш за все, передбачені чинним законодавством демократичного суспільства та покликані захищати громадську безпеку, публічний порядок, здоров'я чи моральні засади, а також покликані захищати права та свободи інших членів суспільної ланки.
У частині третій стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права задекларовано: «3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена.
Суд звертає увагу на приписи статті 251 КУпАП, якими передбачено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків.
Згідно ст.280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Разом з тим, позивач був позбавлений права надати пояснення щодо притягнення останнього до адміністративної відповідальності, оскільки не був належним чином повідомлений про винесення даної постанови.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Імперативними положеннями частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд звертає увагу на те, що оскаржувана постанова не може бути єдиним та достатнім доказом вчинення правопорушення.
Відповідачем не надано суду відзив на позовну заяву, а також докази на спростування викладених позивачем підстав позовної заяви. До того ж постанова не містить визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення.
Відповідно до ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право:
1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення;
2) скасовувати рішення суб'єкта владних повноважень і направляти справу на нове розгляд до компетентного органу (посадової особи);
3) скасовувати рішення суб'єкта владних повноважень і закривати справу про адміністративне правопорушення;
4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Приймаючи до уваги обґрунтування позивача ОСОБА_1 щодо поновлення строку на подання позову, суд вважає, що такий строк був пропущений з поважних причин, а тому полягає поновленню.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку про обґрунтованість доводів позивача щодо скасування постанови № 285 від 03.04.2024 року відносно ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 6, 8,9, 73-77, 90, 242, 243-246, 286 КАС України, суд,-
Поновити ОСОБА_1 строк на подання позову до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.
Скасувати постанову №285 по справі про адміністративне правопорушення за частиною 2 ст. 210-1 КУпАП від 03 квітня 2024 року про накладення на ОСОБА_1 штрафу в розмірі 5100 грн.
Закрити справу про адміністративне правопорушення про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.210-1 КУпАП та накладення штрафу у розмірі 5100 грн.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний термін з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце знаходження АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код в ЄДРПОУ НОМЕР_3 .
Головуючий Ж.В.Кузіна